Поступ Олеся Гончара

Та, поза тим, що про нього знають і думають десь там, Олесь Гончар був людиною свого часу. Як людьми свого часу були Стус і Сверстюк, Заливаха чи Горська… Час пізнавав сам себе, дивуючись, як він може бути таким, і як зможе бути ось таким, інакшим — по двох пово-єнних десятиліттях. У часу був свій поступ, і свій поступ мали зроджені майже всупереч йому інтелектуали — кожен зосібна.

Так, він перебував у комуністичній партії. Ми не знаємо, за яких обставин його душі це сталось. Та зате всім відомо, як він пішов до голодуючих на площі студентів й одразу по тому написав заяву про вихід з партії. І як його обурив регіт депутатів у сесійній залі, коли вони почули про Голодомор. Він чесно сказав тоді, що з такими йому не по дорозі. «Душа моя у всі ці дні була з голодуючими студентами».

Роман «Прапороносці» ми, можливо, ще пам’ятаємо зі шкільної лави. Але прочитайте його уважно, вдумливо ще раз. Цим романом він прагнув реабі-літувати українців, котрих ста-лінська пропаганда малювала зрадниками. І робив це доступними під ту пору чесному письменникові засобами. До слова: наприкінці 1970-х Львівський театр імені Марії Заньковецької показав виставу за мотивами цього роману, музику до якої створив Володимир Івасюк.

А вже які нагінки почались по з’яві роману «Собор» — годі й згадувать. То була ціла епопея організованої у пресі огидної кампанії з публікацією «листів» «обурених читачів», цькування відомого письменника та громадського діяча, знаного й авторитетного у світі. Не могли вони тоді його засадити, інакше неодмінно зробили б це. Дійшло до того, що було дано вказівку спалювати його книжки.

Сьогодні існують аж дві іменних премії Олеся Гончара — випадок безпрецедентний. Одна — міжнародна, німецько-українська, заснована 1996 року німецькими меценатами: письменницею Тетяною Куштевською та підприємцем Дітером Карренбергом, присуджується за найкращий твір молодого автора віком до 30 років. Ще одна літературна премія ім. Олеся Гончара запроваджена Національною спілкою письменників України від 1997 року. З-поміж одеських авторів лавреатами цих премій свого часу стали Олекса Шеренговий, Геннадій Щипківський, Ганна Костенко, Діана Попкова та Дмитро Дроздовський, який нині живе і працює в Києві.

Нещодавно читачі «Чорноморських новин» мали змогу ознайомитись з вельми цікавою та пізнавальною публікацією краєзнавця, історика за освітою Антона Гриськова «Одеса у «Щоденниках» Олеся Гончара». Зрозуміло, що ті щоденникові записи робилися не для обнародування. Вже по тому, як Олесь Гончар відійшов у вічність, їх підготувала до друку його дружина — зважаючи на їх суспільне значення. Писав він це для себе — не для чужого ока. Але сьогодні ці записи вражають неординарними думками письменника, своєю актуальністю.

Неабиякий інтерес становлять і листи Олеся Гончара до одеського професора-літературознавця Василя Фащенка. Свого часу вони були опубліковані газетою «Думська площа» та журналом «Слово і Час».

Про все це, і ще багато про що стосовно Олеся Гончара розпо-віли старшокласникам Маріїнської гімназії та іншим читачам бібліотеки ім. Михайла Грушевського представниця «Інтелектуального форуму» Любов Ісаєнко та Антон Гриськов. Принагідно була розгорнута виставка творів Олеся Гончара та видань про його творчість, а також книжки лауреатів премії його імені.

Роман КРАКАЛІЯ.