Полинове військо

Хочу поділитися одним цікавим спостереженням, яким сама відверто надивувалася.

Південний степ, спечений у грудку палючим сонцем і висічений вітрами.

Тут завжди виживали ті, хто мав силу дочекатися рятівного дощу. Малими ми бачили те, що очі дорослого не примітять. Тим більше, якщо й ніколи придивлятися.

Шовком із мого дитинства стелилася ковила, вилися берізка і спориш, завойовував місце для своєї густої порості пирій, тримаючись подалі від синьоголових набундючених будяків, які не мирилися з жодним сусідом… Одначе справжнім господарем степу, нездоланним його воїном спрадавна був полин. Він завжди росте там, де сам побажає. Світлолюбна, посухо- та морозостійка, солевитривала рослина. Його не витруїли навіть добрива, які літаками розсівали над нашими південними полями, де піднімалася технічна конопля і двометрова кукурудза.

Південний степ для мене завжди пахне полином і прохолодним весняним вітром...

Хтось колись доніс до вух наших містечкових, нібито полином добре лікувати варикоз. Ця хвороба — справжня біда для моїх земляків, які практично власноруч у 1970—1980-х повимуровували будинки, один від іншого вищий, натягалися і відер, і цегли. Найняти майстрів міг не кожен. У вихідні дні й після роботи люди чи не в кожному дворі допізна вели будівельні роботи.

Питної води мої земляки не мали, як і досі не мають — живуть на привозній. Криниць ніхто не брався копати, бо виходять занадто глибокими, тож не кожен майстер візьметься за таку каторжну роботу. Та й не відомо, чи ще добереться до води. Це тепер є водогін, хоч і з гірко-солоною водою, яка подається з Південного Бугу, напевно, що кілометрів за сімдесят, якщо не далі, й підкачується зі свердловини. Тому вода така несмачна: посолодиш зварену на ній каву — цукру не відчуєш.

Щоб викохати садки, раніше люди роками збирали дощову воду. Мабуть, і не підрахувати, скільки тих відер господарі заливали під горіх чи черешню. Що в чоловіків, що в жінок від непосильних фізичних навантажень гадюками повилізали на ногах вени.

Тяжко наші батьки піднімали милий серцю степ. Лісосмуги, яким він сперезаний, також насаджені їхніми руками, на суботниках. Поливали кожну акацію, дубок чи абрикосу із ковшика: за людьми коні везли велику діжку з водою...

Отож, рятуючись від варикозу, треба було накрутити на м’ясорубці з м’якого полинового бадилля кашки, порівну змішати її з кислим молоком і на ніч прикладати до проблемних ділянок на ногах.

Дурниці чистого ґатунку, адже хворим ногам полин нічим не допомагав, але люди довго вірили в чудодійну силу цілющого зілля і заповзято крутили пахучу траву на м’ясорубках, від чого потім ще довго в хатах густо пахло полином і гірчили котлети.

Старші розповідали, як колись пижмом і полином обкладали сало, щоб довше зберігалося свіжим та ароматним, а міцним духом трав відлякувало мишей, щурів і всіляку комашню. Сало щедро солили, загортали в цупку полотнину, дов-круж якої викладали пахучу траву, щоб не торкалася делікатного продукту, бо згірчить.

А ще полином фарбували в яскраво-лимонний колір вибілену вовняну тканину. Люди й досі наламують пахучих гілок і ставлять їх пучками у шафи, рятуючи речі від молі; підвішують перед хатніми дверима або ж розкидають бадилля перед погребами, щоб не лізли набридливі комахи; готують полиновий настій і кроплять ним ненажерливу гусінь.

Гарна рослина — полин, наша. Й ось що цікаво: був час, коли навіть йому, господареві степу, оголосила війну амброзія. І хоча наукова назва її роду походить від міфологічної назви їжі богів, що дає безсмертя і молодість, чи від запашної мазі, якою нібито натиралися боги, нічого доброго вона нам не принесла.

Пригадую, як тридцять-сорок років тому, а може, й ще давніше, ми вперше побачили амброзію. Сусід покликав поглянути на дуже небезпечний бур’ян, про який тоді багато розповідали по районному радіо і писали в районній газеті. Непоказна рослинка (за фотографією в газеті ми б нізащо її не ідентифікували!) випнулася із землі посеред розлогих кущів сусідової картоплі й дуже нагадувала звичайне віниччя і навіть молодий полин.

На той час довкруж заокеанської прибулиці вже активно множилися чутки, ніби-то варто її торкнутися, як на руці надується пухир, який згодом перетвориться на невиліковну гнійну виразку. У когось, переповідали, від амброзії пропали всі кролі, а чиясь корова буцімто підхопивши отруйну рослину язиком, більше не встала, а вбиті горем господарі навіть не дорізали скотину, бо м’ясо, сказав ветеринар, стало отруйним… То, погрожували, на сто рублів штрафуватимуть кожного, в кого на городі знайдуть амброзію, то, обіцяли, прийматимуть її в заготконторі по 10 копійок за штуку…

Такого навигадували, що й не перескочиш.

Ніякої загрози від тієї рослинки особисто я не бачила. Не підозрюючи нічого лихого, давно її смикала біля ближньої лісосмуги голіруч і прив’яленою годувала наших баранців.

Не здивуєтеся з того, що полин та амброзія — по суті, рідня? Більше того, вона ще й називається полинолистою, схожа на полин.

Небезпеку, яка насувалася, свого часу ми прокліпали. І кожен на своєму городі, й на державному рівні.

Нині в Україні площа, заселена амброзією полинолистою, особливо на Одещині, в Миколаївській, Херсонській та ще й досі не перейменованій Кірово-градській областях, щороку збільшується на сотні тисяч гектарів. І наш степовий край дуже потерпає від тієї зеленої згуби-навали. Під осінь на одній з обласних нарад йшлося про необхідність прийняття цільової програми боротьби з амброзією, яка душить усе, що росте на полях. Тисячі людей страждають на алергію, коли цвіте амброзія. Вітер носить її пилок за десятки кілометрів.

Хтось допитливий підрахував, що на утворення однієї тонни сухої трави амброзії полинолистої з ґрунту відбирається 950 тонн води, вдвічі більше, ніж пшеницею, втричі, — ніж кукурудзою, вчетверо — ніж сорго. При густоті до 20 рослин на квадрвтний метр з ґрунту виноситься 135 кг/га азоту,40 кг/га фосфору, 157 кг/га калію — вдвічі-втричі більше, ніж пшеницею та кукурудзою. За середньої забур’яненості амброзією урожай соняшнику знижується на 40%, кукурудзи — на 35%.

Уявляєте, якого масштабу біда до нас прийшла?!

І бур’ян, був час, таки показав свою згубну силу, витіснивши зі степу практично всю рослинність. Худоба на випасі довго відвертала носа від чужиниці, а потім (щось треба їсти!) почала скубти і ту паскудну амброзію, від якої молоко відає гнилим, тоді як від полину воно було з приємною ледве відчутною гірчинкою.

Амброзія нахабно залазила і продовжує лізти на фермерські поля і на людські городи, звідки її проганяють сапами й отрутохімікатами.

Виросло не одне покоління, яке не бачило у степу ні сокирок, ні дикого маку… Давно й, здавалося, назавжди безслідно зникли коров’як, петрів батіг, безсмертник, жериця і лобода, навіть живучий курай-перекотиполе. Амброзія, був час, як уже згадувала, витіснила зі степу навіть полин.

На батьківщині в амброзії понад 600 природних ворогів, які стримують її поширення. В наших умовах, які їй цілком підходять, агресор майже не зустрічає перешкод. Вона не боїться ні тривалої посухи, ні низьких зимових температур, до того ж надзвичайно плодюча: доросла рослина дає до 40 тисяч насінин, які здатні прорости до 40 років і навіть пізніше!

Чужинську погань добре «беруть» гербіциди, однак у курортній зоні, на пасовищах і в населених пунктах їх застосування категорично заборонене. Не радять використовувати їх і на присадибних ділянках, городах.

Якщо ви побачили кущик амброзії, знищіть його, поки рослина не дала насіння. Марна праця її скошувати: від коріння, яке залишилося у землі, скоро вистрілять нові пагони, ще міцніші. Насіння ж, навіть злегка прив’язане, на зрубаному бадиллі визріє саме по собі. Спеціалісти радять спалювати амброзію, висмикнуту з корінням. Попіл від неї цілком безпечний, згодиться як натуральне добриво.

Тож кілька років поспіль, не спеціально, а просто так виходило, що я мимохідь стежила за певною ділянкою нашого південного степу. На тім клаптику землі йшла справжня війна за виживання. Не повірите: супроти амброзії, яка деінде вимахувала до двох метрів заввишки й закривала собою все, зіб-равши всю свою силу та природну міць, пішов у наступ полин. Справжнє полинове вій-сько! Десь він широко розкинув своє пахуче бадилля, десь зій-шов густо-густо: хоч і тоненькі та слабкі пагони, а стали так щільно, що крізь них амброзії було не прорости.

За два-три останні роки знову в степу жовтими яскравими ліхтариками замерехтів коро-в’як, рожево-блакитними острів-цями насіявся безсмертник, наросли розкішні кущі пижма й тисячолисника (солдатської трави), найкращі місцинки облюбували для себе шипшина та бузина…

Господар почав наводити порядок.

Амброзія сьогодні сунеться на людські городи, на пухкий родючий грунт фермерських посівів, зайняла узбіччя чи не всіх доріг і залізничних насипів. Розкошує там, де з нею може впоратися людина. У ліси свого носа вона не показує, бо там свої правила виживання. Степ зібрав сили, щоб боротися з непрошеною прибулицею, яка натворила стільки біди. І перший, хто став на захист своєї домівки, — полин.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.