Увічнений у балтській школі

Нинішній навчальний рік для балтської школи №1 (її офіційна назва — навчально-виховний комплекс «Балтська загальноосвітня школа І—ІІІ ступенів №1 імені Олеся Гончара — ліцей») став подвійно ювілейним: у грудні 2017-го вона відсвяткувала своє 100-річчя, а в квітні відзначатиме століття від дня народження Олеся Гончара. Під знаком цих знаменних дат і проходить навчальний рік.

Прикметно, що з часу заснування школа ніколи не змінювала свого статусу як української, а 1989-го рішенням міської ради за нею був закріплений статус української національної школи. З початком 1990-х тут запровадили нові програми: уроки з народознавства, історії української культури, відродження народних ремесел і мистецтв, традицій та обрядів. Замість піонерії й комсомолу постала «Українська духовна республіка». Всіляко підтримувалася творчість учнів та педагогічного колективу. Така діяльність і посприяла тому, що в 1996-у постановою Кабінету Міністрів №420 цій балтській школі було присвоєне ім’я Олеся Гончара. А вже 1 грудня того ж року в ній відкрився кабінет-музей видатного письменника. На цей урочистий захід приїхали дружина Олеся Терентійовича — Валентина Данилівна та його побратими по перу. Потім Валентина Данилівна ще відвідувала Балту, допомагала у створенні музею, передавши до нього деякі чоловікові речі, рукописи та книжки. Колектив школи і досі підтримує з нею тісні зв’язки. Як і з родиною лауреата державної премії ім. О. Гончара 2001 року Олекси Шеренгового, якого з романом «Рейс» висувала на її здобуття.

Щороку, і не тільки до дня народження Олеся Гончара, тут проводяться різноманітні заходи з вивчення й популяризації спадщини видатного письменника. Багато учнів досліджують його творчість і, треба сказати, досить успішно. Так, старшокласниця Олена Куца стала дипломанткою міжнародного німецько-українського конкурсу імені Олеся Гончара.

Нині у молодої директорки школи Н.В. Коптєвої і завідувачки кабінету-музею С.В. Бойчук (та й у всього педколективу) чимало турбот з нагоди ювілею письменника. До речі, йдеться не про разові презентації, а про цілий комплекс різнопланових заходів, бо ж увесь навчальний рік тут проходить під знаком Олеся Гончара. Назву лише деякі з них, що вже відбулися. Це — «Вистраждане слово майстра» (жовтень 2017-го), уроки пам’яті «Він жив для злагоди й добра», усні журнали «Слово, наповнене світлом», бібліотечні уроки, літературні вікторини, екскурсії до кабінету-музею Олеся Гончара та шкільного краєзнавчого музею, де йому присвячена окрема експозиція. Дуже насиченим буде ювілейний місяць — квітень, на який заплановані науково-практична конференція «Сила слова Олеся Гончара», засідання літературної вітальні «Зустріч з лебедем-ангелом», конкурс кращих читців та ювілейне свято «Вічно теплоносне ім’я».

Зауважу, що кабінет-музей О. Гончара — це звичайне класне приміщення, де впродовж дня проводяться уроки і де школярі можуть постійно черпати інформацію про видатного письменника з численних дбайливо обладнаних стендів та вітрин: тут і цитати з його художніх творів та «Щоденників», і факти біографії, і висловлювання про нього інших відомих людей, і документальні свідчення та світлини. Усе це не тільки задля увічнення пам’яті великого українця, чиє ім’я носить школа, це — невід’ємна частина цілеспрямованого процесу, згуртованої роботи педколективу, в якому близько 80 учителів, та батьків, національного, патріотичного виховання юного покоління, в даному разі — отих 800 учнів, які нині тут навчаються.

Цікавий факт. Біля цієї української школи (одна з причин — саме тому, що українська) свого часу був встановлений пам’ятник-погруддя знаменитому поету-гумористу і сатирику Степанові Олійнику, який народився у с. Пасицели Балтського району, причому рівно на десять років раніше за Олеся Гончара, але теж 3 квітня. Тут, у Балті і Пасицелах, у тому числі й у школі №1, щороку на початку квітня проходять Олійниківські читання, на які приїздять дочка Степана Івановича, письменники, шанувальники великого сміхотворця і де відзначаються лауреати премії ім. С. Олійника. Та мало хто знає, що Степана Олійника й Олеся Гончара поєднували дружні, шанобливі стосунки. Олесь Терентійович неодноразово згадував свого старшого побратима у «Щоденниках». У квітні сповниться 110 років від дня народження С. Олійника. Тож з цієї нагоди наведу уривок із «Щоденників» Олеся Гончара (запис від 10.01.1982 р.):

«Не стало Олійника Степана Івановича. Пішов із життя значний народний письменник. Мужній по-своєму і по-народному совісний. І коли йшлося в СПУ про речі принципові, завше вибирав достойну позицію.

З місяць тому подзвонив мені, підказав тему — треба написати. Я казав: це тема для вас (про коня); він: ні, ні, це ви мусите…

Невже передчував?

Дехто вважав, що Ст. Ів. був надто обачний, навіть лякливий, але це не так. Був нетерпимий до фальші, як міг захищав народну мораль — хіба це мало? Його совісність, ота його проста «селянська» порядність для мене дорівнює мужності».

А в своїх спогадах про Олеся Терентійовича його дружина, Валентина Дмитрівна, зокрема, писала:

«На 3 квітня раненько принесли величезний кошик із рожевими трояндами — 60 квіток. Це від Степана Івановича Олійника, з яким Олесь святкував день народження одночасно — він теж був народжений 3 квітня. І щоразу ми обмінювалися вітаннями: згадує Олесь увесь ранок Степана Івановича, як ми були разом з ними в Євпаторії в будиночках у двох кроках від моря, хоча й без будь-якого комфорту. Слухали його безкінечні дотепні житейські історії, які він майстерно оповідав. Справжній народний поет».

Отож виходить: через роки після відходу із земного життя зійшлися у Балті душі двох видатних письменників, і тепер наше місто осяяне сяйвом великої людяності і великої творчості двох неперевершених майстрів слова — осяяне на віки.

Ще один цікавий факт. Напевне, першим із балтян, хто зустрічався з Олесем Гончарем та його родиною, був випускник школи №1 1955 року, тоді поет-початківець, Володимир Куликівський, який пізніше став знаним поетом із когорти шістдесятників, хоча й був прийнятий до Спілки письменників України вже посмертно, в 1992-у. За спогадами його дружини та херсонських побратимів по перу, В. Куликівський зустрічався з О. Гончарем у Спілці письменників та бував у його київській домівці в 1960-х роках, можливо, і пізніше.

Двадцять років тому, з нагоди 80-ліття балтської школи та О. Гончара я написав такого вірша:

Зоря Олеся Гончара
Сія над Балтою яскраво.
Тут в школі імені його
Його примножується слава.
 
Життя і слово Гончара
Допомагають в учнях нині
Любов плекати до землі
І до людей, до України.
 
Тож хай не гасне та зоря,
Міцніше в душі входить слово
Славетного Олеся Гончара
І надиха до праці і любові.

Цей вірш уже неодноразово звучав у стінах школи. Сподіваюсь, його публікація сьогодні в газеті стане доречною задля поширення інформації про одну зі шкіл, що носить славетне ім’я Олеся Гончара.

Михайло ГЕРШКОВИЧ.
м. Балта.