Ювілейна орбіта Степанової весни

Гумор завжди супроводжував наше національне буття. Українці жартують і сміються в найрізноманітніших ситуаціях. Тому навіть абсолютно чужа сміхові тоталітарна радянщина не заглушила таланту ні Остапа Вишні, ні Степана Олійника, ні багатьох інших визнаних гумористів. Звичайно, епоха не могла не позначитися на тематиці і певних шаблонах, до яких талановитий автор змушений був вдаватися, але живе джерело народного гумору в поєднанні з гострим індивідуальним зором творчої натури Степана Івановича змушують нас і сьогодні сміятися разом з автором, щораз вживаючись у ситуації, в які потрапляють його герої. Незаперечно й те, що його традиції знайшли своє відлуння у творчості цілої плеяди сучасних гумористів. Їх і збирає фестиваль «Олійниківські читання» у рідних місцях класика. До речі, цей літературно-мистецький фестиваль уже набув стабільного всеукраїнського статусу і впевнено розвиває свою потужність.

Про рідні місця митця треба сказати окремо. Це — Пасицели Балтського району, де він народився, та широко знана Левадівка Миколаївського району, де він ріс і вчився.

Знаменно, що ці два села і два райони не сперечаються стосовно «першості» і привласнення ім’я Олійника, бо ж сміх, як відомо, об’єднує, а щира натура Степана Івановича, закарбована в його творчості, продовжує ви-промінювати таку ж щиру любов, яка гріла душі не тільки земляків, а й усіх українців. Ба більше! У перекладах його твори пішли й до інших народів. З найсвіжішого — переклади англійською у талановитому виконанні Андрія Євси, світла йому пам’ять, та гагаузькою — Віталія Бошкова, які, до речі, стали лауреатами премії імені Степана Олійника. І лауреатів цієї премії з часу її заснування зібралася вже ціла Степанова родина.

Нині, коли славетний пересмішник тріумфально переступає межу свого 110-річчя, випадає слушна нагода пригадати визначальні віхи його життя. Після степової Левадівки семикласну шкільну науку майбутній майстер дотепного слова завершив в Одесі — в українській школі імені Лесі Українки. Тут же закінчив кооперативний технікум і літературний факультет Інституту народної освіти (нинішній Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського). Будучи патріотом, студент Олійник носив українську вишиванку, за що, після доносу, потрапив за ґрати. Все могло тоді закінчитися трагічно, та вирятували його побратими-студенти, які підписалися під зверненням до московської влади… Після цього певний час працював на одному з цивільних суден Чорноморського флоту (про що згодом у вірші «Біографічне» напише: «Водив по морю пароплав...»), а відтак поновився й завершив навчання в інституті.

У студентські ж роки поетичні твори Степана Олійника почали з’являтися на сторінках одеської періодики. Отримавши диплом про вищу освіту, учителював у селі Бехтери Херсонської області. Далі творчо-трудові стежки привели його в газету «Чорноморська комуна» (нині — наші славні «Чорноморські новини»). Згодом зазнайомився з Володимиром Сосюрою та іншими письменниками. Формувався й зростав разом з ними. Перебравшись у Київ, потрапив до редакції уславленого сатиричного журналу «Перець», який і визначив остаточно долю поета-сміхотворця.

У час війни разом із захисниками героїчної Одеси рив окопи та протитанкові рови на лінії оборони, а потім ніс нелегку вахту на передовій під Сталін-градом у редакції фронтової газети. По війні продовжив працю в «Перці» та видав низку збірок гумору і сатири, заслужено ставши визнаним майстром цього жанру й здобувши лаври державної премії.

З приємністю маємо зауважити, що після штучної тривалої перерви продовжив свій сатиричний чин славнозвісний журнал «Перець», на шпальтах якого і сьогодні присутнє ім’я його знаменитого ветерана — Степана Івановича Олійника. Зокрема, у рубриці «Антологія української епіграми» травневого числа 2017 року, а в номері за червень «Перець» відгукнувся на переклади його творів гагаузькою мовою, виконані, як уже мовилося, Віталієм Бошковим.

Не зайвим буде зацитувати дещо з цієї публікації:

«Звужувати одеський гумор до анекдотів не випадає, адже його спектр набагато ширший. Значну роль тут відіграла і продовжує відігравати виняткова творчість Степана Олійника. Ще понад тридцять років тому було започатковано обласне Олійниківське свято на Одещині «Степанова весна».

Приємним є звершений факт, що у наш бурхливий і неспокійний час розширюється географія звучання творів Степана Олійника, відколи в одеському видавництві «Астропринт» 2016 року в серії «Бібліотечка лауреатів премії імені Степана Олійника» з’явилася унікальна книга Віталія Бошкова «Жарти не з олійниці» — вірші Степана Олійника українською та гагаузькою мовами. Це визначна подія в культурно-літературному житті двох європейських народів, коли поет-перекладач вправно зіграв роль повпреда-посла між українським та гагаузьким народами, що особливо важливо сьогодні, адже на Сході України триває гібридна війна, розв’язана агресивним північним сусідом…

Дуже цікаво, що на зустрічах з гагаузомовними читачами довершені переклади гагаузькою сприймаються ними як факт їхнього національного буття та літератури, що засвідчує природність і дотепність талановитого гумору великого сміхотворця. Актуальність поезій Степана Олійника, їх полікультурність, роблять творчість майстра гумору фактом уже гагаузької літератури… Видання білінгвою сприяє тому, що вони стануть чудовими посібниками з вивчення не тільки рідної мови, гагаузької, а й державної — української».

У цьому ж контексті вартими уваги широкого загалу є й англомовні переклади, здійснені Андрієм Євсою.

Як уже зазначалося, щовесни на Одещину, на малу батьківщину славетного сміхотворця, з’їжджаються його послідовники, майстри веселого жанру з усіх куточків України. Щорічне ж свято «Степанової весни» отримує свій потужний імпульс завдяки вірності батьковій пам’яті його доньки — Лесі Степанівни Олійник. Саме їй вдається згуртовувати талановитих митців: поетів-гумористів, читців, музикантів, співаків, перекладачів і навіть художників, які розгортають багатовимірну й багатобарвну палітру українського сміху. Переконаний, «Степанова весна» цілком може претендувати вже не тільки на всеукраїнське, а й на міжнародне звучання. Якщо Габрово відоме як столиця болгарського гумору, то наш край, при всьому його багатоголоссі, заслужено має стати столицею гумору українського.

Дмитро ШУПТА,
лауреат премії
імені Степана Олійника,
заслужений працівник
культури України,
академік Міжнародної академії оригінальних ідей
та Міжнародної літературно-мистецької академії України.