Мої зустрічі зі Степаном Олійником

З перших хвилин нашого знайомства Степан Іванович справив на мене дуже приємне враження. Переді мною була літня, сивочола, проста й скромна, чесна й добропорядна людина. З відкритим і привітним обличчям, мудрими очима і веселою посмішкою на вустах.

Після того як я на його прохання коротенько повідав про себе, щиро сказав:

— Мені, Вікторе, знайомі твої деякі твори, принаймні ті, що друкуються в «Перці». Вони оригінальні, довершені й варті уваги читача. Мабуть, тобі вже пора готувати свою першу збірку гумору та сатири. Чи не так?

— Звичайно, — відказав я і сердечно подякував йому за теплі слова, висловлені на мою адресу.

Коли я перебував у робочому кабінеті С.І. Олійника, члена редколегії журналу «Перець», туди зайшов у редакційних справах художник-карикатурист, згодом заслужений художник України Анатолій Арутюнянц, з яким мене й познайомив Степан Іванович.

— Дуже попрошу тебе, Анатолію Саркисовичу, — радо звернувся він, — щоб ти в майбутньому ілюстрував твори нашого автора, молодого сатирика-гумориста Віктора Скакуна із Сумщини, на якого ми покладаємо надію.

— Добре! — чемно мовив той.

Забігаючи наперед, зазначу, що значно пізніше з благословенного слова Степана Івановича Анатолій Аратюнянц проілюстрував мої книжки сатири й гумору «Комарева амбіція» (1995) та «Чому сумні слони?» (2001).

Того ж квітневого дня Степан Іванович познайомив мене з відомим українським поетом-байкарем, відповідальним секретарем журналу «Україна» Петром Олек-сійовичем Сліпчуком, який завітав до його робочого кабінету. Як виявилося, він якраз впорядковував колективну збірку молодих гумористів «Сатиричним залпом». Тоді ж на прохання Степана Івановича включив до неї й добірку моїх сатиричних творів. Книжка побачила світ у видавництві «Молодь» 1973 року. У передмові до видання відомий український поет-байкар, «перчанин» Анатолій Денисович Косматенко серед перспективних авторів назвав і моє прізвище.

Згодом зі Степаном Івановичем я мав щастя частіше бачитися і розмовляти в редакції журналу «Перець», коли в 1973—1975 роках навчався на стаціонарному відділенні журналістики Київської ВПШ.

Спілкуватися з ним завжди було цікаво й легко, але водночас і відповідально. Він, як голова комісії гумору та сатири СПУ, уважно стежив за моєю творчою ходою і якимось чином по-батьківськи намагався сприяти цьому.

Так, з його легкої руки 31 грудня 1974-го в газеті «Літературна Україна» вперше було надруковано дві мої байки — «Сміливець» і «Цеглинка».

Щоразу при зустрічах зі Степаном Івановичем я знайомив його зі своїми новими сатиричними та гумористичними творами, які друкувалися у багатотиражній газеті ВПШ. Потім деякі з них були опубліковані в «Перці». При кожній зустрічі з видатним майстром веселого слова я уважно прислухався до його мудрих порад і зауважень, виносив немало корисного для себе, особливо для свого утвердження як поета-сатирика-гумориста.

Безпосередньо за порадою С.І. Олійника підготував я і рукопис своєї першої збірки сатири й гумору «Комарева амбіція». Почитавши його, він сказав:

— Ну що ж, Вікторе, тепер подавай рукопис книги-ластівки до видавництва «Молодь». Там тебе вже знають як сатирика-гумориста, одного з багатьох співавторів альманаху «Вітрила — 70-71»

і колективної збірки «Сатиричним залпом». Зверни увагу на мої правки в окремих творах, заново передрукуй рукопис збірки, старанно вичитай його і сміливо віднось до видавництва.

У кінці 1978 року видавництво «Молодь» прорецензувало рукопис «Комаревої амбіції» й повідомило мені про це: «Маємо справу з справжнім гумором і сатирою, що, на жаль, так рідко трапляється в нашій літературі». Затим відбулося редагування рукопису збірки, а пізніше її включили до плану видавництва на 1980 рік.

Того ж року в третьому номері квартальника «Поезія-80» у роз-ділі «Перші ластівки» за сприянням Степана Івановича й редактора-упорядника Борислава Павловича Степанюка були опубліковані окремі твори з моєї майбутньої збірки з переднім словом старійшини української байки Петра Олексійовича Сліпчука, де, зокрема, йшлося: «Молодий поет прагне — і частенько вміє — сказати своє власне образне слово, по-справжньому сатиричне-колюче, висловити свіжу думку, знайти вдалий образ…».

У кінці грудня 1980-го я знову зустрівся зі Степаном Івановичем Олійником у редакції журналу «Перець». Тоді ж він висловив мені глибоке співчуття з приводу смерті моєї матері Марини Тимофіївни. До речі, мої батьки були його однолітками: тато, Панас Федорович, народився 2 квітня 1908-го, а мама — 10 квітня того ж року. Вони постійно передплачували журнал «Перець», захоплювалися творами Степана Олійника, які там часто друкувалися. Саме з їхніх вуст ще в 1949-у я, школяр-першокласник, вперше почув талановиті гуморески поета, бо вже тоді сам почав складати вірші та дотепи.

Під час цієї зустрічі Степан Іванович привітав з публікацією моїх творів у квартальнику «Поезія-80» і на моє прохання познайомив з головним редактором журналу «Перець» Федором Юрійовичем Маківчуком, який люб’язно прийняв мене, тепло подякував за співробітництво у часописі, а також побажав нових успіхів на сатирико-гумористичній ниві.

Коли я залишав редакцію «Перця», Степан Іванович подарував збірку своїх вибраних творів «Готов почати все спочатку…» з автографом: «Шановному Вікторові Панасовичу Скакуну на добру згадку! Успіхів Вам! Степан Олійник, 29.XII.80 р.».

Цю унікальну книгу я зберігаю як святиню у своїй домашній бібліотеці. Часто читаю у ній талановиті твори і з великою шаною та любов’ю згадую її незабутнього автора, якого вважаю своїм хрещеним літературним батьком.

З учителем і наставником С.І. Олійником я постійно підтримував дружні стосунки до останніх днів його життя. Майже кожного місяця телефонував йому в Київ із Сум, де багато років працював редактором, старшим редактором облтелерадіокомітету.

Пам’ятаю, в середині грудня 1981-го я довідався від нього, що комісія гумору і сатири СПУ за-планувала на початку 1982-го на черговому засіданні обговорити рукопис моєї збірки, а вже після цього, пообіцяв, він піде для розмови в ЦК комсомолу України, щоб прискорити її видання.

Але збутися цьому не судилося. 10 січня 1982 року видатного українського поета-гумориста-сатирика С.І. Олійника не стало. Його смерть я сприйняв як велике особисте горе.

Слід сказати, що 15 березня 1982-го комісія гумору та сатири СПУ, як і передбачав незабутній Степан Іванович, таки обговорила рукопис моєї книжки «Комарева амбіція», й дала позитивну оцінку. Газета «Літературна Україна» 15 квітня 1982 року писала:

«Успішно дебютував своїми творами молодий поет-гуморист із Сумщини Віктор Скакун. Його байки публікувалися на сторінках періодичних видань і були помічені майстрами естради А. Совою та А. Паламаренком, які охоче залучили їх до свого репертуару.

Доробок поета обговорено на черговому засіданні комісії сатири та гумору СПУ під головуванням О. Чорногуза.

Учасники обговорення

О. Ющенко, М. Білецький,

В. Речмедін, Ю. Кругляк, І. Манжара, Є. Дудар, М. Прудник підкреслили, що сім’я гумористів поповнилася обдарованим письменником. Свого часу твори В. Скакуна дістали позитивну оцінку незабутніх С. Олій-ника та П. Сліпчука.

Перша збірка автора була прийнята видавництвом «Молодь» і… раптом «випала» з плану. Можливо, працівники «Молоді» помилилися і все ж подарують її читачам?».

Та, незважаючи на це, у «Молоді» так і не видали мою книжку. Їй судилося побачити світ аж через п’ятнадцять років у київ-ському видавництві «Арфа» з передмовою відомого українського поета, лауреата премії імені П. Тичини Борислава Павловича Степанюка. Я присвятив її: «Світлій пам’яті визначного українського сатирика-гумориста, мого учителя і наставника Степана Івановича Олійника».

У квітні 1997 року я разом з київськими поетами-гумористами Полікарпом Шаботином, Степаном Гриценком, Володимиром Морданем та рідною сестрою Степана Івановича Марією Іванівною побував на Одещині, на батьківщині видатного митця, де брав участь у традиційних олійниківських читаннях. Тоді ж для літературно-меморіального музею С.І. Олійника у селі Левадівці подарував свою книжку «Комарева амбіція» з автографом.

1 квітня 1998-го одеська газета «Чорноморські новини» видрукувала із моєї «Комаревої амбіції», присвяченої пам’яті Степана Олійника, низку творів як нову жанрову авторську знахідку «Разок байок в один рядок». У квітні того ж року вийшов альманах «Літературна Одеса», цілий розділ якого був присвячений 90-річчю від дня народження С.І. Олійника. Тут було вміщено мою байку «Міська свиня» та дружній шарж на її автора.

Відрадно, що й 30 березня 2017-го на шпальтах «Чорноморських новин» було опубліковано мою байку «Знайшла рідню».

Патріархові українського гумору та сатири у збірці «Портрети без ретуші» (Суми, 2001) я присвятив дружню епіграму:

Поет Пегаса не сідлав,
Як в творчі мандри вирушав.
Зітер він сотні підошов
І пішки на Парнас зійшов.

У книзі «Михайло Шолохов. Нарис життя і творчості» (Суми, 2007) на кількох сторінках розповідаю про зустріч Степана Івановича Олійника, тоді військового кореспондента газети «Сталинградская правда», з автором «Тихого Дону» у черв-ні 1942 року в слободі Миколаївській (нині місто Миколаївськ Волгоградської області, Російська Федерація).

Швидко спливає у вічність час, але пам’ять людська непідвладна йому. У моїй пам’яті назавжди залишився образ видатного українського поета-гумориста-сатирика Степана Івановича Олійника, душа якого була великою і щедрою, а любов до людей — безмежною.

Я вдячний долі, яка свого часу звела мене з цим незабутнім майстром художнього слова, що заздалегідь помітив у мені, як кажуть, Божу іскру таланту і всіляко сприяв, щоб вона не згасла. На сьогодні я — автор

27 поетичних і літературознавчих книг. Серед них — 7 збірок сатири і гумору. Започаткував у літературі найкоротший жанр — міні-байку і міні-гумореску одного рядка. Для прикладу наведу два твори такої форми, які знав сам Степан Іванович:

* * *

Шаровари про Галіфе:

— Фе!

* * *

Дошка об’яв:

— Ловлю роззяв!..

Як відзначав він та інші критики, це вже авторська знахідка не лише того чи іншого образу, а й форми, саме форми, коли назва твору римується з текстовим рядком, а разом вони й складають всю міні-байку чи міні-гумореску.

Хочеться підкреслити, що С.І. Олійник завжди уважно й шанобливо ставився до молодих літераторів, зокрема й до автора цих рядків. Я ще й досі відчуваю приязний потиск його руки, бачу привітно усміхнене обличчя, чую добре слово… Як ніби він і сьогодні серед нас.

Свої спогади про Степана Івановича Олійника хочу закінчити словами Остапа Вишні, мого славнозвісного земляка, який писав про нього в листі до відомого поета-сатирика Сергія Івановича Воскрекасенка від 29 грудня 1948 року: «Бережіть Олійника! Бережіть його, Сергію Ларивоновичу, бо він дав такий сміх, що ми його ще не бачили! Олійник — не Котляревський, не Гоголь, не Вишня, не Воскрекасенко! Бережіть його, бо, повірте мені, немає більшої радості, як радість за свій народ, що дає таких Олійників».

Віктор СКАКУН,
поет, сатирик-гуморист, літературознавець, член НСПУ, перший лауреат Всеукраїнської літературної премії
імені Павла Грабовського, лауреат і дипломант всеукраїнських конкурсів
та фестивалів гумору і сатири.