Щоранку починається нове життя...

— Це був страшний голод, — згадує пані Лада. — Ми з батьками жили в горах Тянь-Шаню, поблизу річки Сирдар’ї. Спочатку молода родина мешкала в юрті, а потім батько викопав землянку, в якій ховалися від негоди та переслідувань бо ж загони червоної армії переслідували місцевих жителів, заганяючи їх до колгоспів. Я не пам’ятаю в дитинстві нормальної їжі, завжди було голодно. Ми їли те, що росло в горах: гірську цибулю, часник… Так виживали. Іноді батько ходив на заробітки до міста й одного разу знайшов там у караван-сараї нашого дідуся, який умирав від голоду. Дідусь ще трохи пожив з нами і відійшов...

Коли Ладі сповнилося шість років, батьки переїхали до Бішкека (тоді — Фрунзе), й там, об’єднавшись з маминими рідними братами та їхніми сім’ями, зажили великою родиною — так було легше не згинути.

— Пам’ятаю, що, живучи у Фрунзе, батько та мамині брати заробляли на життя, перевозячи на підводах лід. Там, у Бішкеку, в родини вже з’явилися коні, приземкуваті, з волохатими ногами. Але з часом батьки, шукаючи кращого місця, переїхали до Ташкента, бо ходили чутки, що «Ташкент — місто хлібне», — розповідає пані Лада. — Коли ми поселилися поблизу Ташкента, мені було вже 10 років і я пасла козу Катьку, нашу годувальницю. Мені, малій, хотілося побігати, і я прив’язувала Катьку до стовпчика, а сама ганяла з хлопцями. Та Катька була не дурна — намотувала мотузку навколо стовпчика, виривала його і втікала далеко від нас. Потім ми ловили її всією ватагою... Ой, не раз та коза перекидала мене, коли намагалася її впіймати! Мов бик на кориді! Батько пішов працювати екскаваторником на будову, мама — до колгоспу, а я почала вчитися. Школа лишень зводилася, і наші парти стояли просто в яблуневому саду. Яблука падали нам просто на парти — така краса! Я тоді не хотіла вчитися, не розуміла, навіщо ото сидіти, коли можна так гарно проводити час — бігати, гратися. Отримувала двійки, і в четвертому класі мене навіть залишили на другий рік…

— А як ви дізналися, що почалася війна?

— Люди передавали одне одному цю новину, і ми, діти, бігаючи по всьому місту, кричали: «Війна! Війна!» Ми не розуміли тоді, що це таке... Уже в серпні 1941-го до Ташкента із Підмосков’я евакуювали кабельний завод, запровадили карткову систему: хто працював — отримував 800 грамів хліба на добу. Як і всі діти, у свої 13 я пішла працювати. Ми намотували на величезні бобіни польовий телефонний кабель, який відправляли на фронт. Тоді був такий лозунг, за яким ми жили: «Все для фронту, все для Перемоги!». Не часто випадало бувати вдома. Цілими днями ми працювали, а ввечері навчалися в електротехнічному технікумі при заводі. Аж одинадцять предметів, які ми вчили, починалися на «електро-»! У вихідні виїжджали в гори збирати черепах для заводської їдальні й тюльпани на продаж. Пригадую, як біля заводу лежали гори черепахових панцирів — це в обід нас годували смачним і дієтичним черепаховим супчиком. Я була худенькою, тоненькою, весь час хотіла їсти. Від голоду ми навіть їли машинне масло, намазуючи на хліб. От було смачно! І, на диво, нічого не боліло! Усі рвалися на фронт, і тим, хто був 1926 року народження, вдавалося потрапити. Мене ж, а народилася я 1928-го, на війну не брали...

800 грамів хліба було дуже мало, бо ж я допомагала ще й родині: бать-ка забрали до трудової армії як ін-валіда, а ма-ма доглядала двох мен-ших дітей. Працюючи в цеху вулканізації, мені іноді вдавалося власноруч виготовляти калоші, заливаючи гуму в спеціальні форми. Приходила на роботу в бурках, а виходила у бурках і калошах, які потім мама могла продати й купити хліба. Пара калош коштувала як буханець хліба — 250—300 рублів.

— Який одяг ви тоді носили?

— На ногах — саморобні бурки, на плечах — фуфайки, тому я й досі не люблю й не одягаю такого зразка курток. У нас на заводі були мішки з перкалю. Пофарбувавши мішковину в чорний колір, я пошила собі нарядну сукню з білим ко-мірцем і мала в чому ходити на танці, в кіно, на концерти…

— А що, під час війни було й культурне життя?

— «Було» — це не те слово, воно вирувало! Квиток у кіно коштував лише 30 рублів. Ми мріяли про прості речі, читали книжки, ходили на танці, в кіно, у бібліотеку, займалися спортом… Пам’ятаю, я потрапила на концерт Олександра Вертинського. Він вийшов на сцену — худенький і невисокий, у смокінгу, і піаніст разом з ним — також дуже худенький. Зала театру була повна — жодного вільного місця. Публіка одягнена дуже по-різному. Хтось — у фуфайці, а хтось — навіть у нічній сорочці! Тоді чоловіки з фронту присилали бандеролі з Німеччини, а там — шовкові нічні сорочки з мереживом. Наші жінки не розуміли, що це білизна, й одягали їх до театру, як сукні... Вертинський співав тоді про дивовижні речі, про те, чого ми навіть не могли охопити своєю уявою...

— Чим займалися, коли закінчилася війна?

— Отримувала знання за шостий-дев’ятий класи... Адже атестата у мене не було. Навчалася у вечірній школі, згодом — у технікумі легкої промисловості, щоб займатися улюбленою справою — моделюванням та пошиттям одягу... А ще я займалася спортом, і навіть була членом збірної Казахстану. Мої види спорту — біг на довгі дистанції та метання диску. Пам’ятаю урочистий парад фізкультурників на Червоній площі в Москві, де я була у складі збірної Казахстану. Нас вітав особисто «батько народів товариш Сталін». Для нас тоді це було великим щастям — побачити Сталіна... Потім я бачила його вже в Мавзолеї...

З майбутнім чоловіком познайомилася на стадіоні — він також займався спортом. Він був найгарнішим, мабуть, у всьому світі. Високий, два метри зросту, білявий і дуже інтелігентний. Разом з ним і маленьким сином я поїхала до Китаю, куди його послала партія розбудовувати китайську промисловість. Шкода, що він рано загинув, він був дуже добрим чоловіком і батьком для нашого сина...

Пані Лада не любить згадувати минуле. Нині вона живе сама, і живе нинішнім днем. Кілька років тому лежала прикутою до ліжка, з травмованим хребтом. Потроху з допомогою милиць почала відвідувати басейн. Приходила туди і плавала так довго, скільки витримувало зболене тіло. За кілька місяців вийшла з басейну, забувши там милиці. Й коли вона пішла сама, всі присутні їй зааплодували.

— Сьогодні життя зовсім інше, — ділиться пані Лада. — Завдяки технологіям світ дуже змінився, в ньому багато цікавого, незвичайного. Коли я опанувала комп’ютер, почала багато вчитися і спілкуватися через соцмережі. Це дає мені наснагу і радість.

Незважаючи на вік, ця жінка регулярно оновлює свій гардероб: сама шиє гарні сукні, постійно змінюючи свій образ, а ті, що вже кілька разів одягала, віддає іншим.

Пані Лада — активна помічниця у громадському житті: як волонтерка бере участь у навчанні людей старшого віку комп’ютерним технологіям, проводить заняття з моди та стилю і навіть сама виходить на подіум. Навесні в Одесі відбудеться модне шоу, в якому вона виступатиме як модель.

— Що б ви порадили читачкам нашої газети?

— Не смійте скаржитися на життя: воно — чудове! Діліться з іншими, чим можете, не розпо-відайте нікому про свої хвороби, не множте на світі скарги, плітки, не судіть нікого! Читайте мудрі книги. На моєму столі — «Жива етика» М. Реріха... Не будьте жадібними, діліться, чим можете. Радійте кожному дню, адже щоранку починається нове життя. Навіть коли вам дев’яносто. Особливо — коли вам дев’яносто...

Ольга ФІЛІППОВА.

НА ЗНІМКУ: показ мод, 2018-й.