Видиво війни

Чи ми відчуваємо, що йде війна? Відбуваються різні гламурні події, пишні рейтинги, потрібні лише їхнім учасникам, грандіозні шоу... Ані натяку на війну в театрах… А може, так і треба? Адже, дій-сно, життя продовжується, воно — вічне і прекрасне, але дуже коротке, то навіщо псувати його собі кривавим видивом війни?..

Фільм затримували: щось там з апаратурою. До зали почали просочуватися найбільш нетерплячі. У проході спокійно перемовлялася група чоловіків. Кіногрупа, як з’ясувалося. Поміж ними і той, хто мав би найбільше хвилюватися. Відомий нам всім Дмитро Корчинський. Автор сценарію. Виказував цілковитий спокій.

— Пане Дмитре, ваш фільм знімався…

— Лишень три дні. Знімали на тому самому рубежі, де наші предки заступали шлях тодішній орді. Це ті самі місця — Калка, Кальміус, де ми воюємо і тримаємо там захист Європи вже 700 років. Українці нині на тому самому рубежі, від того самого ворога бороняться. Наші предки прийшли в ті місця боронити свій степ, свою землю від першої навали монголів. Так було і в XVII столітті, і під час Другої світової війни, і нині. Частина наших позицій проходить по старих окопах, добре бетонованих, ті укріплення будував ще генерал Манштейн. Ми використовуємо ті самі бліндажі...

— Такий короткий термін… важко повірити...

— Такі обставини. Фільм повністю волонтерський, у держави грошей не просили, бо це б надовго затяглося. Все знімали у павільйоні. Фільм робили люди, котрі пройшли війну, вони грали самих себе, свої власні характери. Режисер Павло Когут — прекрасний снайпер і чудовий командир, певний час командував нашим відділом, до того ж досвідчений фахівець у режисурі. Я дуже хотів, щоб режисером була людина, котра сама пройшла бойові дії, котра, як мовиться, в темі. Це його дебютна повнометражна картина. Автор сценарію — гранатометник, другий номер.

Серед акторів — бійці добровольчих батальйонів та ЗСУ. Всі мають воєнний досвід. У фільмі знявся також відомий російський та український актор Анатолій Пашинін, котрий приїхав з РФ і воює на стороні українців. Довелося просити його командира, щоби відпустив на зйомки, і той дав лише тиждень. Себе саму грає парамедик Юлія (Тайра) Паєвська, яка також приїхала на зйомки з фронту. Прекрасно зіграв Анатолій Гнатюк, так само учасник війни, один з провідних «франківців» і один з найталановитіших українських акторів. Ще у нас знявся скандально відомий політик Ілля Кива, дуже добре зіграв, хоч роль Махна й епізодична у фільмі, вийшло цікаво, колоритно.

Музику створив лідер гурту «Хорея козацька», заслужений артист України Тарас Компаніченко…

У нас був талановитий режисер, талановитий сценарій, зіграли талановиті актори, й тому вийшов талановитий фільм. Це буде найкращий фільм від часів «Щорса»...

— Блокбастер?

— Ні. Це, поза сумнівом, артхаусний фільм. Дуже якісний. Інтелектуальний артхаус. Не блокбастер. Не чекайте сфумато і якихось колоритних моментів. Це живий жанр. Люди розбещені: мовляв, кіно — це лиш те, де відбуваються бої, розкішні сцени кохання, бійки… Тут нічого цього нема.

...І це була перша несподіванка, що чекала на глядачів. Артхаусний фільм про війну, до того ж — історичний. Патріотичний фільм. Жодної батальної сцени, жодного вбивства на екрані. Зрозуміло, що артхаусне кіно не для всіх, але ця картина затягує, ти вслухаєшся в діалоги персонажів, починаєш згадувати рідну історію — а хто її знає так, як знають свою історію інші народи?

Актори у фільмі, цілком в дусі Шекспіра, говорять… віршами: ще одна несподіванка. І те, про що вони розмовляють, своїм змістом, глибиною, своїм пафосом — не треба остерігатись цього слова — зробило цілком прийнятною таку незвичну манеру діалогу у фільмі. У фільмі — завважимо знову — про війну. Про війни, які доводилось вести українцям упродовж своєї історії.

— ...Так, ми наважились говорити поезією. Це особливий рівень. І ми радіємо, що цей рівень виявився досяжним.

— «Посттравматична рапсодія» — що це?

— Натяк на посттравматичний сидром. У нас десятки тисяч бійців, котрі зазнали контузії… У стані контузії — всі ці видіння героя. Те, що мариться йому в цьому стані.

Перед початком фільму на сцену вийшла вся група. Дмитро Корчинський представив кожного та завважив, що всі вони, назагал, професійні актори, з тих, котрі грають характер. Відтак сказав, що попервах це була п’єса. Писати її почав ще в Іловайську.

— Трапились мені хроніки Шекспіра в чудовому перекладі Івана Драча. Це дало імпульс. Писав досить швидко. Відтак вистава за цією п’єсою з успіхом пройшла в театрах Києва, Львова, Маріуполя, Івано-Франківська, інших міст. А вже потім було написано сценарій…

Ми переживаємо героїчні часи. В ті самі хвилини, коли ми дивимось фільм, коли я оце говорю, йде черговий бій, не знаю, де, але бій іде. Там падають міни, наших обстрілюють сепари, вони воюють з розвідгрупами. Це люди, завдяки яким ми можемо насолоджуватися життям у тилу. Це героїчні люди. Люди, котрі здійснюють надзвичайні вчинки. Їхні портрети будуть у музеях, про них складатимуть пісні. Вони чинять історичні вчинки історичної ваги. Такий наш час, дуже яскравий час. Багато людей на сході — добровольців, воїнів Збройних сил — у 24—25 років командують ротами та батальйонами. Ті, хто там воює сьогодні, є реальними героями цієї війни, вони нічим не відрізняються від тих героїв минувшини — часів козаччини, Української Повстанської армії, котрими пишаємося. Їх треба оспівувати. Кожен подвиг здійснюють двоє: лицар і трубадур. Ми живемо в добу героїв і звитяжців, а не мародерів. Ану згадайте зараз, хто був прем’єром у 1995 році, чи у 2000-у? А тих, про кого наш фільм та інші картини цієї тематики, не забудуть. Як па-м’ятаємо Святослава, тих, котрі йшли на Калку…

Режисер «Посттравматичної рапсодії» Павло Когут подякував одеситам за повну залу. Відтак глядачі оплесками зустріли ще одного учасника фільму — відомого музиканта й дослідника старовинної української музики Тараса Компаніченка.

— Ми звикли до вислову, що, мовляв, коли говорять гармати, музи мовчать. Це давно застаріло. Дуже багато артистів їздять зараз на фронт. У виставу і фільм увійшли твори різних історичних періодів. Часто буваю на фронті й бачу, як потрібне там наше мистецтво. Як допомагає там воїнам.

Про що ж фільм? Головний герой картини, воїн-доброволець Сашко, вийшов з оточення і шукає своїх. Під час контузії на полі бою він потрапляє у вир драматичних подій від часів Київ-ської Русі й аж по сьогодення. Шкодує, що не примарилось майбутнє. Розмови з учасниками тих подій становлять головну сюжетну лінію картини. Попри цю, здавалось би, статичність, фільм не втрачає напруги, котра зберігається в діалогах. Ми бачимо різних персонажів минулих часів, і нам цікаво дивитися й слухати ті діалоги, ті розмови з ними нашого сучасника. Упродовж майже всієї стрічки дія відбувається в тумані. Цим досягається ефект начеб віддаленості в часі згадуваних історичних подій. Це ніби момент істини, коли відбувається зіставлення тих подій з оцінками тодішніми й нинішніми. Нічого довкола — тільки білий туман у чистім полі. І спадає думка про той туман, якого нам напускають наші політики, політологи, депутати…

У фіналі картини звучить дивовижна пісня на слова Дмитра Корчинського «Завжди Україна буде» у виконанні Тараса Компаніченка, який створив музичний супровід стрічки.

Як верба над ставком, як під стріхою обріз,
Як дівчина в садочку, як шматок, що відгриз,
Доки Богу не знудились люди —
Завжди Україна буде…
Попри смерть, небезпеки, облуди,
Завжди попри все вона буде…

По закінченні фільму Тарас Компаніченко зі своєю бандурою виконав кілька пісень з власного репертуару.

Роман КРАКАЛІЯ.