Василь ПОЛТАВЧУК. Оповідання «Шостий президент»

— Залиш їх у спокої, — втихомирював Шворку Данило Ратиця, — вони там, у своїй Америці, самі з’ясують, що й до чого… Ти краще скажи, яко воно у нас, в Україні, буде?

— Що саме?

— Та все.

— А що тут казати?! Як є, так і буде.

— Е, ні, — втрутився у розмову Танасій Шкрабак — наймолодший у компанії, — так не повинно бути. Якби я став президентом…

— Ти — президентом?! — хрипко засміявся Шворка. — Та ніколи тобі ним не стати!

— А це ж чому?

— А тому, що державне кермо — це не те, яке ти крутив, коли на тракторі працював. Тут кебети й кебети треба… І ще щось таке необхідно мати, як би це точніше сказати, щось таке… Словом, щось президентське. А ти он Катрі своїй ради дати не можеш. А Україна — вона набагато більша, ніж твоя молодиця. На-ба-га-то!.. Та головне навіть не це…

— А що? — неприязно глипнув Танасій на Шворку, зачеплений за живе нагадуванням про Катрю, яка й справді верховодила у сім’ї.

— Зараз скажу, хай лишень закурю.

Шворка шаснув у кишеню засмальцьованої куфайки, вийняв звідти недопалок і сам черкнув сірником. Це була незаперечна ознака того, що він ожив після вчорашнього перебору. У ньому воскресав учитель історії, яким він ще кілька років тому працював у забарській школі, поки її не закрили. В момент такого воскресіння у голосі Шворки починали звучати наставницькі нотки, але Данило й Танасій знали, що це ненадовго: ще чарка-дві — і Шворка згасне, як куций недопалок, почне скиглити, а потім і закуняє там, де сидить.

— Головне, — Шворка підняв угору вказівний палець, — те, що президенти в Україні паровані. Згадайте: два Леоніди, два Віктори… П’ятого президента, сам добре знаєш, як звати, то куди тобі, Танасію, з твоїм ім’ям? Не вписується воно в історію…

У невеличкій — на дві кімнати — старій хатині, де вони сиділи, стало тихо. Хатина стояла на розі вулиць, називали її «пережитком соціалізму», бо всі інші колгоспні споруди, які були у цій частині села, давно вже розібрали і рознесли по обійстях. Хатину ж, у якій раніше містилася кущова бібліотека, рятувало те, що невеличку латку землі позад неї обробляв Данило Ратиця, а його у селі боялися навіть ті, хто вже нікого й нічого не боявся.

Танасій, спантеличений присудом Шворки, шукав слова для гідної відповіді, а сам Шворка, тріумфально позиркуючи на співбесідників, витяг з кишені ще один недопалок.

Незвичну для опохмеленої компанії тишу порушив Данило:

— Без півлітра тут не розібратися… Отож, Танасію, йди до баби Федорки, а тоді вже розкажеш нам, що б ти зробив, якби став президентом. Можливо, ще сьогодні й матимеш два голоси на підтримку твоєї кандидатури…

Танасій вийшов надвір під холодну осінню мжичку, яка сіялася ще з учорашньої днини. Обличчя його пашіло, але не від випитого, а від того, що наки-піло у нього на душі і рвалося назовні. Хотів би опинитися у цю мить на горі, де було б видно і чути його усій Україні і де міг би він викричати усе передумане і пережите відтоді, як зостався без роботи і як збагнув, що

попереду — не життя, а доживання…

Та гора уявлялася йому не раз і не двічі, була вона вища, ніж Говерла, височіла у центрі України. Подумки він піднімався крутою стежиною на самісіньку її вершину, але нині, остуджений мжичкою, мусив пильнувати, щоб не посковзнутися і не впасти в грязюку, за іншою стежиною — тією, яка вела до баби Федорки.

Аби зайвий раз не місити в’язке осіннє болото, Танасій взяв у Федорки не одну, а дві пляшки, і подався назад — у «пережиток соціалізму»…

* * *

…Ось він і добрався нарешті, як і намислив, до крайньої хати на центральній вулиці. Ще влітку це була вулиця Леніна, а віднедавна, вже зо два місяці, — Шевченка. Назву змінили, а дорога яка була, така й зосталася: яма на ямі. І все ж тут не так грузько, як у бічних вуличках, де можна й чобіт позбутися, і тому саме звідси вирішив він почати обхід односельчан. Колись, як ще учився в школі, була ця вулиця заасфальтованою і на ній не раз влаштовували велосипедні перегони. Тепер же можливі хіба що тракторні, але де ті трактори? Старі, придбані колгоспом, відпрацювали своє, а на нові — грошей катма: дорогі, як космічні кораблі…

Крайньою на центральній вулиці, яка переходила у шлях на райцентр, була хата Сількора — так у Забарах називали Федора Стояка. Федір ще з учнівських літ дописував до районної газети, і його остерігалося колгоспне начальство, бо ж він був уїдливий і все вишукував недоліки. Зрідка Федір друкувався і тепер, але настали нові часи і на його писанину ніхто не зважав.

Сількора застав у хаті перед увімкненим телевізором.

— Заходь, Танасію, — запросив прибульця, хоч і подивований був появою гостя у такий ще ранній час. — Яким вітром тебе принесло?

— Ось.

Він поклав перед господарем на столик вирваний з учнівського зошита здвоєний аркуш, на якому вгорі було написано великими літерами: «НАШ ПРЕЗИДЕНТ — ТАНАСІЙ ШКРАБАК». Нижче напису весь аркуш був розграфлений, і в кожній графі потрібно було написати прізвище, ім’я, по батькові, вказати дату і поставити підпис.

— А декларацію ти заповнив? — запитав Сількор, глянувши на аркуш.

— Звичайно. Ось вона.

— Гаразд. Ознайомимось. — Взяв окуляри і почав повільно читати: «Хата розміром дев’ять метрів на десять, збудована батьком у 1970 році. Літня кухня і гараж під одним дахом. Мотоцикл з коляскою. Дровітня, збита з обаполів. Хлів на три відділення: для корови, для свиней, для птиці. Туалет дерев’яний».

Розміри туалету теж були вказані, і Сількор, прочитавши їх, щось мовчки метикував, а за хвилю прорік:

— Вузькуватий він для твоєї Катрі.

— Я ж його робив ще тоді, коли вона не розповніла.

— Гаразд, це ваша сімейна справа. Мене інше цікавить: а чому ти не вписав у декларацію басейн?

— Та він же для качок.

— Це нікого не обходить. Є на подвір’ї — значить вписуй. І про копанку не забудь. Вода у ній всенародна, а ти поливаєш нею свої особисті грядки.

Коли декларація була доповнена двома короткими записами, Сількор, який знав чужі обій-стя не гірше, ніж своє, урочисто проказав:

— Тепер ти готовий іти в президенти. Я твою кандидатуру підтримаю. Добре знаю твою родину. Писав про твого батька, царство йому небесне. І про тебе згадував, коли ти причіплювачем працював.

У першій графі аркуша Сількор написав своє прізвище, вказав дату — «21 листопада 2017 року», але підпис ставити не спішив.

— Рука після кумових іменин непевна, — сказав Сількор. — Боюся, що причепляться до підпису і визнають його недійсним.

Він передбачив і такі випадки, тож мовчки дістав із внутрішньої кишені пляшку і налив доверху надщерблену склянку. Сількор випив, занюхав заяложеним рукавом, а тоді вже й поставив підпис навпроти свого прізвища.

— Може, ще одну — за дружину? Вона мою позицію підтримує. А в тебе одразу — аж два голоси.

— Та ні, дядьку, кожен має сам за себе підписуватися. Нехай усе буде по-чесному…

Рука у Сількора виявилася легкою, бо вже за півгодини увесь аркуш був заповнений, і в хаті діда Павла довелося виймати новий. Дід, який був у селі, і про це писалося в районці, найстарішим, давно вже нічого не читав, тож глянув на аркуш неуважно і став розпитувати гостя, з чим і ради чого той прийшов. Коли ж вислухав, довго щось метикував, погладжуючи обома руками рідку, як у цапа, сиву борідку, а тоді поставив питання руба:

— Скажи, Танасію, і щиросердно скажи: офшори у тебе є?

— Вам, діду, зізнаюся, як на сповіді: є. А як же без них? Без офшорів ніяк не можна. Катря моя кожну шпарину на обійсті знає, нічого від неї не втаїш. То я й завів офшори. У дровітні висять штани старі і порвані, бо в них мене колись Сірко Климів догнав. Тож я, як зароблю якусь копійку, коли дров комусь нарубаю, ховаю гроші в закасані штанини. Катря кишені провіряє, а штанини відкотити не здогадується…

— Тепер вірю, Танасію, що здатний ти шостим президентом стати. І слава Богу, що бачу тебе, бо до сьомого я вже, мабуть, не доживу.

— Та що ви, діду? Вам ще брикати й брикати.

— Відбрикав я своє, — сумно сказав дід Павло, але за хвилю раптом пожвавішав: — Давай, Танасію, домовимося так: я тобі допоможу президентом стати, а ти, як ним уже будеш, відмолоди мене. Як не зможеш усе тіло, то хоч ту його частину, яку матня прикриває, бо щось баби вже не запрошують мене на гарячий борщ.

— Вам, діду, брехати не стану: трудне це діло. Навіть для президента. А то й зовсім неможливе.

— Я й сам здогадувався, — знову посмутнів дід Павло. — Але скажу тобі таке: обіцяй усе, про що просять. Інакше — не виберуть…

З цим дідовим напуттям він рушив далі. Минув дві хатини, обступлені високими бур’янами. Хазяйки хатин — Корячиха і Зозулька — повмирали ще тоді, як був він депутатом сільради і не раз навідувався до них, бо вони вічно гризлися за межу. Хатин їхніх ніхто досі не купив і, мабуть, ніколи вже й не купить. Так сталося, що обох, Корячиху й Зозульку, і поховали поруч.

«Чи й там гризуться?»

Це питання зринуло у свідомості зненацька і ніби аж спо-вільнило ходу, але роздумувати над ним не став. Попереду була хата Демчуків — Марії і Миколи. Микола був скалічений в Афганістані, і в сім’ї все трималося на Марії. У селі знали, що саме вона відмовилася взяти медаль, яку привезли з військкомату. «Ви мені сина привезіть», — тільки й сказала, хоч і пояснювали їй, що син згорів дотла від прямого попадання снаряда у бензовоз, яким кермував. Полум’я було таке, що й попелу не зосталося…

«Зайти чи обминути?».

Зайшов. Господарі нічого не випитували, мовчки вписали свої імена і спільне для обох прізвище, поставили підписи. І тільки тоді, як намірився йти, Марія проказала:

— Спини цю війну… У нас онук росте — Микольцьо. Ще рік-два — і призовник… Спини!

Вийшовши з подвір’я Демчуків, він уже напевне знав, що ніколи, за жодних обставин, не зречеться свого наміру.

Тим часом звістка про його можливе президентство випереджала його ходу, і в деяких хатах його вже чекали з хлібом-сіллю, однак він рішуче відгортав рукою налиту чарку і простував далі.

Так дійшов до хати голови сільради. Якщо по-їхньому, по-сільському, — то до фортеці, як називали у Забарах триповерхове помешкання голови їхнього села.

Голова на обійстя впустив, але ні пригощати, ні вписувати своє прізвище не став. Дивився неприязно, зверхньо, хоч був невисокий ростом і щуплявий.

— Ти що це затіяв, самозванцю? Чому без згоди громади?

— Чому ж без згоди? Ось підписи. Вже кілька сотень.

— Громада починається з мене, — пояснив голова сільради, — і мною закінчується. Втямив? Бачу, що ні. Я зателефоную, куди треба, і там тобі пояснять більш дохідливо.

Одверта погроза ніскільки не спантеличила його. Він, як і раніше, простував від хати до хати, а далі помітив, що односельці із бічних вуличок самі виходять йому назустріч. Обступили, розграфлений аркуш пустили по колу. Серед гурту помітив бабу Федорку з повною пляшкою у піднятій руці. Посипались питання:

— Коли у селі заасфальтують вулиці?

— Хіба це президентська справа?

— А чому не президентська?! — перервав суперечку односельців. — Почнемо навесні.

— Чи зроблять дорогу до райцентру? Якщо зроблять, то коли?

— Вже наступного року. Маршрутка ходитиме не раз у тиждень, як нині, а щоденно. Причому двічі — зранку і ввечері. У найближчих планах — відкриття нового маршруту: «Забари — Париж».

Тільки це сказав, як почувся чиїсь уїдливий голос:

— А скажи-но нам, майбутній президенте, де твої діти? Чи не там, де й чада нинішніх можновладців? Тільки правду скажи.

— Правда в тому, що діти мої за межами України. Дочка — в Італії, там дев’яносторічну синьйору доглядає. А син — ближче, у Польщі, на свинокомплексі працює.

Більше питань не було, і він порадів можливості ще до заходу сонця обійти усі хати на центральній вулиці. Залишилося їх не більше десяти, але у першій же із них сталася несподівана затримка. Це була хата Гальки Вишневої — його однокласниці. Після випускного вечора вона виїхала із села, тривалий час про неї нічого не було чути, а років з десять тому повернулася, збудувала хату, два магазини, найняла продавщиць. За які такі гроші — те для Забар залишилося таємницею.

Галька, як він збагнув, підчікувала його. Була у туфлях на високих підборах, у гарній червоній сукні, яка доладно облягала її невироблену постать.

— Ось тобі мій голос, — розмашисто поставивши підпис, сказала Галька. — Але ти не радій передчасно. Мав би знати, що президентом стають не в селі, а у Києві. Що значать наші Забари в масштабах України? Таких сіл — кільканадцять тисяч, тобі життя не вистачить, щоб їх обійти.

— А я і не мав наміру це робити. Оберуть свої — інші підтримають.

— Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти, — білозубо посміхнулась Галька, а тоді враз споважніла і продовжила казати недоказане: — Застерігаю ще раз: не радій передчасно. Припустимо, що тебе обрали президентом. А далі що? Ти уявляєш свою Катрю першою леді?!.

Він спантеличено мовчав.

— Ото ж бо й воно! Думати треба, заздалегідь думати. На те ти й президент… Але не засмучуйсь: як станеш ним — у тебе можу з’явитися я. Міняти дружин — це зараз модно серед президентів…

Правою рукою Галька грайливо подавала аркуш із підписами, а лівою зненацька шаснула у міжніжжя. Від несподіванки він ступив крок назад, але не розсердився.

— Не бійся — не відірву, — засміялася Галька. — Хотіла лишень перевірити, чи все президентське у тебе на місці. Бо як станеш таки президентом — будеш з охороною. Недоторканним. Не підступишся тоді до тебе…

Зі сміхом випровадила за двері, і той сміх супроводжував його аж до хвіртки, що вела на вулицю.

Вийшов — і остовпів.

Увесь вигін, який починався з цього боку вулиці одразу за Гальчиною хатою, був заставлений іномарками. Та ще такими, що бачив їх лише по телевізору. Стояли півколом, заступаючи йому дорогу, і як тільки ступив він кілька кроків, ураз увімкнулися десятки потужних фар. Осліплений ними, зупинився.

З-посеред світлового вирування, яке осяяло не тільки довколишню місцину, а й півнеба над нею, почувся голос-невидимка:

— То це ти захотів президентом стати?

— А хіба що — не маю права?!

— Маєш… Чого ж не маєш?!

Водночас з останніми словами він почув глухий удар пудового кулака. Знетямлений від болю, який пронизав усе тіло, закричав. Та так, як ще ніколи не кричав…

* * *

— Чого ти репетуєш?!.

Танасій повільно, неначе з глибокої криниці, видобувався із захмеленого сну. Крізь напіврозтулені повіки побачив перелякану і воднораз розлючену Катрю, яка термосила його за барки.

З натугою підняв голову і сів на старому рипучому дивані, на якому допіру спав.

За вікнами літньої кухні був ранній осінній вечір. У самій кухні кволо світилася лампочка під стелею, у плиті потріскували дрова, на плиті у прикритій кришкою сковорідці щось шкварчало.

Танасій згадував чудернацький сон, сам дивуючись тому, що йому наснилося, і незчувся, як проказав уголос:

— Значить — не обрали…

— Пити треба менше, тоді й оберуть! — крикнула від плити Катря — вже не перелякана, але ще більш розлючена, — хоч і не знала напевне, що саме мав на увазі чоловік.

Танасій глянув на дружину. Стояла вона у старому поплямованому халаті, який надавав її дорідній постаті ще більшої огрядності. Руки у Катрі аж посиніли від холоду — сама ж бо, поки він спав, напувала корову з відра, заносила їй кукурудзиння на ніч, терла свиням буряки, годувала курей. Такими ж — посинілими — були і жінчині щоки, які від люті ніби палали синім холодним полум’ям.

Крізь сон, який усе ще стояв перед його внутрішнім зором, Танасій ніби уперше побачив свою дружину, і йому стало невимовно жаль Катрі, яка так ніколи і не відчує, що то значить — бути першою леді…