Оті стовпи верстовії...

…Коли довго вдивлятися в Шевченка, то він починає пильно придивлятись до тебе. Немовби спитати хоче: «Ану-ну, хто ти єси і чого стоїш отут переді мною?». Але важко це, а мо’ — несила? Та й зависоко, і таки страшнувато глянути у вічі Пророкові, кладучи до підніжжя пам’ятника пишні корзини чи гламурні вінки. Лиш молоденькі вояки відділу почесної варти вишколено тримають «рівняння на середину». Красиво йдуть, чортяки!.. А відтак заслужені артисти красиво читають його поезії, й летять на крилах потужного голосу вистраждані «Думи…» його понад верхів’я дерев. І захоплює всіх спогад відомого поета Станіслава Стриженюка про те, як з’явився тут, у парку його імені, цей пам’ятник, що був призначений для котроїсь із далеких країн, але завдяки наполегливості одеських поетів-ентузіастів таки привезений був до Одеси. До цього південного міста, з якого вже на початку заслання надходили на далеку поетову адресу не лише моральна, а й матеріальна допомога. Хоч і не вдалось відвоювати для нього місце на проспекті його імені, неподалік від моря… Та пам’ятаймо, що за спиною пам’ятника, трохи далі по алеї, за деревами стоїть велична колона в пам’ять про одного з царів російських. А в центрі міста спогорда наглядають за нами пихата російська цариця та її посіпаки. А трохи оддалік, спиною до спальних висоток, упевнено осідлав огира царський фельдмаршал. Ось вони, імперські оті стовпи верстовії. Верстового стовпа поклав і поряд з Катериною на своїй картині Тарас Шевченко.

Вона шукала світлого, чистого почуття, яке виповнювало її саму. Та не там шукала. А він же попереджав: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі чужі люди, зроблять лихо з вами». Застерігаючи чітко й на повен голос: фінал передбачуваний.

Катерино, серце моє,
Лишенько з тобою…

Вона для нього була — Україна. Україна була його серцем. Щиро жаліючи, всією душею ніжною переймаючись її долею. І, тамуючи гнів перед болем за її долю, поклав сокиру перед селянином, що сидить під могутнім дубом й дивиться їй услід. Може, й з осудливими думками. Для кого та сокира призначена? Може, для Івася, котрий піде з кобзарями курними шляхами України — щоби таки позносив ті стовпи верстовії? Невипадково ж постав недавно на кону столичного театру у військовому камуфляжі — воїном, котрий позносить не лише ті символічні стовпи, а й прожене охочих ставити свої імперські символи на чужих землях. Тому що

Доки буде жити Україна
В теплім хлібі,
в барвних снах дітей,
Йтиме білим полем Катерина
З немовлям,
притнутим до грудей.
Це з Леоніда Кисельова…

І тому дуже хочеться — й це доконечна потреба сьогочасся! — щоби в нашому театрі імені Василя Василька з’явилась, нарешті, Шевченкова повноцінна вистава, достойна нинішнього нашого часу, коли Україна кров’ю своїх найкращих дітей утверджує себе на своїй Богом даній землі. Достойна й українського театру в Одесі, і його талановитої трупи, й нашого міста. Міста, в якому народилася відзначена Державною премією імені Тараса Шевченка славетна картина «Думи мої, думи…» Михайла Божія…

Традиція неперервна. Того ж таки Шевченкового дня одеські майстри пензля та різця пошанували Шевченка-художника вже традиційною великою виставкою своїх творів. Як і біля пам’ятника, так само й тут лунала поезія Тараса Шевченка, й не лише його. Дуже гарно, зворушливо співало родинне тріо художниці Оксани Стеценко з Чорноморська…

Нинішнє молоде пагіння не знає Шевченка так, як знають його старші — україноцентричні — громадяни. Але у молодих трохи відмінний інтерес. Вони хочуть знати, яким був у житті цей чоловік, якого так пошановують у країні і який здобувся найбільшої кількості пам’ятників по всьому світі. Чим захоплювався, що робив у вільний час — адже не сидів цілими днями в кожусі та вовняній кучмі, пишучи свої геніальні твори. І чому, власне, вони ганіальні? Називаємо його Пророком. А чому? Називаємо Кобзарем — себто одним із тих, котрі ходили поміж люди й виспівували їм у своїх думах та баладах їхню ж таки історію. І чи багато знають напам’ять його вірші та поеми? А між тим, багато борців за Україну виросли та змужніли на його поезії. Вона була тим, що додавало сил та мужності, стійкості і віри мучням пізніших часів. І тим додавало снаги та любові, котрі домоглися таки Незалежности, котрі проголошували нашу державність. З якою назавжди залишається Тарас Шевченко.

Роман КРАКАЛІЯ.