Залюблений у життя

Про масштаби творчості Григорія Крижевського свідчать видова і жанрова різноманітність його робіт — це живопис і графіка, тематична картина, портрет, натюрморт і пейзаж. Останній із жанрів найбільше відповідав уподобанням художника і є домінуючим у його творчому спадку.

Крижевський працював пліч-о-пліч з такими яскравими представниками одеської школи, як Шелюто, Ацманчук, Павлюк, Токарев, Божій, Ломикін, Власов, Філатов, Тодоров, Гавдзинський, Єгоров, Слєшинський та інші. «Всі вони були орлами, — зазначила професор Ольга Тарасенко, — людьми, які могли підійматися над прозою дріб’язкового і буденного, побутовою невлаштованістю, над тими, хто хотів опустити їх низько, зробити їх сірими. Вони не стали сірими…».

«Для мене, зрозуміло, ця виставка — дуже хвилюючий момент, — зізналася донька художника, відомий живописець і педагог Світлана Крижевська. — На жаль, у нас дуже швидко забувають тих, хто пішов із життя. Так, торік сповнилося 100 років від дня народження В’ячеслава Токарева, але ця подія пройшла непо-мітно. Ми, нащадки, повинні бути охоронцями пам’яті, це наш моральний обов’язок перед батьками…».

Пані Світлана нагадала деякі важливі факти біографії Григорія Зіновійовича. Народився він у Харкові у грудні буремного 1918 року, «коли ламалося старе, а на зміну неминуче приходило нове» (симптоматично, що і з життя він пішов на зламі старого і нового — на початку 1990-х). 1939 року закінчив місцеве художнє училище. Того ж року, тільки-но ставши студентом Харківського художнього інституту, разом з товаришами, своїми однокурсниками, попросився на службу в армію, що визначило його подальшу долю. Служив у танкових військах, пройшов Другу світову війну, був контужений, а додому повернувся лише у 1946-у. Тоді ж був зарахований на другий курс батальної майстерні Харківського художнього інституту професора Бондаренка. Навчався також у Котова і такого метра, як Дерегус. По закінченні вишу з червоним дипломом був направлений до Одеси, де очолив художнє училище. Адміністративна робота обтяжувала Крижевського, й у 1958-у він радо залишив її винятково задля творчості.

«1950-і — це час, коли училище поповнилося новою, потужною плеядою художників і педагогів, які пройшли війну, згодом набули фаху, і з величезною енергією, любов’ю до життя й мистецтва віддавали свої знання та досвід студентам», — резюмувала Світлана Крижевська.

Григорій Зіновійович був активним у громадському житті: очолював художню раду Одеси, яка піклувалася про відновлення художньо-архітектурного обличчя міста у повоєнні роки, був членом ради Одеського художнього музею (тоді —державної картинної галереї), турбувався про збереження і поповнення фондів Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького (нині — національна наукова бібліотека).

Іван Козирод, земляк Григорія Кричевського, згадує його як людину відкриту, пряму, влучну у висловлюваннях, з розвинутим почуттям гумору. З приємністю також згадує той факт, що, будучи студентом, позував Григорієві для образу матроса під час його роботи над дипломом…

Живопис Крижевського приваблює великою увагою до композиції, інтенсивністю кольору, який береться форсовано, чіткою будовою і структурова-ністю форми. У цьому сенсі особливо показові його пейзажі, створені під час поїздки на річку Буг, від яких віє неолітичною давниною, а також натюрморти живописця, найперше — з культовою атрибутикою, якісь втаємничені у напівмороці, майже містичні (відповідно — «Спортивний табір на Бузі», 1987; «Куточок майстерні. Реставрація», 1991). Окремі серії складають пейзажі, написані під час пленерів у Молдові, Карпатах, Седневі та Криму, у яких тонко переданий світлоповітряний простір, неповторний місцевий колорит.

Окремої уваги заслуговує велика, з ознаками монументальності, жанрова картина «Сім’я» (1968) з фонду ОХМ, у якій колишній фронтовик висловив своє ставлення до війни. Це двофігурна, сюжетна, мінімалістично вирішена композиція, дуже світлоносна: на ґанок, очевидно, в святковий травневий день, вийшло молоде подружжя — демобілізований поранений, увесь заглиблений у спогади солдат (образ чоловіка — автопортретний), і його вірна дружина. Робота не викликає ура-патріотичних настроїв, характерних для апологетів соцреалізму. Вона, швидше, породжує думки щодо абсурдності війни, викриває її антилюдську суть.

Оптимістично вирішений «Останній натюрморт» (1992), який зображує осяяний світлом милий куточок «робочого столу» онуки Наталії з її дитячими забавами. Художник залишив цей світ, сповнений любові до людей і життя.

Григорій Крижевський обожнював українську пісню, тож доречним було музичне вітання під час відкриття виставки від гурту «Козацьке коло» Інтелектуального форуму Одеси (художній керівник — Лариса Козловська), який акапельно виконав кілька маловідомих народних пісень на козацьку тематику.

Володимир КУДЛАЧ.