Королева з роду українського Дракули

Мав граф і жінок шлюбних — щось зо чотири, либонь. А не вінчаних — то й ліку не скласти! Шлюбні — ті всі чогось вмирали вскорі після шлюбу, а за нешлюбних і не питав ніхто: нині одна, за якийсь час — інша… Вони до графа, як мухи на мед, зліталися. А граф все похмурий ходив. Рідко коли усмішка на гарному обличчі його з’являлася, та така, що краще б і не усміхався…

Із кольорів — найбільше чорний любив граф Дунін-Борковський. І одяг чорний носив, і коней чорних тримав, і карета у нього чорна, як галка, була — лиш вензелі графські на ній золотом проти сонця виблискували. Подейкували люди, що то він за жінками-покійницями жалобу тримав. Та, окрім любові до чорного, не видно було, щоб він за ними дуже побивався. Чи не щотижня як не бал, то гульки веселі в палаці влаштовував. Хоч, правду сказавши, від веселощів тих завжди якось аж могильним духом віяло.

Боялися люди графа. Ніхто йому, було, слова впоперек не скаже; що б не зробив — усе з рук сходило, навіть найбільша жорстокість і свавілля. Бо хто йому що зробить, як він з нечистою силою в спілці?..

…Та якогось ранку забили-затужили дзвони на дзвіниці церковній, і прокотилася звістка околицями: помер нестаріючий граф! А подейкували — безсмертний! А ще, казали, не сповідався граф перед смертю. Та все ж спорядили по звичаю християнському, в церкву занесли. Паламар над ним дві ночі Псалтир вичитував. Та тільки, передають, як внесли його до церкви й труну поставили вівтаря навпроти — здалося всім, що якось недобре осміхнувся мрець й одну повіку ледь-ледь привідкрив, ніби слідкуючи за всіма та глузуючи зі всього, що довкіл нього діялось. Вже й дукача срібного на те око клали, а він усе скочувався, а око все з-під повіки слідкувало за кожним. Але відспівали і поховали його світлість у родинному склепі; де-в’ятини, сороковини, як годиться, справили та й зітхнули полегшено.

Коли це — якраз по сороковинах — струсонуло землею раптом, мов грім зненацька ударив. Хто від переляку із хати вискочив — обімлів: мчить вулицею чорна графська карета, четвериком чорних коней запряжена, а з віконця карети біле обличчя графове визирає й недобрим усміхом осміхається. По всіх околицях ту карету опівнічну бачили. І не однієї ночі.

А згодом люди (головно діти й дівчата молоді) пропадати стали. Тоді, правда, вовків було розплодилось багато по лісах, іноді й до сіл навідувались… Та люди все на графа-упиря грішили, аж панотця розгнівили були. А панотець той в казки про мерців-упирів не вірив, і прихожанам не велів. То, як розгнівався на парафіян своїх за марновірства їхні, разом з паламарем засів нічної пори за кущами в парку, повз який, як люди твердили, та карета щоночі їздить. Ото сиділи вони, сиділи в тій засідці — ніде нічого! Коли це раптом ніби загуркотіло щось звіддалеку. Вже й тупіт копит розлічити можна… Вже й чорні коні, як змії, по шляху мчать, і карета з вензелями золотими. Панотець із паламарем остовпіли. А коні раптом якраз навпроти них стали, а з вікна карети граф Борковський вдивляється саме туди, де вони омертвілі від страху стоять. Що було б — хто знає… Але панотець (наче підштовхнув його під лікоть хтось невидимий) підніс затерплу правицю, перехрестився й «Да воскреснеть Бог!» прошепотів. Та ще й «Згинь, нечиста сило!» додав і карету тую перехрестив рукою віджилою. І вмить коні вихором з місця зірвалися й щезли з каретою разом за хмаровищем пилюки.

Аж після цього панотець викликав справника. Жандармів і ще там якоїсь власті наїхало мало не з десяток — стали графську могилу розкривати. Розкрили — й вжахнулися: лежить граф Дунін-Борковський свіженький, рум’яний — як живісінький! А рот йому кровльою свіжою, ясно-червоною замащений, наче щойно крівцю пив і не втерся. А в роті — люлька димиться!

Іншої ради не було: без усякого пошанівку забили йому осиковий кіл у груди, лицем навзнак перевернули й запечатали знову. Дехто каже, що сам архієпископ Чернігівський Іоан Максимович при цьому був. А маєток у казну царську забрали, бо діти графські не озивалися. Та й озиватися, власне, нікому й було: нешлюбні діти з перших днів по притулках, й Бог знає, чи й відали, чиї вони діти. А шлюбний син Адам (а може, то вже й не син, а внук його був) на Волині десь був одружений. Теж, казали, з панночкою із давнього роду литовських князів Домонтовичів; та в часи поль-ського повстання 1863 року до повстанців прилучився й чи то в бою загинув, чи страчений був, бо маєтки його, кажуть, усі конфіскували. Лише той мізер, що пані Теофілі — дружині його — належав, їй залишили.

…Так і вигас би графський рід Дуніних-Борковських, якби не мали Адам із Теофілою розумного й гарного на вроду сина Андріяна-Юрія. Він, здобувши фах археолога, закордонами жив, а опісля батькової загибелі в Росію взагалі не повертався. Більше, кажуть, у Франції мешкав, та часто виїздив і в інші країни.

Якось познайомився він зі знатною панночкою старовинного роду іспанських князів Лачерда. Звали її таким довгим іспанським іменем: Марія-Клара де-Кастро Лачерда Медіна-селі. І кажуть, що то він спеціально до тих Лачердів поїхав, бо дізнався якось, що ще колись давно, ще під час котрогось із хрестових походів, якийсь із предків тих Лачердів із його давнім предком-рицарем потоваришував і ніби навіть оженився був на сестрі його. То нібито той Андріян-Юрій їздив до Іспанії спеціально, щоб з тією давньо-далекою ріднею познайомитись.

Але як би воно там не було, а Марія-Клара та Андріян-Юрій покохали одне одного й одружилися. А невдовзі й донечка у них знайшлася. Назвали її також на іспанський манір, бо в Іспанії жили вони, біля міста Бургос, у повіті (як по-нашому сказати) Сан-Педро де-Карденья. Тож й ім’я дитині іспанське дали: Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрель-Наталена. Щоправда, нарікав-хрестив доньку вже сам батько: мати Марія-Клара померла при пологах.

…Чи то прадідівський дух нечистий витав над дитиною й життєві стежки їй заплутував, чи то так їй на роду було написано, але доля дівчинки теж так дивно якось склалася, ніби чаклували над нею навперемінку то янголи добрі, то нечиста сила.

Безліччю талантів була обдарована дівчина, а жоден не приніс їй ні достатку, ні слави. Про кохання велике мріяла і спізнала його, та лише під кулями й на коротку мить. Княжі й графські титули від народження мала, а померла в нужді й самотності. Радість обретіння справжньої духовної Батьківщини своєї вже в зрілому віці спізнала, та Батьківщина не признала її. Дивна доля! Яскрава й гірка, як плід калини.

Але все те опісля буде. А поки що батько дівчинки, не схотівши, щоб вона без матері в чужому краю зростала, одразу по хрещенню віддав дитя бабусі Теофілі, матері своїй, у казковий волинський край. Там серед українських пісень і казок, серед казкової природи, серед мавок, лісунів та русалок і виховувалась маленька Наталена аж до бабусиної смерті. А померла бабуся, щойно дівчинці шостий рочок пішов.

Довелося маленькій прощатися з волинськими лісовими мавками та русалками озерними, з колядою зимовою та літніми вогнями купайлівськими: забрав дитя дядько Еугеніо, брат мами покійної, знову в Іспанію, де вскорі віддав на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон, що у французьких Піренеях знаходився.

Не було зле дівчинці в монастирі. Черниці-наставниці були лагідними, доброзичливими до вихованок, навчали бути милосердними, добрими до чужих бід, чутливими. Дівчатка-вихованки любили жваву, безпосередню Наталену, особливо ж за її хист розповідати казки та різні історії, привезені нею з далекої, не баченої ними, казкової країни. В класах монастирських знайомились дівчат-ка з історією, філософією, медициною, вивчали мови, навчалися співу й музики. Все це було цікавим і захопливим для розумненької, жадібної до знань дівчинки.

А коли приїздила до своїх іспанських родичів на гостину, потрапляла в інший, але не менш цікавий світ. Дядько Еугеніо був старшиною королівської гвардії — тож навчав дівчинку їздити верхи, стріляти, фехтувати та інших цікавих вояцьких справ. А тітка Інеса переповідала цікаві історії про закоханих рицарів, що, перебуваючи в небезпечних походах у чужих країнах, ні на мить не забували про своїх прекрасних дам, присвячуючи їм свої подвиги та помираючи в битвах з іменем коханої на вустах; про ніжних і вірних дів, що роками чекали своїх коханих зі славних походів і вмирали в ту ж мить, як чули вість про загибель милого, або приймали обітницю до смертної вірності загиблому.

Згодом вона й сама захопливо перечитувала все, що потрапляло до рук, і почергово уявляла себе то мужнім і вірним рицарем, то ніжною і люблячою, чистою, як лілея, сеньйоритою, що чекає коханого. Іноді ці образи зливались в один, і вона вже не сиділа, склавши руки в очікуванні милого, а скакала з мечем у руці вслід за своїм лицарем і, ясна річ, рятувала його від загибелі, перемігши ворогів.

А тим часом наступило її 17-літ-тя, а тато її, зрікшись нарешті свого самотнього вдівства, одружився з якоюсь чехинею зі знатного роду, що мала в Україні маєтність, й, оселившись із нею у Києві, вже міг забрати доню до себе. Знову ж подейкують, що не все там так просто було, а ніби, вийшовши з монастиря, була прийнята дівчина в королівському Ель-Ескоріалі (це палац іспанських королів так звався), і нібито наслідний принц — майбутній король Альфонс ІІІ — без тями закохався в юну красуню. А його ж на якійсь королівні женити мали! Тож, нібито, і наказала Альфонсова мати-королева юній Наталені-Кармен-Естрельї покинути Іспанію, щоб той бідний Альфонсо не дурів.

Наталена опиняється в Києві й вступає для продовження навчання до Київського інституту шляхетних дівиць, який успішно закінчує, незважаючи на не прийнятну для неї манірність однолітків-панянок та бундючність і лицемірне святенництво класних дам, так не схожих на щирих і доброзичливих черниць іспанського монастиря.

Незадоволена освітою, отриманою в інституті, дівчина мріє про продовження навчання. Та виявляється, що їй уже знайдено жениха. Самозакоханий гусар із багатого роду й подумати не міг, що може «не підійти» котрійсь із дівчат, і вже, не питаючи згоди дівчини, готувався до весілля, домовившись з мачухою Наталени.

Та не на ту натрапили! Сва-вільна дівчина каже рішуче «ні» й від’їздить до Петербурга, де вступає до археологічного інституту та до Академії мистецтв, яку закінчує з дипломом «вільного художника», а в інституті за дослідження пам’яток литовських докняжих та ранньокняжих часів отримує звання доктора археології.

Все нібито добре. А проте, дівчину дедалі більше й тісніше обступають матеріальні проблеми. Мачуха вважає, що для жінки єдиний гідний шлях у житті — заміжжя. Старіючий батько, не маючи власної маєтності, мусить погоджуватися із дружиною. Дівчина, для якої заміжжя без любові — гірше самовбивства, залишається без засобів існування, адже й на живопис, і на заняття археологією та написання й видання наукових праць потрібні гроші та час, протягом якого треба за щось жити.

І дівчина — носійка найвищих після королівських аристократичних титулів — іде в актриси Петербурзького французького театру, а згодом, під час гастролей у російській столиці паризького театру «Theatre Gymnase» переходить до його трупи, з якою їде в Європу.

З біографії та споминів самої жінки відомо, що вона, продовжуючи археологічні дослідження, побувала в багатьох країнах, зокрема брала участь в археологічних експедиціях до Єгипту та в розкопках знаменитих Помпей. Відомо також, що співала в оперних театрах Парижа й Венеції, де виконувала партію Кармен в опері Ж. Бізе, а разом із тим писала й публікувала у французьких наукових журналах статті з археології, а згодом і новели та оповідання французькою мовою у літературних журналах.

Незадовго до початку Першої світової війни Наталену наздоганяє звістка про хворобу батька. Все покинувши, вона мчить до Києва, де її й застає війна. Батько помирає. В цей розбурханий і тривожний час дієва 26-літня дівчина без діла сидіти не може. Пройшовши короткотермінові курси медсестер, вона йде на фронт, де три роки рятує поранених, під кулями виносячи їх із поля бою та надаючи допомогу в лазаретах. Тричі була поранена, перехворіла на тиф, була нагороджена солдатським хрестом «За хоробрість».

Тут, на війні, знайшло дівчину її перше кохання. Це був відчайдушно хоробрий офіцер «дикої дивізії», що формувалися в російській армії переважно з вихідців зі східних країн, — ніжний і солодкий, як рахат-лукум, перс з іранським громадянством Іскандер Гангаманіш ібн Куруш.

Тут, на фронті, й узяла шлюб зі своїм екзотичним рицарем відчайдушна правнучка українського Дракули, і громові вибухи снарядів ствердили їхню клятву вірності, і кулі — носійки смерті — глузливо проспівали їм «Многія літа».

Щастя дівчини було недовгим. Скоро після вінчання Іскандер загинув, а вірна сеньйорита не змогла врятувати коханого, як робила це не раз у своїх юних напівдитячих мріях. Єдине, що їй вдалося зробити — це відправити гріб з тілом чоловіка на його батьківщину, щоб був оплаканий і похований рідними за їхнім звичаєм.

Наприкінці війни згорьована й хвора жінка повертається до Києва, де згодом знайомиться з представниками національно свідомих українських кіл, вітає українську революцію, хоч ще й не розуміє її суті й значення. Але слово воля, завжди маючи для гордої й незалежної Наталени магічний зміст, приваблювало її, і вона душею була з тими, хто боровся за волю й незалежність. Зрештою, зерно національної свідомості заронив їй у душу ще батько, який повчав, і, як вона згадує у повісті «Без коріння»: «Вміти їхньої (себто російської) мови докладно й поправно тобі не личить… Говори так, щоб як заговориш «по-їхньому», кожен одразу пізнав, що мова ця тобі чужа». Тож і горнулася Наталена до тих, хто боровся за «своє» супроти «їхнього».

Та над золотим гомоном україн-ської революції, як і передбачав П. Тичина, дуже скоро нависає зловісний чорний птах більшовицько-московської навали. Влада в Києві переходить з одних рук в інші: Центральна Рада — більшовицькі банди Муравйова — Гетьманат — Директорія — знову більшовицьке нашестя…

Наталена з хворою мачухою-чехинею вписуються в групу осіб, що підлягають репатріації до Чехословаччини. Дорогою, на бажання слабкої мачухи, зупиняються побіля Львова, де мешкають мачушині родичі. Мачуха помирає. Поховавши її, Наталена з пригодами, яких вистачило б на повнометражний пригодницький фільм, самотужки добирається до Праги, де зустрічає кількох київських знайомих, які ще раніше виїхали із загроженої більшовицьким терором України.

Був серед них і відомий громадський діяч та письменник Василь Костевич Королів, що пуб-лікував свої твори під прізвищем Королів-Старий.

Несподівана зустріч двох київ-ських знайомих, що мали безліч спільних інтересів, була радісною і скоро переросла в щиру дружбу, зігріту теплим, сердечним почуттям. У тому ж році вони одружилися. Так Наталена Дунін-Борковська, взявши прізвище чоловіка, стала Наталеною Королевою.

У Празі Королева також не сидить без діла. На замовлення освітнього міністерства вона, що вільно володіла латиною, італійською, іспанською, польською, арабською, російською, чеською та українською мовами, укладає чесько-український словник, видання якого благословив сам професор С. Й. Смаль-Стоцький — видатний український мовознавець, а згодом — французько-український, але той словник залишився невиданим з матеріальних причин.

Будучи знайомим із французькомовними оповіданнями і статтями дружини та вбачаючи в них ознаки талановитості й літературної майстерності, Василь Костевич переконує Наталену в тому, що її талант повинен служити Україні — Батьківщині її раннього казкового дитинства — і що чар українського слова — найкращий спосіб вираження поетичних багатств її душі. Й, окрилена вірою дорогої й безмежно шанованої нею людини в можливості її таланту, Королева починає писати українською мовою, в якій і справді так природно і так гармонійно втілилась її поетична душа.

Через багато років по тому Наталена Королева писала про чоловіка, що це саме він «вивів її із інших далеких шляхів на шлях українського письменства» і (хочеться додати від себе) подарував українській літературі ще один самобутній талант, ще один неповторний художній світ, що поєднав у собі все, з чого постала Україна та її народ — і античну залюбленість у гармонію краси, і блиск скіфського золота та брязкіт зброї у битвах, і поетику давньоруського язичництва, і сердечність українського християнства, і вічний неутоленний пошук шляху до істини.

(Сучасні чоловіки! Ті, що вважають себе інтелектуалами і творцями! Покладіть руку на серце і скажіть самі собі, чи кожен із вас зумів (та чи й захотів!..) розгледіти творчий потенціал своїх дружин? Чи кожен своєю порадою, своєю вірою в нього допоміг йому виявитись і розвинутись? І скільки потенційних «натален» згасло поруч із вами біля борщів і котлет, за пранням і прасуванням ваших сорочок і штанів?!.)

…Колись одну із своїх робіт, що присвячувалася творчості Короліва-Старого, я назвала: «Людина, яка не боялася нечистої сили». Тоді я ще не знала, що його дружиною була правнучка українського Дракули. Назва вродилась зі збірника надзвичайно добрих і людяних казок письменника «Нечиста сила».

Сьогодні я відчуваю якийсь містичний зміст у тому, що саме завдяки цій людині на українських літературних обширах з’явилась письменниця, яка вже в 20-х роках минулого століття зачаровувала україномовних читачів у різних країнах новизною тематики творів, глибокою філософічністю проблем, у них порушених, шляхетною вишуканістю непретензійного стилю та духмянню мови, в якій злилися п’янкий дух розімлілого під сонцем степу, прозорий аромат Дніпрових вод і густі, насичені пахощі правічних пущ.

«Наталена Королева, — писав член-кореспондент АН України Олекса Мишанич, — видатне явище в історії української літератури… Вона обновила прозові жанри: довела до віртуозності жанр історичної повісті, розкувала жанр літературної легенди… В традиційний стиль і образну мову української прози влила свіжий струмінь європейського письма».

Серед творів письменниці, знаних і любимих закордонним українством, — повісті «Предок», «Без коріння», «1313», «Quid est veritas», «Сон тіні»; збірники оповідань і легенд «Інший світ», «Легенди Старокиївські», «Во дні они», що були видані в 1920-1930-х роках у різних країнах світу. І лише в Україні більше 70 років про українську письменницю Наталену Королеву майже ніхто не чув і не бачив жодного її твору. Духмянь її запахучого слова наддніпрянський читач, здається мені, вперше ледь-ледь відчув у 1990-х, коли в першому томі 4-томної хрестоматії «Україн-ське слово» було вміщено кілька старокиївських легенд та статтю О. Мишанича про авторку. Інші твори для масового читача й сьогодні недоступні, та, думається, й далеко не всі фахівці можуть похвалитися знайомством зі всією спадщиною письменниці.

А жаль…

До речі, 3 березня сповнилося якраз 130 років від дня народження Наталени Королеви, яка подарувала світові безліч цікавих, мудрих повістей і неповторно чарівних легенд, та й сама, і походженням, і життям своїм, була схожа на легенду.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
лауреат літературної
премії ім. В. Стуса,
заслужений працівник
освіти України.