Одеса у «Щоденниках» Олеся Гончара

Потім з тиждень — у кукурудзах, певне, біля Підгородньої, де збожеволів той одеський єврей-бухгалтер (після цілоденного свистіння снарядів над нами), а тоді раптово підміна, нас знов в ешелон — і кудись у бік Полтави… І знов, виявляється, майже вдома, — неподалік від Сухої, десь опинився аж під Кобеляками, німців і не бачили, — ночами тільки видно пожежі: там горить Полтава, а там ще щось горить… А Суха десь поруч, у темряві ночі… Пробиваємось через якісь залізничні переїзди (там був короткий бій уночі з німецькою вартою), минаєм Полтаву, а біля Чугуєва чи й далі десь знов тяжкі бої — там поранило мене вдруге… І вже поранений, в крові, в бруді, лежу десь серед таких же на ріднім харківськім вокзалі, ждемо санітарного поїзда…

Ось так водила мене доля від отчого порога до порога бабусиного, війна моя чомусь була все по рідних, найрідніших місцях, в неймовірній близькості до дому, до найдорожчих людей, чому так?» (Т. 2, с. 368).

29.03.1980

«У Літ.Україні» за вчора (28.03) велика рецензія на «Зорю». Не знаю, як сталося, але греблю мовчання прорвано. Автор статті Мик[ола] (насправді — Михайло. — Прим. автора) Стрельбицький з Одеського університету, молодий, здібний критик. Чую відгуки від братії на цей виступ: стаття розумна, щира, але…» (Т. 2, с. 408).

21.07.1980

«Москвичі розповідають: в ЦДЛ (Центральний будинок літераторів у Москві. — Прим. автора) десь після ХХ з’їзду [КПРС] один з поетів, що повернувся (з місць «не столь отдалённых»), товче морду Євг[ену] Долмат[овському]:

— Ах ты ж, подлый доносчик!..

А цей, вихваляючись, виправдовується верескливо:

— Да не один же я?!

…І ще, кажуть, Бабель старався, був серед найближчих консультантів Єжова…

Отакі гуманісти» (Т. 2, с. 420).

10.01.1982

«Не стало Олійника Степана Івановича. Пішов із життя значний народний письменник. Мужній по-своєму і по-народному совісний. І коли йшлося в СПУ про речі принципові, завше вибирав достойну позицію.

З місяць тому подзвонив мені, підказав тему — треба написати. Я казав: це тема для вас (про коня); він: ні, ні, це ви мусите…

Невже передчував?

Дехто вважав, що Ст. Ів. був надто обачний, навіть лякливий, але це не так. Був нетерпимий до фальші, як міг захищав здорову народну мораль — хіба це мало? Його совісність, ота його проста «селянська» порядність для мене дорівнює мужності» (Т. 2, с. 500).

24.01.1982

«Університет дає нам суму знань, всесвітню інформацію. Естетичну ж культуру митцеві дають народ, школа дитинства. Приклади: Гоголь, Шевченко… Адже ясно, що без народної пісні, без цілої системи естетичних і моральних уявлень свого народу вони не виформувались би саме такими як художники. Отже, й геній не виникає з нічого.

Серед сучасних критиків, особливо молодих, зокрема одеських, чимало авторів, які мислять оригінально, почуваються більш-менш незалежно перед офіціозним нав’язуванням взірців… Для багатьох все яснішим стає, чого вартий, крім інших реалізмів, ще отой плаксивий реалізм чи нібито «романтизм», що його так ревно культивує дехто у своїх бутафорних романах. Зараз важко сказати, якою українська художня проза буде завтра. Адже її найдавніші молодші майстри — Земляк, Тютюнник, Близнець — відійшли, пішли так трагічно і передчасно… І все ж хочеться вірити. Не може ж така велика література не народити достойних нових!» (Т. 2, с. 501).

16.03.1982

«Один одесит, що бував у Катаєва в Передєлкіно на дачі, засвідчує, як господар розбалакував на тему про те, що «хохли» дуже не люблять «нас, кацапов», і взагалі, чому Одеса — це Україна, коли її, як і Херсон, заснували царські генерали?

— Українські хутори були там раніше? Тим гірше для них! — І похвалився, що термін «Україна» зумисне ніде не вживав, тільки — «Юг Росссии»… Тобто — як денікінці. Отакий інтернаціоналіст! Отак довго не минав переляк після тієї зустрічі з чубатими хлопцями на шляху!» (Т. 2, с. 506).

30.07.1982

«У статті «Поезія прози» Паустовський писав: «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, а й про її громадянську цінність. Істинна любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови. Людина, байдужа до рідної мови, — дикун…».

Жаль, що цих слів не чують ті, кому вони адресуються» (Т. 2, с. 525).

9.08.1982

«Збираємось у Крим, то це Микола Платонович (Бажан. — Прим. автора) заходив побажати щасливої дороги. Він дуже сумує. Лікарі його вже далі Кончі нікуди не пускають. Та, власне, я теж вирушаю в дорогу, всупереч їхній волі… Невже це згасання? Бажан розповідає, як ще кілька років тому були в Чорноморці і там щоденно сідала на дереві біла чапля… Зараз — це чапля смутку.

Снаряди падають все ближче. «О, хутори, пронизані полинною печаллю, у згустках золотих і синіх вечорів…». Вихід людей із життя мав би бути легшим. Мали б облітати ми так, як листя осіннє…

Навіщо тобі, природо, страждання людські?»

(Т. 2, с. 529).

7.10.1982

«А. Колісниченко надіслав оповідання «Щедрий вечір», просить написати напуття до «ЛГ». Опові-дання загалом добре, але псують його вульгаризми, блюзнірська лепетня малечі про те, в чому вони не розуміються, і читати це неприємно. Порадив очистити новелу від бруталізмів, від цього навіяного дітям блюзнірства, то не знаю, як сприйме це автор. А йдеться про святвечір, хо-тілось би тут дитячої чистоти, інтуїтивного потягу до краси» (Т. 2, с. 539).

(Далі буде)

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.