«Не кожна мати віддасть свого сина в поети...»

Минулої осені на Форумі видавців у Львові отримав я від вас книгу «Українська мова — спадщина тисячоліть» з дарчим написом. Заодно ви залишили на книзі і свою електронну адресу, додавши усно: пишіть, якщо виникне бажання.

Книгу я прочитав (проштудіював) з великою цікавістю, адже й до того чув про цю вашу працю, читав уривки з неї. Давав друзям, колегам, залишав у читальному залі районної бібліотеки, де, щоб узяти її, потрібно було дочекатися черги.

Усі, з ким спілкувався про книгу, зауважували, що в ній, як писав класик, «не словникові холоднини», а захоплюючі сюжети про нашу мову, її історію, здобутки і втрати на багатостраждальному шляху, що книга мала б стати підручною для кожного, хто живе в Україні, кому дорогі її минувшина і майбутнє, хто хоче бути українцем.

Після таких розмов думалося написати вам, поділитися враженнями від почутого, але брали сумніви: а що мої слова додадуть до того, що вже мовлено й написано про книгу людьми, відомими в Україні, чий авторитет незаперечний?

Та от прочитав у «Літературній Україні» (22 лютого ц. р.) вашу статтю про Валентина Мороза «Поети сивіють рано...», й такі спогади наплинули, що не стримався: пишу. І про книгу, і про оте «Поети сивіють рано», почуте в іншому варіанті майже півстоліття тому від самого Валентина Мороза.

А було це так. Наприкінці 1969 року після тривалої хвороби потрапив я на доліковування в один із одеських санаторіїв. Був на той час студентом-філологом педінституту, цікавився поезією, сам пробував писати. Тож купував кожну поетичну збірку, що виходила в Україні: система книгорозповсюдження охоплювала тоді будь-який її закуток — не лише райцентри, а й більші села. Придбав і щойно видану одеським «Маяком» книжечку Валентина Мороза «Дерево на обрії», яку з великим задоволенням прочитав і взяв із собою в Одесу.

На той час у Рівному жоден з поетів (початківців і соліднішого віку), з якими спілкувався і про яких чував, не мав виданих збірок. Отож, як мовиться, бути в Римі й не побачити Папи Римського?.. Не побачити автора книжки, яка мені так сподобалася?..

Попри сумніви в розумності затії, зібрав у папочку все написане мною, що було під рукою, і подався шукати одеське радіо, на якому тоді працював автор «Дерева на обрії».

Знайшов, як тепер кажуть, і офіс, і кабінет, і самого чорночубого поета. З хвилюванням назвався, хто я і яким вітром мене сюди занесло, попросив почитати мої творіння.

Заклопотаний терміновими справами (пам’ятаю, Мороз виряджав свого колегу на запис інтерв’ю з якимись сестрами-близнючками, шкодуючи, що на радіо інтерв’ю це не буде таким яскравим, як було б на телебаченні), він попросив залишити папочку і зайти через декілька днів. Що я й зробив.

Розмова була довгою і малоприємною для мене. Бо що міг сказати справжній поет про писанину на кшталт: «Я хочу бути хвилерізом, Якого море в груди б’є…»?

Отоді й прозвучало з вуст Мороза судження про долю поета, яке запам’яталося мені на все життя. Мовляв, колись він написав рядки: «Не кожна мати віддасть свого сина в поети, щоб він посивів у тридцять років».

На прощання Валентин Мороз залишив мені на своїй книжечці такий напис: «Борисові Боровцю найщиріші побажання успіхів у творчості, удачі в житті. І каторжної долі поета. 22/ХІІ-69».

Та розмова надовго відбила в мені сверблячку віршувати. Надовго, але не назавжди. І не в тридцять, а через тридцять років після тієї пам’ятної зустрічі з кількома поетичними книжечками я був прийнятий у Спілку. Правда, так і не сягнув тієї «каторжності», якої побажав мені Валентин Мороз.

…А тепер і я впевнився, що справжні поети сивіють рано. Сивіють тому, що пропускають через себе всі земні болі й болі матерів, які їх народили. Але не у волі матерів не пустити своїх синів у поети.

Дякую, пане Олексо, і за мудру книжку, і за нагадування про поета, який обрав собі каторжну долю.

Борис БОРОВЕЦЬ.
м. Березне (Рівненщина).