Євген Сверстюк.То була дивовижна зоря

З’ява в Україні Шевченка мені завжди здавалася чимось неймовірним. Або в нас під небом України і раніше з’являлися свої Гомери, але не було кому зберегти про них пам’ять, або ж то диво, послане Богом і ним збережене у здичавілій країні розсипаних і затоптаних діямантів...

Адже з’явився якийсь віщий Боян, від якого залишився і доходить до нас слід погаслої зірки. І був же автор «Слова о полку Ігоревім»... І були великі співці.

З них деякі вічнії співи зложили.

А як їх наймення, і де їхні могили?

— міркувала Леся Українка.

Чи зналися вони між собою? І зналися, і не зналися... бо ті вічні співи єднали покоління. Від автора «Слова...» до автора «Кобзаря» — один крок на полі вічности. Великий засів українських пісень мав дати якісь небувалі сходи. А, зрештою, на полі вічних повторень (ми б сказали «генетичних повторень») десь має народитися хлопчик — праправнук віщого Бояна.

Отакі думки в безсонні ночі навели мене на роздуми про співців, які приходять на світ як інструмент Божого Провидіння. Вислів «Богом посланий» відомий з біблійних текстів, а в давнину люди прозрівали істину ясніше, ніж у часи здрібненого слова...

У країні вічної мерзлоти мені легше було зрозуміти «село на нашій Україні, неначе писанка», «і сині гори над Дніпром», і споконвічний «садок вишневий біля хати» — усе те, чого небокоптителі, гончі і псарі в Україні не відчувають.

Попри всю убогість нашого життя, Бог посилає дощі і роси, пташині хори й увесь той барвистий світ, яким переповнена Шевченкова поезія. І то справді рай, наша Еллада над Бористеном. «У нашім краї на землі» народився і виріс «у тій хатині край села» поет, вартий свого краю, із вічних зерен. І був посланий Богом у пекло, щоб стати трагічним співцем і вчителем любови.

Усе те мені постало перед внутрішнім зором як проста істина, яку ми засипали піском слів. І я її спробував подати в простих віршованих рядках. Вони дивно звучали б у тодішньому Києві, очищеному від живих паростків, — наче послання з іншого світу... І, може, в тому іншому затаївся код розпізнання такого звичного — Тараса Шевченка.

То була дивовижна зоря:
На убогу і світом забуту,
Щоб її до життя повернути,
Бог послав Кобзаря.
То казкова щаслива зоря
Над забутою світом.
Тільки пісня туги і жаги,
Як душа у безмірному горі;
Тільки тайна, розлита в просторі
Над країною нив і могил.
І вислухують птахів без крил
Тільки зорі.
Злидні чорні — лиш річка й сади,
Тьма неволі — лиш простір і небо,
І звабливо трагічні сліди,
По яких повертають до себе.
Коли пісня, Завіт і Псалтир,
Може — більш і не треба?
То було незвичайне дитя —
В ньому кожна клітина співала,
То була незвичайна душа —
Вона вічно сміялась-ридала
І любов’ю, крізь темінь життя,
Осявала всі далі.
Хто б то знав — стільки чару й вогню
У простому знайомому слові!
Стільки правди, і болю, і крови
У дрімотні обличчя хлюпнув!
Проти течії, сили і сну —
Геній віри й любови!
Йому доля судилась, як міт:
За пророцтво життям заплатити,
Потім знов для нащадків ожити,
Щоб вергати, як давній Сізіф,
Вгору ладних скотитись-спочити.
І каратись, як вічний Сізіф.
Йому доля судилась, як міт:
Дон Кіхотів живити.
І понині, коли у наш край
Гість далекий часом завітає,
«Хто живий тут?» —
в юрбу запитає. —
Все принишкло, хоч тут умирай.
«Ми живі!» — наче гідність сама,
Його постать вітає.
Ми живі! Цілий вік, сотню літ
Проти хвилі несем його ім’я,
Проти вітру кидаєм насіння
І під косу кидаємо цвіт...
І співає його «Заповіт»
В поколіннях.

Кучино, 1977.