Чужинське уже сходить...

Переглядаючи одного дня стрічку повідомлень і коментарів у Фейсбуці, натрапив на цілу галерею одеситів, у тім числі й українців з походження, які в унісон показували не лишень свою нехіть до вивчення української (це ще можна було б зрозуміти, хоча й не так просто, бо ж у жодній цивілізованій країні такого ставлення до мови нема!), — а й свою зоологічну ненависть до всього українського: до державної мови, історії, культури, традицій, зрештою, до самої України. Такий собі «Сидор Сидорини» пише: «Я учил его (українську мову — авт.) наровне с русским, знаю, но не нужен! Если бы было двуязычие, о нем три четверти территории, уже забыли бы. Язык, «высосаный» из пальца дедушки Грушевского!». (Завважу, що цей «Сидоріні» й російську знає так собі, десь на трієчку). Йому вторить українець з походження Дмитро Антонюк: «Никто не спорит с тем, что знать государственный язык нужно… Все мы учили украинский еще со школы, даже в советское время. Но это совершенно не означает, что есть хоть малейшее желание говорить на мове». І вже з невтримною яничарською запопадливістю, смачно плює на українську мову, на Конституцію України Тетяна Голик, теж українка з походження: «Если одессит, то только на русском! Одесса многонациональный город, тут все языки в почете, а главный — русский!».

У манкурта (колись українця) «нет ни малейшего желания говорить на мове». Зрозуміло, бо манкурт — він і є манкурт. Зате в нього є «желание» паплюжити українську націю, і то дуже велике «желание». Бо нормальна людина, яка спілкується російською, і їй не хочеться вживати українську (хай навіть так, ніхто не забороняє) — вона знатиме українську бодай для того, аби спілкуватися нею з українськомовними співбесідниками! Ви ж, добродії «рускоязичниє», так любите за будь-якої слушної для вас нагоди розказувати байки про ПОВАГУ до української мови, до українців, до України! Чи нема у вас ніякої такої поваги? То так і скажіть. Ми будемо знати, хто є хто. Коли ж для вас українська мова — це «язык, высосаный из пальца дедушки Грушевского», то про яку повагу тут можна говорити? Це ворожість, люта й невгамовна!

То біда, що державну українську мову відстоюють в Україні лише ентузіасти-патріоти, як-от Лариса Ніцой, Юрій Шевчук, Анатолій Матвійчук (список можна продовжити), ще — науковці Павло Гриценко, Лариса Масенко та їхні колеги-патріоти й окремі групи в мережах та поза ними. Держава по суті кинула державну мову (даруйте за тавтологію) напризволяще (!), навіть позірно не надаючи їй того значення, на яке вона заслуговує. Становище не рятує навіть те, що українська мова як державний символ є одним з головних чинників національної безпеки, і про це записано в ст. 6 Закону України про нацбезпеку. Бо в нас, на жаль, нема ні національної, державницької пропаганди (вона не тільки не передбачена Конституцією, а й просто виключена), ані її захисту й поширення на державному рівні й жорсткого контролю за виконанням положень Конституції і рішення Конституційного Суду стосовно ст. 10-ї. Та що там казати, коли в Україні вищі посадові особи відкрито і звично зневажають державну мову!

В таких умовах Всеукраїнське товариство «Просвіта», яке мало дуже багато прихильників, свою пресу, досвідчених популяризаторів української мови, традицій, культури українського народу, мало свої методи діяльності, напрацьовані за багато десятиліть утисків найголовнішої цінності України — мови, проводило величезну роботу, аби не допустити її знищення, нівелювання, «братнього зближення», аж до повного розчинення в російській. Зрозуміло, це було важко. Дуже важко. Багато хто з чільників «Просвіти» на всіх рівнях не витримав, здався на милість ворога. Вочевидь, сприяла цьому й фатальна недооцінка суспільства важливості й значущості ідеологічного «фронту».

Та як би там не було, але без єдиного координаційного і спрямовуючого центру відродити українську мову, українську культуру надзвичайно важко, щоб не сказати неможливо. Ворожі антиукраїнські сили не тільки «не сплять» — вони вигадують усе нові й нові методи впливу на українське населення, використовують його недостатню обізнаність з історією, невміння багатьох людей спрогнозувати, змоделювати можливий розвиток подій. Один тільки приклад: зазнавши нищівного фіаско в концепції «колибєль трьох братскіх народов», «рускій мір» удався до нової «мантри» — «адін народ, адін язик». Коли рельєфно проявилася фальш і облудність цього «посилу», коли не допомогла «єдіная страна» з ухилом до «Малоросії», у хід пішла байка про те, що, мовляв, на сході України захищають наші рубежі й нашу незалежність… самі «російськомовні». А ось недавно я дізнався, що, виявляється, «російська мова в Україні не є тотожною російській у Росії — вона виникла тут як діалект…» ще в епоху Київської Руси! Тобто: навіщо боротися із засиллям російської в кожному куточку суспільного життя, коли російська в Україні — це ж наша, мовляв, рідна-ріднісінька мова. Тільки трохи того… «діалектна».

От хто мав би, спираючись на науковців, їхні праці й виступи, на ентузіастів-патріотів, на українські патріотичні групи в соцмережах, своєчасно і повно, безкомпромісно реагувати на виклики, випереджаючи підступні замисли п’ятої московської колони, хто мав би, як кажуть, денно і нічно вести просвітницьку роботу серед населення, озброюючи його новими знаннями й методами розвінчування лукавих і лицемірних «нібитопатріотів» — як українських, так і «рускоязичних»? «Просвіта». Переконаний, що її в Одесі треба конче відродити. І вона має у всіх напрямках своєї діяльності бути рішучішою, оперативнішою, як сказав відомий український мовознавець, професор Олександр Пономарів щодо української мови, — агресивнішою, наступальнішою.

У моїй пам’яті закарбувалися слова геніальної Ліни Костенко: «Прости мені, мій змучений народе,// Що я мовчу. Дозволь мені мовчать.//Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,//І тільки змії кубляться й сичать». Велика поетеса, пишучи ці прикрі й пронизливі рядки, мала мужність не відділяти себе від народу, як це роблять деякі нинішні «такожпатріоти», раз-по-раз дорікаючи народові, що він, мовляв, «не такий». якби ж вони замість порожніх докорів та стали пліч-о-пліч з тим же народом (який є такий, як є, іншого не буде, бо й ми теж — часточка народу), якби подали руку підтримки й допомоги ентузіастам відродження українства, то, може, й сходи, про які пише Ліна Костенко, були б ряснішими. І легше було б на ниві українства виполювати, виривати з корінням чужинське, вороже до нас і люте в своїй ворожості.

Дмитро МАРТИНЮК.