Одеса у «Щоденниках» Олеся Гончара

Як приклад можна навести епізод із розповіді дружини й соратниці письменника, Валентини Данилівни Гончар, про святкування в Києві п’ятдесятиріччя письменника, опублікований в її авторській книзі «Я повен любові…(Спомини про Олеся Гончара)» (К.: Сакцент Плюс, 2008. — 448 с.):

«А ось і третє квітня. 50 років письменникові. Ювілей. Полудень віку… А як розвеселило ювіляра привітання філологів-одеситів «Поэмою за Одессу», в якій чимало дотепних поетичних рядків в одеському стилі:

Ровнее улиц в мире нет,
И с кем ты хочешь я поспорю —
Кудой в Одессе не пойдёшь,
Тудою можно выйти к морю…» (с. 107).

Інший факт (червень 1977-го), наведений по пам’яті Валентиною Данилівною, свідчить про постійну турботу Олеся Гончара про долю талановитої одеської творчої молоді та повсякденні зв’язки з Одеською обласною організацією Спілки письменників України.

«Про Колісниченка з Одеси:

Він, мабуть, талановитіший за інших. Відкрита душа. Порядний хлопець. Що хоч, Іване, — звертається Олесь до Гайдаєнка, голови одеської філії письменників, — але цього хлопця нікуди не відпускай, залиш в Одесі» (с. 189).

Зворушливою виглядає багатолітня дружба нашого відомого земляка, поета-гумориста і сатирика Степана Івановича Олійника, що родом з Одещини, з Олесем Терентійовичем у спогадах В.Д. Гончар:

«На 3-тє квітня раненько принесли величезний кошик із рожевими трояндами — 60 квіток. Це від Степана Івановича Олійника, з яким Олесь святкував день народження одночасно — він теж був народжений 3 квітня. І щоразу ми обмінювались вітаннями: згадує Олесь увесь ранок Степана Івановича, як ми були разом з ними в Євпаторії в будиночках у двох кроках від моря, хоча й без будь-якого комфорту. Слухали його безкінечні дотепні житейські історії, які він майстерно оповідав.

Справжній народний поет…» (с. 193).

Більш ґрунтовна, широка і різноманітна ретроспектива зв’язків з Одесою зафіксована безпосередньо на сторінках «Щоденників» Олеся Гончара, які вийшли друком у трьох томах упродовж 2002—2004 років і були впорядковані з глибокою любов’ю і знаннями завдяки наполегливій праці Валентини Данилівни, яку називають музою і берегинею великого майстра українського слова.

Для нашої розвідки більш корисним і всеохоплюючим є саме друге видання — Гончар, Олесь. Щоденники: В 3-х т. /О.Т.Гончар, упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар. — 2-ге вид., випр.. і доп. — К.: Веселка, 2008.

Т. 1 (1943—1967) — 2008. — 455 с.

Т. 2 (1968—1983) — 2008. — 607 с.

Т. 3 (1984—1995) — 2008. — 646 с.

Як слушно зазначає один з найавторитетніших сучасних дослідників творчості українського класика професор Микола Іванович Степаненко у своїй книзі «Духовний посил Олеся Гончара (за матеріалами «Щоденників» письменника)» (Полтава, 2009. — 60 с.): «Задум його був такий: записи мали супроводжуватися коментарями і роздумами автора з перекиданням у сучасність. На жаль, задумане не здійснилося. На жаль… А можливо, і на щастя, можливо, так і треба, можливо, це й на краще. Без авторського пояснення, без екстраполювання на сучасність кожен із записів — об’єктивна з погляду автора (хоч подеколи й емоційна), правдива оповідь про українську історичну славу і ганьбу, про суперечності непростої, сповненої жорстоких катаклізмів доби, коли письменник жив, про людей, які представляли її в різних іпостасях, з якими він робив спільну справу, спілкувався, дискутував, котрих шанував, цінував, критикував, навертав на праведну путь, котрим допомагав віднайти себе у стрімкому вирі буття, перейнятися долею власного народу — «іменням, мовою, вірою, видом» (Іван Котляревський)» (с. 7).

«Щоденники» Олеся Гончара стали унікальною книгою сучасності. У них, як у художніх творах та публіцистичних дослідженнях, виявлено високу письменницьку майстерність. Одна з важливих рис її — уміле використання крилатих виразів.

Наведемо лише окремі з них, які, як ніколи, актуальні сьогодні:

«Позбавити народ мови його — підірвати в ньому почуття власної гідності» (3 липня 1964-го);

«Повага до мови — це повага до народу»

(27 листопада 1983-го);

«Мова і костел — дві сили, які не дали Польщі загинути і на яких вона тримається сьогодні»

(4 серпня 1988-го);

«Нашу індивідуальність створює пам’ять.

Коли зникає пам’ять — зникаємо й ми» (16 липня 1976-го);

«Якщо здобудемось на всенаціональну єдність, нас не здолає ніхто» (7 вересня 1994-го);

«Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України…» (5 травня 1993-го);

«Кожен мав би зрозуміти, що для України її духовність, мова, література — це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агресивними силами зла» (26 квітня 1994-го);

«Український народ — народ-красолюб!»

(27 квітня 1968-го).

«Мова для нас, українців, — це не тільки засіб спілкування. За сучасних обставин вона щось значно більше! Для нас мова — це й пам’ять, і честь, і гідність; для народу на-шого мова — це саме життя» (24 жовтня 1983-го).

Ось чому можна вважати, що «…щоденник — як і лист — це теперішній час, спогади-ретроспекції, та разом вони творять ту хистку паперову кладочку, перекинену з минулого в майбутнє, яка вабить нас можливістю якось дістатися на той бік, пережити й зрозуміти той час, який з погляду сьогоднішнього уже неминуче залишається для нас невідомою країною», як цілком слушно зауважила письменниця Михайлина Коцюбинська («Над маминими щоденниками». — «Кур’єр Кривбасу», 2005, № 184, с. 120).

Повертаючись до щоденникових записів Олеся Терентійовича під краєзнавчим кутом зору із заявленої нами теми, хочу навести його запис від 21.10.1979 року про те, що ще у 1947-у «Павло Григорович (Тичина — Прим. автора) благословив такими дорогими мені словами: «Олесь Гончар, як письменник, має далекоглядне око, непомильний слух і високопатріотичне серце» (Т. 2, с. 383). Ось чому, шановний читачу, будь-яку згадку про Одесу й одеситів з відповідними авторськими коментарями, відтворену нами на підставі щоденникових записів Олеся Гончара в хронологічному порядку, слід сприймати з огляду на ці щирі, проникливі і спрямовані в майбуття слова у вимірі часу.

Отже, перша зустріч:

3.1949

«Одеса. Море, безперечно, впливає на характер людей. Впливає своїм простором, волею, розкутістю.

На Приморському бульварі, здається, всі пишуть вірші, сидячи на лавках. Де вони їх друкують?

Яке сьогодні море! Оксамитове, синє, м’яке, тихо рокоче величним, безмежно широким рокотом. На березі ботанічний сад, алеї обсаджені вічнозеленим деревом. Як легко тут жити, як багато хочеться зробити! Скільки синього простору, і весь ллється тобі в душу!» (Т. 1, с. 124).

15.05.1949

«Море. Шторм. Сонце. Вали, підіймаючись, просвічуються на сонці як блакитні скляні гриби. Але гонять тінь наперед себе.

Вдарилась, розіллялась хвиля по берегу (далеко, широко) білою піною, наче випав перший сніг, — видніше стало довкола, шумить, стягаючи за собою в море гальку, шліфоване каміння» (Т. 1, с. 126).

27.07.1951

«Одесит грає у вагоні в очко:

— Шюба (шуба).

Потім співає пісню про сержанта, який втратив на фронті обидві руки. А був він музикант, скрипаль. А тепер місячний вечір, скрипка плаче, а сержант метається від болю на госп[італьному] ліжку.

Успокой сестра, чтобы не стонал…

Молодого младшего сержанта.

Зворушлива пісня. Новий фольклор» (Т. 1, с. 143).

8.04.1954

«Главліт під час війни:

— Пишете, Одеса — фортеця на Чорному морі? Це воєнна таємниця. Треба: Одеса на Н-ському морі!» (Т. 1, с. 166).

8.04.1954

«Мова одесита:

— Взяли з другом пляшку яду (горілки), пару нєвест і поїхали за місто. Випили, викинули отой хлам («нєвест») і вернулись «обратно» (Т. 1, с. 166).

17.07.1962

«В Одесі міліцію озброїли гумовими палицями.

Цивілізуємось! І ось розповідають про перше застосування…

Міліціонер налетів на двох, що заслуговують проби. Одного шмагонув, той повалився, і сорочка тріснула, а другий встиг втекти. Але через деякий час і цей вернувсь, сам вернувсь… Чого?

— Покажи, хоч що воно таке (що так здорово б’є)? — І в очах його світилась непереборна цікавість. Вона виявилась сильнішою за все. Перша реакція одесита на закордонне нововведення» (Т. 1, с. 305).

1.08.1965

«Молоді кубинці похворіли, їх в Одесу, в лікарню. Оклигали: вже вночі з дівчатами по кущах. Черговий лікар іде з облавою, присвічує ліхтариком, а кубинці сполохано вискакують з кущів, гукаючи:

— Мир! Дружба! Мир! Дружба!» (Т. 1, с. 358).

1966. Без дати

«Убивця Щорса — родом одесит, політінспектор штабу 12-ї армії. Прізвище його Танхіл — Танхілевич. Невдовзі після вбивства, восени 1919, був переведений в 10-ту армію Південного фронту і працював… цензором.

Того ж літа, перед убивством Щорса, був убитий Тимофій Черняк (командир одного з полків) і отруєний Боженко» (Т. 1, с. 370).

10.03.1967

«[М.Шагінян] сказала, між іншим, що Паустовський, який теж тут був (на відпочинку в Ялті. — Прим. автора), і теж був тяжко хворий, нібито казав їй, що мучить його конфлікт з українцями (від перепалки з Рильським початий) і хотів би він з українцями помиритись…

В чому трудність? Шляхи відкриті…

А щодо П[аустовського]… то коли розповідають, як він фиркав, коли Лукаш розмовляв з ним укр[аїнською мовою], як він був ображений такою «невихованістю», то після цього не до кінця віриться в щирість.

А шкода» (Т. 1, с. 413).

3.1967

«Випало якраз в Одесі на кол[ишній] дачі Ковалевського прочитати Катаєва «Трава забвения». Скільки самолюбування, позерства й брехні!

Але є й правда. Зокрема дві сценки (цікаво їх зіставити): як поводить себе перед лицем смертельної небезпеки Бунін («Первому, кто переступит порог, — горло перегрызу! Я не хочу больше жить!») і порівняти, як приблизно в такій же ситуації поводить себе цей самозакоханий автор Пчелкин (коли його ведуть розстрілювати в кукурудзу). Як на ходу пристав він, наче той вовк, якого вівчар впіймав у вівчарні за хвіст… І не соромиться навіть це виставляти мільйонам читачів. Маразм. І зрозуміло тепер, чому автор так уперто вживає замість українців зневажливе «хохлы»… Ніяк, видно, не може забути тих хлопців і тієї обдристаної з переляку кукурудзи...

— Є люди, як соми, а є, як анчоуси (дрібні, як тюлька)» (Т. 1, с. 426).

(Далі буде)

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.