Фельнер та Гельмер на творчій мапі Одеси

Одеський оперовий театр — вагомий осередок українського та европейського мистецтва, один з символів української музичної культури і невід’ємна частина реґіональної та загальнонаціональної історії України, чию долю «одесити завше сприймають як долю близької і дорогої людини», як підмітила Наталія Остроухова. Аннали одеської історії ХІХ-ХХ сторіч пам’ятають виступи на цій сцені таких українських та іноземних талантів, як співаків Юрія Кипоренка-Доманського, Соломію Крушельницьку, Маттія Бат-тістіні, Тітти Руффо, Федора Шаляпіна, Івана Алчевського, Михайла Гришка, Леоніда Собінова, Олеся Чишка, Галини Олійниченко, Антоніни Нежданової, Бели Руденко, акторів Марка Кропивницького, Карпа Соленика, Елеонори Дузе, Панаса Саксаганського, Віри Коміссаржевської, Миколи Садовського, Михайла Щепкіна, Марії Заньковецької, Сари Бернар, балерин Анни Павлової, Галини Уланової, Майї Плiсецької, композиторів Миколи Лисенка, Петра Чайковського, Миколи Римського-Корсакова, Антона Рубінштейна тощо. Виступи цих знаних у світі митців глядачі проводжали бурхливими оплесками.

Від липня 2010-го в Одесі щороку проходить міжнародний кінофестиваль, який називають «східноевропейськими Каннами». І хоча основними майданчиками, де проходять конкурсні кінопокази і всі головні події фестивалю, є приміщення різних кінотеатрів, церемонії відкриття та закриття з тради-ційним у цих випадках червоним хідником відбуваються саме в оперовому театрі.

«Хоча в Одесі всі дороги ведуть до театру, проте поява одеського оперного завжди несподівана. Враз, на схрещенні вулиць, вимальовується його фантастичний, чарівно-казковий і, водночас, строгий, неприступний силует, оточений химерно виліпленими стовбурами дерев, немовби змальованими з «готичних картин» німецького романтика Каспара Давида Фрідриха. Одеський оперний починається з подиху «вільної стихії», яка огортає його, яку не видно, не чути і яка дає знати про свою всеприсутність свіжістю пориву, трепетом, що проникає в душу, зачаровану спогляданням аж лячно прекрасної, незбагненно величної будівлі, що сіяє в променях сонця і таємничо світиться вночі», — писала закохана в одеську оперу Олена Рощенко.

Ще однією адресою творчого спадку Гельмера і Фельнера в Одесі є провулок Сабанєєвого мосту, куди від опери можна потрапити, звернувши праворуч з провулка Чайковського, що за тильною фасадою театру, на вулицю Катерининську, пройти нею квартал до Катерининської площі, де звернути ліворуч і перейти міст — зовсім недалеко. Тут, на вільній парцелі біля палацу знаного в Одесі своєю доброчинною діяльністю графа Толстого, над терасами Військового узвозу впродовж 1896—1897 років виріс будинок картинної ґалерії, якому за пишністю оздоблення нелегко буде знайти конкурента у місті. Родина Толстих вважалась однією з найбагатших на півдні України, розумілася на прекрасному і була збирачем творів мистецтва. Голова родини Михайло Толстой був директором збудованого після пожежі міського театру, перебував у надвірному званні камергера, а 1882-го отримав чин дійсного статського радника. Саме для зберігання творів образотворчого мистецтва, насамперед малярства, й була зведена ґалерія на північному заході од Сабанєєвого мосту. 1920 року, по тому як представники цієї фамілії змушені були покинути Одесу, рятуючись від червоного терору, в їхній оселі був відкритий перший народний музей, а 1934-го у приміщеннях картинної ґалерії облаштувався Будинок вчених.

Спроектована Фельнером та Гельмером будівля була зведена лише через десятиріччя під керівництвом будівничого Германа Шевремрандта. Дивлячись на її розкішну фасаду, яка вигідно контрастує з прилеглою забудовою, можна подумати, що замовникові ця забаганка обій-шлася недешево, проте насправді стіни і фасадне випосаження виконані з трамбованого бетону, який, змішаний із барвниками, лише зімітував різні породи ґраніту, пісковику або мармуру. Рустовані стіни долішнього поверху з центральним луком порталу, декорованим вивершником у вигляді лев’ячої голови, та парами прямокутних вікон обабіч у масивних лиштвах, схованих за ґратами чудового малюнка, протиставлені п’яти віконних осям горішньої кондигнації, дещо втоплених у площину чола, з якого, аби втримати атаблеман з рельєфно оздобленим фризом, виростають псевдоколони — у середній частині, а обабіч них — подвоєні пілястри композитного ордера, які, вдало виконуючи покладену на них опорну функцію, не менш вдало заповнюють собою міжвіконні простінки. Крайні осі горішньої осади заповнені вікнами лукових обрисів з рельєфним декором у надвіконнях, натомість три середні осі зайняті більшими, прямокутними вікнами з могутніми дужними сандриками з вписаними у них вензелями власника, що сперті на йонічні півколони. Вгорі, над смугою оздобленого сухариками ґзимсу, будівлю вінчає аттика, яка над трьома середніми осями має вигляд балюстради.

Перед цим будинком часто можна побачити перехожих із задертою вгору головою. Ковзаючи поглядом по цих стінах і деталях з арсеналу бароко, можна загубитися у часі. Якщо ці стіни, створені уявою Фельнера і Гельмера, покликані були стати прелюдією до дійства, схованого за ними стараннями Толстого, то з упевненістю можна сказати, що поєднання праці будівничого як виконавця та збирача творів мистецтва як замовника вдалося на славу.

Міський театр та картинна ґалерія родини Толстих — дві адреси в Одесі, позначені непересічним талантом Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера та їхнім умінням перетворити камінь на музику; музику, яка не набридає як одноденний шляґер, а ту, яку хочеться чути й за сотні років, як акорди Гайдна й Баха. Німецька класика у забудові Одеси — чудова прелюдія до класики, що живе за її стінами.

Павло ШУБАРТ,
дослідник архітектури, публіцист, світляр.