Шкільні роки Мешулама Вайля

Хтось ковзав по льоду сам, когось катали, але задоволені отримували всі. Найцікавіше було дивитися на стареньких дідусів, «запряжених» у санчата з довгими дерев’яними полозами. У шкарпетках, вдягнутих поверх чобіт, щоб не посковзнутися на льоду, дідусі виглядали кумедно. Звідусіль чувся сміх, жарти, кпини. На річці панував піднесений, співучий настрій.

Містяни знали, що взимку їх річка слугувала не тільки для розваг. Льодоставу чекали і заготівельники, які нарубували криги для місцевих льодовень, де зберігалися харчові запаси міста.

До річки під’їжджали на «полуторках» рубачі зі сокирами, виважувальники з баграми, вантажники з довгими міцними палицями, які підкладали під виважені з ріки слизькі і довгі крижини, щоб засунути їх до кузовів стареньких повоєнних машин, попередньо густо притрусивши ті холодні брили тирсою, аби вони не позмерзалися.

Потім величезні ополонки позначали червоними прапорцями і переходили на інші місця. Морози швидко затягували поверхню води «молодиком», а легкий, мов пух, лапатий сніг знову робив річку привабливим для дитячих розваг простором.

Живучи побіля річки, Мешулам добре знав тонкощі її життя. Бувало, мамі Вайль разом з матусею Марусиною, зібравши у плетений з осоки кошик невибагливий харч та узявши всіх маленьких Вайлів, ішли на «матку» (так місцеві здавна називали свою річку). Там, на її берегах, вони збирали ніжно-золотаві кульбабки, синенькі петрові батоги, плели з них віночки та зі сміхом качалися по теплій пахучій траві, з якої кидалися від них навтьоки перелякані коники-стрибунці.

Дорослі раділи спокою та миру, в якому так хороше і затишно було їхнім дітям. А ті, потомлені та щасливі від цілоденного спілкування з матір’ю, навіть не просили розповісти їм на ніч казочку — засинали миттєво, поринаючи у дивовижний світ прожитого дня...

Узимку найбільшою радістю для містечкових дітей були канікули, коли, за давньою традицією, ще з юності їхніх дідів, малеча розважалася на льодовому просторі своєї рідної річечки. Хтось гасав наввипередки, хтось змагався на лижах, а хтось — у ковзанні на «склизаках», саморобних «снігурах». Річка повнокровно жила дитячим сміхом та безпекою. Аж раптом:

— До-по-мо-жі-і-іть! До-по-мо-жі-і-іть!

Навкруги раптом все завмерло: крик біди знерухомив дітей, і вони, безпорадно збившись у зграйку, застигли в очікуванні якоїсь жахливої розв’язки.

Молодий лід в ополонці, який, хоч і потріскував, але тримав дитину, все ж виявився недостатньо міцним...

Мешулам катав на санчатах близнюків Авенірчика та Іточку, які верещали від задоволення і постійно підганяли свого братика-«коника», весело вигукуючи, як їх сусід дядько Йосип, сидячі на «козлах» свого воза: «Вйо, Вйо!». Аж тут:

— До-по-мо-жі-і-іть!

Мешулам неначе наскочив на прозору крижану стіну. Ззаду по ногах важко вдарили полозники, які ще якусь мить рухалися за інерцією. Кричали десь за поворотом ріки. Туди і бігли всі діти.

Мешулам, ледь не перекинувши дитячі ґринджоли з меншенькими, різко змінив напрямок свого бігу. Через мить він побачив, що в ополонці, ближче до протилежного берега, мовчки борсається дівчинка, намагаючись самотужки вибратися з неї. Але окрайок ополонки постійно підламувався під малою, і вона знову й знову занурювалася у крижану, перемішану зі снігом та льодовою окрушиною, воду. Її очі, сповнені жаху, несамовито благали-просили, бо голосу не було — його перехопила холодна вода, яка безжально тягнула її туди, у глибину ріки...

Діти, які скупчилися на березі, були безпорадні перед цією бідою: дівчатка плакали і затуляли рученятами перелякані обличчя, а хлопці-підлітки чомусь зі сміхом дивилися на те борсання дівчинки, з-під цигейкової шапчини якої виглядали дві косиці з блакитними зав’язками.

Дістатися швидко до дівчинки Мешулам міг тільки стрибнувши у воду — оббігти ополонку було б запізно.

— Авенірчику, тримай Іточку, — гукнув Мешулам і по ковзанці, на якій ще мить тому ковзалися діти, влетів прямо до ополонки. У два-три помахи переплив її й, опинившись поруч з дівчинкою, почав виштовхувати малу на лід. Але зимовий одяг, всотавши воду, збільшив вагу дівчинки до непосильної для Мешулама. «Без опори не вибратись. Але де вона, та опора? Хіба що... дно річки...».

І Мешулам пірнув під лід. Там він намацав спочатку один черевик, потім другий, поставив їх лезами ковзанів собі на плечі і, відштовхнувшись від грузького дна, різко випростався у весь свій невеликий, але достатній для цього маневру зріст, щоб дівчинка з косицями вибралася з ополонки. Так і сталося. До знепритомнілої ковзанярки-невдахи одразу кинулися подружки, які щойно плакали на березі...

Тепер Мешуламу треба було рятувати себе. Але коли він спробував дістатися краю ополонки, відчув, що зробити цього не може — водорості, які густо росли на мулистому дні, немов щупальцями місцевого водяника, обвили ноги. Мешулам не раз чув, що саме так гинуть у їхній річці і люди, і тварини, які мали необережність потрапити у смертельні тенета цього мстивого водяника-одинака, котрий за порушення свого спокою безжально карав усіх, і тому ніхто не любив його. От і зараз, розбуджений у своєму водяному лігві чиїмось вереском і борсанням, він розлючено ухопив кривдника за ногу і не відпускав. Мешулам з останніх своїх сил, втрачаючи свідомість, таки дотягнувся до крихкого краю ополонки кінчиками тоненьких дитячих пальчиків...

Все, що було потім, він уже не пам’ятав: хлопці, які із захопленням спостерігали за діями Мешулама, нарешті зрозуміли, що то геть не смішно й кинулися його рятувати.

До школи Мешулам повернувся через два тижні: блідий, виснажений хворобою, але, як завжди, привітний і трохи сумний...

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.