Переглядів: 682

Бо то наша земля...

Це аксіома: привілей молодих — мрії. Бо перед ними широка й довга дорога, думка про те, як не змарнувати роки і збудувати затишне та щасливе життя.

А для людей похилого віку чи не єдиний прихисток для душі — спогади. Як ось ці два з моєї сивої давнини.

...За селом поля вже височенької кукурудзи. Селяни прополюють свої рядки, як і я, десятирічна, з дідусем. Присіли на теплу землю відпочити. Аж раптом чую: під моїм легеньким платтячком щось пробігло раз і вдруге, окільцьовуючи все тіло. Я заніміла від жаху: гадюка?! Бо знала: у степу водяться.

Дивлячись на мене, збентежився і дідусь, почав трясти моє платтячко, щоб те воно вискочило.

А воно й само, видно, перелякалося не менше від мене — прудко вислизнуло і щезло у кукурудзі.

— Злякалася? — дідусь до мене. — Слава Богу, обійшлося. Бо це й не гадюка, а вуж. Я примітив на його голові дві жовті цятки. Цим вони й відрізняються від гадюк. Вужі — добрі животинки, не кидаються на людей, мирні. А галюк, дитино, остерігайся. Бо смертельно небезпечні...

Трохи подумав і додав:

— На жаль, і серед людей таких кусючих чимало.

Так із тієї пригоди я винесла перший практичний урок із зоології: вмій розпізнати ворога.

Друга неприємна зустріч із степовим аборигеном відбулася десятки років опісля. Уже пенсіонерка, я з весни тижнями безвиїзно жила і поралася на дачі, вирощуючи городину.

Якось увечері вже лягла спати, як чую: у другому кутку кімнати щось дихає — спокійно, рівномірно і явно по-дорослому. Я крадькома туди. А у кутку — клубок товстого канату, живого, бо дихає. Притьмом згадалося дитинство і вуж під сукенкою. А цей великий зайда спав так міцно, що навіть і не ворухнувся. А в моїй голові — вуж чи гадюка?

Тієї ночі у мене сну як не було. Рано-вранці я до сусіда:

— Сашуню! У моїй хаті гадюка! Що робити?

Сашко, парубок комунікабельний, завжди готовий виручити, — бігом до моєї фазенди. Воно продовжувало спати! Сашко довго розглядав сплячого і сам до себе:

— Голову зарив у свій клубок, не можу розгледіти, чи є жовті плями. Якось взяти гадюку і винести — це божевілля. Те ж саме, що й вигнати палицею. А залишати у хаті небезпечно. Вихід один...

З цієї другої зустрічі зі степовим аборигеном я винесла інший урок: пам’ять, як і совість, іноді дана людині для її ж покарання. Тому й досі караюсь: а що, як ми тоді вбили не гадюку, а миролюбного вужа?

Ці дві дуже давні пригоди спали на думку, коли цими днями дивилася телепередачу відомого журналіста, інтелектуала, різнобічно освіченої людини Дмитра Гордона. Його принцип: запрошуючи людину для інтерв’ю, особливо політика, просвітити її наскрізь, як під мікроскопом, і спонукати розповісти про все, про що та воліла б промовчати.

На моє здивування, цього разу гостею була Олена Бондаренко. Чому здивувалася? Бо полі-тиків нині на телеекранах і в інших ЗМІ — цілі косяки, а її за останні роки не зустрічала ніде й жодного разу. І за тим не шкодувала. Олена Бондаренко була не просто активісткою у Партії регіонів, а й першою підтанцьовщицею й рупором Януковича. Я не любила її.

Ще більше здивував мене сам Дмитро Гордон. Ось його перша фраза на передачі:

— Зізнаюся, — звернувся він до своєї гості, — за режиму Януковича я ненавидів двох — самого Януковича і вас, Олено! Думав: чому і як ви, молода й розумна, опинилися в тій компанії?

У мене стрепенулося серце: отже, не одна я ставилася з пересторогою до цієї діви. Бо вона ще в часи Євромайдану і Революції Гідності чимало позбиткувалася над активістами і справжні-ми патріотами України, яка тільки-но спиналася на свої ноги.

Скажу відверто: це була не проста телепередача, це був жорсткий двобій двох різних світів, різних позицій. І щоб бути на гребені хвилі, за-прошена час від часу змінювала свою тактику.

Можна любити чи не любити владу. Більшість суспільства ненавиділа режим Януковича, як, на жаль, і нині режим Порошенка. Але не любити і паплюжити Батьківщину, землю, де народився, вивчився, постав як людина — це діагноз. А запрошена особа впродовж майже годинної передачі не сказала про Україну жодного теплого слова.

На запитання, чи нинішня Росія — нам ворог, вона вдалася до тактики дурненької, яка, мовляв, не розуміє, чого від неї хочуть.

— Ні, — сказала навіть здивовано. — Чому ворог? Росія нам не ворог!

Вразився навіть незворушний зовні Гордон. Адже весь світ знає, що Росія — агресор й окупант, що відхопила у нас Крим та частину Донбасу, що її бандформування й досі обстрілюють наші міста і села.

Далі цю тактику змінила на наступальну.

— І взагалі, — попередила телеведучого, — не кладіть мені пальця в рот. Відгризу всю руку! Поїхали далі!

— Ваша дочка вчилася на Заході. Там же вий-шла заміж...

— На запитання про особисте життя не відпо-відаю! Поїхали далі!

— Що ви думаєте про Януковича? Що він за людина?

— А я про нього нічого не думаю. А людина він звичайна, нормальна. Поїхали далі!

Вона явно мстила ведучому за його найпершу фразу: «Я ненавидів двох...». Й оте «поїхали далі» було як цьвохкання над головою батогом та ще й з гайкою на кінці, щоб болючіше. Мовляв, ви не любили мене тоді, а я вас усіх ненавиджу завжди.

Подумати тільки: Янукович — нормальна людина. Той, що у змові з Путіним розвалив нашу армію, пограбував країну, розчистив шлях кремлів-ському царьку для захоплення наших територій і привів до нас війну?

Ні, рано святкувала свою уявну перемогу в ефірі недавня соратниця Януковича з українським прізвищем Бондаренко. І підвела її та ж таки позиція.

На передачу Гордона редакція каналу «112» отримала багато відгуків. Ось лише два з них, цілком протилежних. Перший, схоже, від прихильника Бондаренко: «Передача Гордона — це як ковток свіжого повітря!». І другий: «Чи не було помилкою запрошувати на ефір таку неординарну особу?».

Дмитро Гордон не забарився відповісти:

— Я вважаю, свобода слова — це право кожного нашого громадянина бути запрошеним на ефір, якщо ця людина не засуджена. Готуючись до цієї передачі, я поцікавився на інших каналах, чому не запрошують Олену. Знаєте, що вони мені відповіли: «Так вона ж чорнорота!». — І додав: — Що цікавіше — після тієї передачі Бондаренко двічі встигла виступити на російському телебаченні і знову обливала брудом Україну.

Ось так: Януковича сьогодні у нас заочно судять за зраду Батьківщини, а його справа, виявляється, живе. Бо ж іще залишилися в Україні його прихвосні та поплічники, бо ще не перевелися такі, як Бондаренко, які на всіх перехрестях сичать і поливають брудом землю своїх пращурів і тут в Україні, і там, у ворожій Москві. Ох, як хочеться їм реваншу! І якими пильними, згуртованими й сильними нам треба бути, щоб не дати їм такого шансу, щоб захистити-зберегти нашу матір Україну й повернути всі захоплені ворогом українські терени. Бо то наша земля, і віддавати її ми нікому не збираємося. Бо без неї або поза нею ми — чужинці, безхатченки і бомжі!

...Недавно був мій день народження. Страшно подумати: дев’яносто два! І звідки їх стільки на мою голову?..

Зібралася вся родина. Стіл, випивка, жарке, нарізка, салати, торт. І звичайно — тости.

Але цього разу ми порушили традицію: царювала на святі пісня. Господи, я ж із дитинства з піснею! Бувало, ввечері з одного кінця села жіночий хор і з другого, ідуть, співаючи, і сходяться у центрі для гала-концерту. У серцях таке піднесення — все село співає!

За святковим столом передусім залунала пісня моєї молодості «Журавлі» на слова Расула Гамзатова. Вона звучала у виконанні найкращих співаків — Марка Бернеса, Мусліма Магомаєва, Дмитра Хворостовського і незабутнього Юрія Гуляєва. Ця пісня — про героїв кривавої Другої світової війни. Вдумайтеся у ці слова:

Мне кажется порою, что солдаты,

С кровавых не пришедшие полей,

Не в землю нашу полегли когда-то,

А превратились в белых журавлей.

Не дивно, каже поет, що ми так часто вдивляємося в небеса, щоб побачити там журавлиний клин.

А в том строю есть промежуток малый,

Быть может, это место для меня?

І хіба ця щемна пісня з Другої світової не перегукується з піснями про наших героїв, полеглих у нинішній гібридній, якій нема ні кінця, ні краю, війні? А пісня-жалоба по Небесній Сотні «Пливе кача»! Крають серце і музичне оформлення, і неповторний чоловічий хор, і слова матері загиблого: чи я зможу забути тебе, синку, адже ти лежав на моєму серці...

У піснях — історія нашого народу. Трагічна і водночас героїчна. Пісні — це вічні документи, які не горять, а живуть серед нас, доки живі ми, як нація.

Слухали ми і пісні про кохання, підспівували, збуджені й наснажені. Адже пісні — це наша правда і наша українська душа.

Зізнаюся: це був найтепліший з моїх днів народження. І тому, щоб вижити й вистояти у час найважчих наших випробувань — не здавайтеся! Не опускайте рук! І тут ваш найперший друг — пісня. А тим більше, якщо у вашому серці несподівано ще й затьохкають солов’ї. Бо ж і справді праця закоханих — найпродуктивніша. Радість у серці — то й нове джерело енергії та громадської активності. А це те, що так потрібно нашій країні, а отже і всім нам.

Бережімо нашу Україну, єдину і неподільну. Бо без неї або десь поза нею ми — просто чужинці, безхатченки і бомжі.

Суспільство уже стомилося від нашого безладдя і безвладдя. Суспільство хоче миру, стабільності і пісні.

Майя ФІДЧУНОВА.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net