Переглядів: 540

Фельнер та Гельмер

ХІХ сторіччя часто називають добою буржуазії, бо саме смаки буржуазії визначали в той час напрям у музичному, театральному, образотворчому мистецтві, а також у моді, опорядженні інтер’єру та архітектурі Европи. Поміж безлічі митців, що працювали у цьому орієнтованому на ринкові відносини столітті, були й німецькі будівничі Герман Ґотліб Гельмер (1849-1919) та Фердинанд Фельнер (1847-1916). Створивши у Відні власне архітектурне бюро, вони розгорнули широку будівничу діяльність, наносячи на мапу Середньої Европи все нові й нові об’єкти. Одесі на творчій мапі цього тандема випала доля стати найсхіднішою точкою.

Та перед тим як мовити слово про славетних уродженців Гамбурґа і Відня, слід сказати, що загалом німці, які до початку Другої світової війни кількісно посідали четвертий щабель серед етнічних меншин в Україні, з поширенням маґдебурзького права своєю фаховістю мали тут чи не головний вплив на архітектурну думку. Українці, які прагнуть якнайтіснішої інтеґрації з Европейською Унією, пам’ятають про давні німецькі культурні впливи, проте досі не розуміють, як країна, що породила Ґете і Генделя, Канта й Лютера, змогла політикою фашизму чинити нелюдські звірства. Ця пляма на репутації німців у серцях українців досі виступає виразно, але її абриси з кожним наступним поколінням дедалі блякнутимуть, позаяк, як відомо нам ще з дитинства, добро завжди перемагає зло.

А спадщина німців в архітектурі Одеси — Германа Шеврембрандта, Христофора Ґотліба Бейтельсбахера, Віктора Йоганна Ґотліба Шретера, Фрідриха Бруґера, Вільгельма Кабіольського та інших — таки випромінює добро. До того ж помножене на естетичність та фаховість. Оперовий театр — візитівка Одеси, одна з кращих архітектурних споруд другої половини ХІХ сторіччя — і є тому свідченням.

Проте своїй появі ця краса завдячує нещастю, що спіткало Одесу вночі проти 2 січня 1873-го:

тієї ночі спалахнув театр, збудований ще у 1804-1809 роках за сприяння герцога Рішельє. Уранці поглядові містян, що зібралися подивитись на наслідки цієї оказії, театр явився ніби зубом, ураженим карієсом — настільки, що ні про яке реставрування не могло бути й мови. Було вирішено розібрати румовище і на цьому ж місці спорудити нову будівлю. Того дня одесці в очікуванні нового дива запасалися терпінням тривалістю у майже п’ятнадцять років.

Після пожежі одеського театру міська влада оголосила конкурс на кращий проект нової споруди. Із 43 поданих найліпшою була визнана робота вже згаданих Гельмера і Фельнера. «Не можна не відзначити, що рішення це, яке дало місту в результаті його нинішній чудовий театр, розчарувало, однак, свого часу багатьох одеситів, котрі, як патріоти свого міста, розраховували, що театр буде створений місцевими силами», — зауважувала Наталя Остроухова, авторка присвяченої одеському театрові монографії.

Закладання першого каменя у підмурівок майбутнього театру відбулося 16 (28) вересня 1884 року. Роботи провадилися підрядним способом з місцевих матеріалів, здебільша черепашнику. Так, підмуровання театральної сцени збудовано із синьої плити — найтвердішого вогнетривкого матеріалу, партер і фронтони — з місцевого каменю, також найвищої якости, підмурок глядацької зали — із сірої плити, стіни — з випаленої цегли та одеської плити. Свою лепту в будову вклали також архітектори Олександер Бернардацці, Юрій Дмитренко і Фелікс Ґонсіоровський, які займалися розробкою креслень та спостереженням за проведенням робіт. Опріч того, алегоричні скульптурні композиції виконав різьбар Теодор Фридль, зі штучним мармуром працював А. Наталі, ліпними роботами під керівництвом Ф. Етеля займався Людвіґ Стрикціус з Відня, а залізні роботи для купола, колон та консолей виконав віденський інженер Ґвідо Лампіо.

Будівництво нового театру, що коштувало 1 мільйон 300 тисяч рублів, було завершене 1887-го, а 1 жовтня того ж року відбулося його урочисте відкриття. Будівничі, пам’ятаючи трагічну пожежу театру на Кільцевій вулиці у Відні, наслідком якої «стали сотні поранених, покалічених у неймовірній тисняві, обпалених, отруєних димом нещасних віденців», як зазначала Майя Гринько, забезпечили фойє 24 виходами для глядачів та службовців театру, кожен з яких мав водопостачання та двері, що відчинялися назовні. На церемонії відкриття, що розпочалась о другій годині пополудні, був присутній і Фердинанд Фельнер, який, висловивши захоплення від побаченого, нібито вигукнув: «Це найкращий театр у світі!». Одесцям ця фраза припала до душі, однак, вважаючи свій театр найкращим в Україні, вони все ж віддають пальму першости одному з европейських театрів, залишаючи за одеським почесне друге місце. Будівничим Фельнером було вручено символічний ключ від театру міському голові й підписано акт про завершення будівництва. Цей документ разом з афішею та газетами за 1 жовтня 1887 року, вклавши до металевої скриньки, вмістили в гніздо під дзеркалом одних з бічних сходів, а саме гніздо урочисто закрили останнім каменем. Того ж знаменного дня спалахнули й електролампочки, що були на той час іще рідкісним явищем. Задля цього була збудована перша на теренах Російській імперії електрівня змінного струму, від якої, розташованої на вулиці Старопортофранківській, протягли до опери дводротову повітряну лінію завдовжки 2,5 кілометра.

Одеська влада невипадково спинила свій вибір на проекті Гельмера та Фельнера — архітектори були на той час широко знаними в Европі. Фердинанд Фельнер і на два роки молодший за нього Герман Гельмер 1873-го заснували у Відні архітектурне бюро, яке спеціалізувалося на будівництві здебільшого театральних споруд, а також банків, готелів, торговельних закладів, палаців тощо. Майже монопольне становище архітекторів у тодішній Австро-Угорській імперії пояснювалося тим, що їхній тандем міг гарантувати, з одного боку, високу якість, надійність і швидке виконання, а з іншого — низькі витрати. Використання найно-віших на той час метод дозволило їм зробити справжній переворот у містобудуванні на зламі ХІХ-ХХ сторіч. Стилістика творінь Гельмера і Фельнера пройшла шлях від строгих ліній ренесансу через повторне відкриття бароко до модерну пізніших будівель. Сьогодні їхній доробок, створений за 46 років існування контори, поділений між багатьма країнами Центральної і Східної Европи — Німеччина, Австрія, Словаччина, Польща, Румунія, Чехія, Угорщина, Болгарія, Хорватія, Швейцарія. Цей перелік продовжує й Україна. Географія їхнього хисту в Україні позначена Львовом, Чернівцями, Івано-Франківськом, Дрогобичем та Одесою, яка на мапі творчої спадщини цього віденського тандема стала найсхіднішою точкою. На час приїзду архітектів на терени України вони були вже знані спорудженням театрів в Авґсбурзі, Відні, Будапешті, Брно, Ліберці, Сеґеді, Вараждині, Тимішварі, Рієці. Одночасно зі зведенням одеського за проектами Фельнера й Гельмера будуються театри у Празі, Братиславі, Карлових Варах тощо.

Та одеська опера є особливою перлиною у цьому намисті. Навіть часопис Forbes 2008 року включив цю споруду до переліку 11 найцікавіших визначних пам’яток Східної Европи. Ця будівля, яку німецький історик Карл Шльоґель назвав одним із найрозкішніших і найелегантніших оперних театрів Европи, завдяки своїй парадній та презентативній архітектурі стала однією з найпомітніших пам’яток міста.

Обернена на південь, у бік вулиці Ланжеронівської, там, де від неї починається вулиця Рішельєвська, парадна фасада оперового театру акцентує на собі увагу високим двоосадовим портиком над головним порталом,

увінчаним аттикою з четвіркою розлючених пантер, які везуть колісницю з музою трагедії Мельпоменою, що в своїй лівиці тримає смолоскип — незгасиме світло мистецтва. Вирішення цього портика має чимало спільних рис з аналогічним архі-тектурним елементом Нового Гофбурґа, резиденції імператорського двору у Відні: оздоблення долішньої кондигнації рустикою, а горішньої, завершеною високою аттикою з фігурами, — колонами, які в одеському варіанті, щоправда, поступаються у своїм призначенні радше декоративній функції, аніж опорній. На тлі аттики над ґзимсом підносяться скульптурні композиції із зображенням Орфея, що, граючи на кітарі для кентавра Хірона, символізує оперу, та Терпсихори, яка уособлює балет, танцюючи з панною. Між скульптурами двома рядами рельєфно виступають зазначені римськими цифрами важливі дати в історії споруди: у першім рядку вказано дати початку і завершення будівництва, а другий свідчить про пожежу 1925 року й реконструкцію 1967-го. Унизу, при вході, на призматичних постаментах втілено сцени з комедії Аристофана «Птахи» та трагедії Еврипіда «Гіполит». Алегоричні статуї встановлено також над бічними одноповерховими, утвореними трьома луками, портиками, якими акцентовано фасаду від заходу та сходу, та на аттиці у вигляді балюстради, що оперізує театр. Поміж тосканських та йонійських псевдоколон і пілястрів з круглих, штудерно обрамованих ніш споглядають за міською метушнею погруддя Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Олександра Грибоєдова та Михайла Глинки, які представляють поезію, комедію, драму та музику.

Оберненій до Театральної площі східній фасаді театру, яка є віддзеркаленням західної, що занурена в оточений зусібіч мурованицями сквер, пластичної виразности надає ризаліт з прибудованим до нього портиком. Безліч доземних та поземних членувань, гра зі світлом і тінню чисельних аркад, глибоко запалих лоджій, ніш, струнких пілястрів, балясин, колон створює неповторний образ будівлі, виразний та мальовничий. Жваві скульптури, які здіймаються над наріжниками балюстради портика та аттикою, що балюстровою облямівкою оздоблює театр, пройняті невгамовним внутрішнім рухом. Вони ніби виносять буйство театральної сцени на загал площі й міста, закликаючи перехожих запізнатись із прекрасним.

Про стилістику театру неоднозначно висловлюється доктор архітектури Юрій Асєєв: «Стиль цієї споруди називають еклектикою, тобто мішаниною, хоча це не зовсім відповідає реальності. Стиль еклектика виник на противагу класицизму тоді, коли з розвитком капіталізму з’явилася потреба в нових типах споруд, новій будівельній техніці та нових художніх формах, що мали відповідати смакам буржуазного суспільства. В архітектурі ще не сформувався новий стиль, і тому архітектори вдавалися до використання стилів минулого».

Мабуть, витоки такої стилістики слід шукати у Німеччині. Яскравим прикладом архітектури першої половини ХІХ сторіччя в Европі став оперовий театр у Дрездені, споруджений 1841-го за проектом мурованих справ майстра Ґотфріда Земпера. Дрезденська опера, фасади та інтер’єри якої були перенасичені декором, стала джерелом натхнення для багатьох архітектів, які будували театральні споруди. Її прототип був yзятий на озброєння й німецькими зодчими Фердинандом Фельнером та Германом Гельмером, що й стали творцями оперового театру в Одесі, збудованого в традиціях епохи Відродження і бароко у 1884—1887 роках. «Йдучи по стопах Ґотфріда Земпера, обидва архітектори частіше слідували формі, ніж змісту, творчо переробляючи дрезденський проект», — зазначав Андрій Низовський.

Натомість дослідник архітектури Валентин Пилявський взірець одеської опери угледів в аналогу австрійської столиці: «Автори проекту — віденські архітектори Фельнер та Гельмер — втілили у цій будівлі, кращій з-поміж багатьох їхніх театральних будівель ув Европі, ідеал видовищної споруди свого часу. Почасти тут можна спостерігати запозичення з «декоративного словника» знаменитої віденської опери». Будівля у Відні, яку згадує пан Пилявський, постала у 1861-1869 роках за проектом місцевих будівничих Авґуста Зікарда фон Зікардсбурґа та Едварда ван дер Нюля. Причому контракт на спорудження опери виграв їхній учень, тридцятирічний будівник з Богемії Йозеф Главка — той самий, що уславився в Україні, у Чернівцях, будівництвом митрополичої резиденції.

Старий театр своєю чільною фасадою був орієнтований на схід, на Театральну площу. Новий же спрямувався на південь, на вулицю Рішельєвську. Це переорієнтування чільної фасади театру зі сходу на південь не всім припало до смаку. І на це були свої причини. Одна з одеських газет у день відкриття нового театру вийшла із зауваженням: «Новий міський театр, збудований на Театральній площі на місці згорілого театру, з тією різницею, що розташований поздовжньою своєю віссю до Рішельєвської вулиці і, займаючи велику площу, виступає до самої вулиці Ланжеронівської. Це, утім, велика помилка, позаяк при такому розташуванні театру він вийшов дещо тісним, за влаштуванням, наприклад, сцени; до того ж до театру недосяжні зусібіч візники, тож публіка, виходячи з театру, йде пішки до візників, які очікують на пасажирів у сусідніх до театру кварталах, що у дощ і сльоту дуже незручно».

Втім, невдоволення розташуванням театру в цього репортера, мабуть, вмить зникло, тільки-но він переступив його поріг, бо перенасиченість ліпними роботами з позолотою та яскравою орнаментацією декору просто приголомшує у випосаженні його внутрішнього простору. «Двері Палацу опери — це вхід у дивовижний світ, який витканий з безлічі легенд, охороняється завмерлими фігурами атлантів, відбитий у зачарованому дзеркалі й ховається за камінними ґратами. З мармурово-золотого сяйва слід пройти крізь вабливий багряно-оксамитовий сутінок, щоб опинитися у Божественному залі… Здається, під його склепінням витають тіні великих Артистів, які колись виступали на його Сцені. Здається, що перед тим, як відкриється завіса, звідкись зверху чуються відгомони тих голосів, які колись полонили уяву і серця минулих поколінь, а нині благословляють початок прийдешнього дійства», — ділилася своїми враженнями мистецтвознавиця Олена Рощенко.

Ядром театру, його апофеозом є напівкругла глядацька зала й прямокутна у плані сцена, навколо якої групуються вестибюлі, костюмерні, гримувальні, вбиральні та інші приміщення. Підковоподібна у плані зала, відмінна акустика якої дозволяє доносити навіть шепіт зі сцени, розрахована на 1664 глядачів. Плафон зали декорований позолоченим багетом і чотирма картинами віденського живописця Франца Лефлера, на яких зображено сцени з творів Шекспіра — «Гамлет», «Сон літньої ночі», «Зимова казка», «Дванадцята ніч». Витонченістю ажурних деталей вражає й велика жирандоля, яка, важачи понад тонну, завдяки філігранній обробці кришталевих підвісок здається невагомою. Рококова ліпнина прикрашає яруси і вестибюлі, урочистий настрій створюють й оригінальні світильники, канделябри та орнаменти спижових інкрустацій. Невипадково саме тут знімали інтер’єри королівського палацу для художньої кінострічки «Д’Артаньян і три мушкетери» виробництва Одеської кіностудії, що вийшла на екрани 1979 року. «Залитий сяйвом люстр і канделябрів, гарний і розкішний у своїй примхливій рококовій витворності, зал одеської опери часто бачив двох друзів», — описував інтер’єр театру Микола Бажан, згадуючи двох корифеїв української культури — письменника Юрія Яновського та кінорежисера Олександра Довженка.

Ця розкіш, як свідчить історія, коштувала містові й країні немало, позаяк лихо не оминуло й нову будівлю. 1905 року баню театру вразив снаряд з повсталого броненосця «Потьомкін», а вночі проти 15 березня 1925-го, коли на морі бушував рідкісний для одеського узбережжя шторм, внаслідок пожежі цілком згоріла сцена та постраждала зала. У полум’ї тоді була знищена й виконана Францем Лефлером завіса, на якій зображались сцени з поеми Пушкіна «Руслан та Людмила». Пожежа схвилювала містян, і вже 15 березня почали надходити офірування від одесців у фонд відновлення, задля чого у банку був відкритий спеціальний рахунок. До відбудови театру під керівництвом архітекта Давидова були залучені кращі фахівці Одеси, зокрема й різьбяр Арнольд Гріншпунг. За шкіцами московського академіка живопису Олександра Головіна майстрами Шарбе та Альмедінґеном парчею було розшито нову завісу, а відомий театральний художник Михайло Зандін наново розписав плафон, відтворивши на ньому загиблі картини Лефлера. Вже за рік тут відновилися вистави. Оновлена сцена привертала увагу новим технічним обладнанням та залізобетонними лаштунками, які за потреби могли відокремити кін від глядацької зали та службових приміщень, а оркестрову яму було розширено у бік сцени, що дозволило збільшити склад оркестри із 50 до 75 осіб.

Але з часом споруда почала просідати, що спричинило утворення тріщин у її конструкціях, тому в 1955—1956 роках були здійснені роботи зі зміцнення фундаменту театру шляхом їх силікатування рідким склом, коли залили близько шести мільйонів літрів розплавленого скла у підмурівок. Упродовж 1965—1967 років за участю архітектів Миколи Шаповаленка та Наталії Євангеліді й інженерів Йосипа Корнета та Ростислава Ясинського театр було капітально відреставровано, зокрема реконструйовано обладнання сцен з використанням останніх досягнень техніки, встановлено електронно-кібернетичний регулятор із запрограмованим управлінням художнього освітлення сцени, реставровано художні й ліпні прикраси, скульптури, двері, меблі, відновлено підлоги і лаштунки первісного малюнка, наново накладено позолоту. На зовнішні і внутрішні роботи урядом УРСР тоді було виділено чотири мільйони карбованців і дванадцять кілограмів щирого сусального золота. А 22 лютого 1971 року в театрі було урочисто встановлено орган, виготовлений за спеціальним замовленням відомою чеською органобудівнею «Ріґер-Клос».

Одначе ці заходи зарадили ненадовго. Через будову на осадових породах процес руйнування театру невдовзі поновився. Наприкінці ХХ сторіччя він перебував у такому стані, що відтермінування його ремонту могло вартувати самому існуванню будівлі. 1996-го уряд України виділив кошти на нову реставрацію, яку спочатку планували закінчити 1999-го, а згодом не-одноразово затягували через брак фінансування. 2001 року, описуючи Одесу, Олексій Білоус зазначав: «Мов чайка, що звила гніздо на високому березі, задивляється вона вдень і вночі у незмірені морські далі, ваблячи гостей і своєю неповторною красою, і, звичайно ж, привітною посмішкою. Та нині, у час великого перелому, у міста, як і у країни, чимало проблем. Зраненою виглядає найвеличніша його зірка — оперний театр…».

Перипетії навколо реконструкції храму Мельпомени зацікавили й знамениту газету «New York Times», яка на своїх шпальтах розмістила статтю про те, як важко протікає процес порятунку одеського театру. Цю статтю прочитали в родині американських музик Джоан Морріс та Вільяма Болкома, які вирішили також внести свою лепту у відродження пам’ятки світового рівня, переказавши гроші на спеціальний рахунок. У відповідь американці отримали не лише подяку, а й запрошення відвідати Одесу. Замітку про американських жертводавців надрукувала 2001 року одна з одеських газет, проливши світло на це подружжя: «Річ у тім, що Джоан має одеське ко-ріння: тут народилася її мати і звідси родина перебралася до США. Сама Джоан — професійна співачка, її чоловік — композитор. Разом вони записали понад 20 альбомів, на яких звучить музика найрізноманітніших авторів та епох».

(Далі буде).

Павло ШУБАРТ,
дослідник архітектури, публіцист, світляр.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net