Кожна дарована книжка — то незабутній спомин

Не стійте в нього там
під кабінетом,
Бо кожен з вас напевно
поспіша,
Дзвонить зерном,
залізом чи сонетом...
А в нього деренчить
лише душа!..

У 1962 році Ананьївський райком комсомолу делегував мене в Одесу на з’їзд молодих поетів. Зустрічав тоді молоді таланти Одещини інструктор обкому комсомолу, мій старий знайомий Петро Осадчук. Поцікавився, що маю читати на з’їзді. Я з радістю віддав йому зшиток і чекав поради. Петро заглибився у читання, а потім примружив очі, які засвітилися хитринкою:

— Борисе, головою форуму має бути Віктор Арнольдович Бершадський. Почни з пародії на нього, а потім, якщо він дасть читати далі, прочитаєш про кохання. А втім, як сам вважаєш...

Справді, Віктор Арнольдович, людина у віці, відкрив наш з’їзд. Розпочав про призначення поета і поезії в радянському суспільстві, а потім заходився монотонно й безбарвно читати свої вірші, приголомшуючи початківців політичною спрямованістю своєї творчості. Й оте довгочитання підняло бурю протесту. Підійшовши першим до мікрофона (оголосив Петро Осадчук), я заявив: Віктор Бершадський, пародія на вірш «Рассвет». І почав декламувати:

Нам хлам не нужен —
отошлём!
Зерносушилки пахнут хлебом.
Плуги взрыхлённой целины
На пирсах под открытым
небом...

Коли прочитав оті рядки пародії, Віктор Арнольдович усією 120-кілограмовою масою відсунув мене від трибуни й істерично заволав у зал:

— Здесь нет ни гнана поэзии! Здесь нет ни гнана поэзии!..

Оскільки він картавив, то замість «грана» виходило кумедне «гнана». Я ж, відлетівши зо два метри від трибуни, стояв край сцени ошелешений... А він, вочевидь, прочитавши єдину невеличку маловартісну працю росій-ського письменника Юрія Тинянова «О мнимой поэзии», весь час викрикував словосполучення з неї. Це я зрозумів через кілька років під час написання в ОДУ дипломної роботи про пародію.

У цей час Борис Нечерда, вже шанований в Одесі поет, підняв руку і, посміхаючись, звернувся до розгніваного голови:

— Вікторе Арнольдовичу! Ви вважаєте, що ця пародія не єсть поезія?

— Да, Боря, я так вважаю!..

— Судячи з вашої реакції, то єсть істинна поезія!..

Читати вірші про кохання розхотілося. А в цей момент молоді поети і поетки стоячи аплодували: чи то пародії, чи то Борисові Нечерді, чи тому дійству, яке ми сотворили з Осадчуком...

Усе життя був вдячним Борисові Нечерді за своєчасну й мудру підтримку. Під час зустрічей в Одесі, в «Куяльнику», за склянкою «Кримського ігристого» іноді згадували про ту історію.

Після з’їзду Петро Ілліч за-просив до кабінету, і ми разом з Ревенком ще більше підняли веселий настрій...

До речі, у 1972 році в редакції «Крымской правды» прочитав Григорію Пєтнікову пародію на його вірш «Чудесная лошадка» — так той кинувся на мене з кулаками. Журналісти ледве його заспокоїли. Така сила пародії!..

У 1967-у райком комсомолу делегував мене від красноокнянської редакції на «Зліт нащадків революції». Після зльоту Петро подарував мені свою першу збірку «Революційний паспорт» і пожартував, що вона вийшла друком у день народження сина Романа. Отже, маю, мовляв, два Романи! Та народження сина, вважав, найдорожчим подарунком долі...

У моєму архіві збереглися де-які листи Петра Осадчука: і в Крим, і в Ананьїв. Попри всю зай-нятість, чи в ЦК КПУ, чи в Спілці письменників, чи у Верховній Раді, Петро Ілліч відповідав на листи без затримки і пихи!..

Й ось «Чорноморські новини» нагадали про його 80-річчя. Міг би ще пожити, але віддав себе всенького, без останку... Знаю, Петро Осадчук любив і навіть обожнював «ЧН».

Чомусь після статті потягло до дарованих поетами у різні часи книжок. А вони у 78 років загострюють пам’ять і нагадують про молодість, про зустрічі з мудрими людьми. У моїй бібліотеці книжки з дарчими надписами Івана Рядченка, Володимира Гетьмана, Олександра Уварова, Євгена Бандуренка, Бориса Нечерди, Петра Осадчука, Тараса Федюка, Олекси Різникова, Олега Олійникова, Павла Гарачука — всього понад 60 видань.

Якось у 1967 році Петро Осадчук у книжці написав «Кращому другові Борису Драїму». Я вірю в те, що на той час так і було.

Борис ДРАЇМ.
м. Ананьїв.