Ще не перевелася справжня проза

От і мене знадило взятися за перо, бо прочитав роман із задоволенням, бо щось подібне відчував, читаючи «Прощу» Василя Шкляра.

Зазначу, твір вдало побудований. У ті роки, коли жив дід автора — Кость Кракалія, учитель, двічі депутат румунського парламенту, журналіст і редактор, вдало вмонтовані згадки з минулого роду, які гарно вписалися на початку кожного розділу.

Глави «Дунай тік жовто…», «Дунай тік синьо…» і «Дунай тік чорно…» є справжньою знахідкою, бо вони повертають у той період буковинського краю, коли зайшли «визволителі» й показали свою вовчу натуру у ставленні до корінного населення.

І несподівано, як на мене, на сторінках є врізи про зустріч з комп’ютерним чоловічком, який допомагає глибше розкрити задум письменника, образ і характер основного героя роману, заглибити читача в тодішню соціально-політичну ситуацію.

Вдало побудований зміст. Справжня і добра буковинська говірка полонить багатством нашої рідної мови.

Роман проковтнув без передиху, хоча знав, про що пише автор. Не міг дочекатися з’яви книги. Те, як автор очікував свій перший великий твір, знаю по собі. Книга затримувалася, гальмували кошти на видання, які необхідно було знайти, наче вони лежали, як сокирка під лавкою — нагнись і дістань.

І врешті книга про авторового діда — непересічного буковинця Костя Кракалію, ім’я якого радянська влада назавжди викреслила, — вийшла на Буковині й стала йому друкованим пам’ятником, бо його могила, навіть в еміграції, не збереглася, і лише талановитий онук нагадав нам про нього, про людину, яка обстоювала інтереси простих буковинців.

Оповідь у романі розлога, але часом вона набирає обертів, наче Черемош після того, коли в горах випаде рясний дощ. Як бунтує тоді річка, так і депутат-посол збунтував румунський парламент різкою заявою про недостойне життя поневоленого буковинця і про плебісцит у краї, щоб об’єднатися з великою праматір’ю Україною.

Таке румунським депутатам, які мріяли тільки про велику Румунію, не могло сподобатися. Хоча мали свою нафту, ліс та інші корисні копалини. Але окупанту завжди всього мало (порівнюю з Росією, одне до одного простежується сьогодні). Але най-більше окупант бажає мати в ярмі замордований народ, заставити його забути своє прадавнє коріння, свою мову, пісні й звичаї.

Мені прагнеться, щоб ця книжка стала подією в літературному житті Одеси. Але, зважаючи на яловість місцевої богеми, не зовсім вірю, що так і буде. Ниньки рідко читають одне одного, кожен переймається лише собою, бо, тільки-но вилупившись, вже починає хизуватися, що він поет, прозаїк, літературознавець і критик, хоча за душею пусто, як у колишній колгоспній кардегарні. Більшість навіть не передплачує ні «Чорноморських новин», ні «Літературної України», не кажучи вже про часописи «Київ» і «Дзвін»...

За останні роки геть зміліли душі! Не одному жаба розпирає груди. Заздрість — наша правічна біда. «Чому ж не я так написав?» — думатимуть про цей роман.

То завершую оцими рядками:
Подалось степом навпрошки,
Немовби рихва часу.
За небокрай вели стежки,
До грецького Парнасу.
У гори, де немає пут,
Де Аполлон і музи.
І де ніколи не знайдуть
Завидливі лакузи.

Для мене цей роман є доказом, що в Одесі ще не перевелася справжня проза. З чим сердечно й вітаю Романа Кракалію.

Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ,
заслужений діяч мистецтв України,
лауреат премії імені Олеся Гончара.