«З непам’яті покликана судьбою»

У вірші пані Галини «Україні» (1964) читаємо:

Дай же, Мати, снаги і навчи нелукаво
На тернистих шляхах осягнути мету,
Не шукати для себе ні честі, ні слави,
А плекать лиш твою висоту й чистоту
І, як треба, — життя до остану віддати
Задля твого возстання з духовних руїн,
Щоб, як Фенікс у казці, з попелу встати
І життя обрести — у безсмерті твоїм.

Талант Галини Могильницької багатогранний: видано кілька збірок поезій, лірико-епічна історична поема «Рогніда», півтори сотні публіцистичних статей.

Вона однією з перших зірвала заборону на правдиве висвітлення історії України, Росії, релігійного життя, порушила питання про необхідність створення в Україні єдиної помісної православної церкви — гаранта духовного й національного відродження нашого народу. Цій темі присвятила кілька книжок, брошур і статей: «Літос, або Камінь з пращі правди на розбиття митрополичого блудословія», «Хроніка великого ошуканства», «Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства», «Терміновий лікнеп для патріарха Кіріла (Гундяєва)…», «Ще раз про благодать і безблагодатність…», «Учителям брехні під маскою захисників православія» та інші.

Галина Могильницька — видатна громадська діячка. Брала активну участь у дисидентському русі опору комуністичному режиму, десять років очолювала Одеську обласну організацію НРУ. Все це дуже не подобалося митрополитові Одеському та Ізмаїльському Агафангелу УПЦ Московського патріархату, який висловив своє негативне ставлення до України і всього українського, до Народного руху в заяві «На круги своя. Рух против Православия». На що отримав нищівну відповідь Галини Анатоліївни в уже згаданому «Літосі …». Посиланнями на історичні, релігійні та інші джерела, зокрема Діяння Вселенських Соборів, авторка обґрунтувала необхідність створення в Україні помісної української православної церкви. Ця книга — зразок сучасної полемічної літератури. У списку використаних джерел вказані посилання на праці відомих російських учених М.М. Карамзіна, В.О. Ключевського, Д.С. Лихачова, В.М. Татищева, О.О. Шахматова.

Нинішній президент Російської Федерації в своїх виступах полюбляє посилатися на історію України. Мабуть, йому було б цікаво прочитати «Літос…». Шкода, що українська діаспора в Росії не потурбувалася про видання цієї книжки російською мовою, як це зробила українська діаспора за межами РФ, видрукувавши її багатотисячними тиражами англійською.

Добре, що у нас гарно, за участю найвищих державних посадовців, вшановують ювілеї митців сцени. А треба було б згадувати ще й про митців Правди. Ювілей Галини Могильницької (а в травні минулого року вона відзначила своє 80-ліття) мав би послужити прекрасною нагодою для популяризації її творчості, Правди, здатної заспокоїти навіть митрополита Агафангела, який і сам припинив своє блудословіє, і підлеглим заборонив надалі полемізувати з Могильницькою.

Звісно, Одеса вшанувала ювілей своєї краянки, яка працює задля Матері-України, щоб підняти її з «духовних руїн». У Золотій залі Одеського літературного музею Галину Анатоліївну вітали колеги по роботі, учні, друзі, шанувальники її подвижницької діяльності. Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило передав їй вітального листа, в якому подякував за вагому працю, цінні наукові дослідження, історичні книги, статті, передусім за «Літос…». Владика шкодує, що не може належно віддячити Галині Могильницькій за подвижницьку працю і сподівається, що Господь винагородить її у вічності.

Українці діаспори дивуються, чому в такої видатної дослідниці Української православної церкви нема жодних ступенів і звань — ні наукових, ні почесних.

Вражає скромність, ба навіть аскетизм Галини Могильницької стосовно себе. Коли переступаєш поріг її помешкання, з глибини пам’яті ви-пливає рядок з вірша відомого ро-сійського поета Володимира Маяковського: «Мне и рубля не накопили строчки».

У той же час про себе Галина Анатоліївна пише: «Дякую тобі, Боже, що ти створив мене щасливою». На її думку, щастя — це коли, як писав Тарас Шевченко, «нема зерна неправди за собою».

Дійсно, тільки Господь Бог може дарувати людині такий талант бути щасливою, попри всі інші таланти, за чесну, безкорисливу любов до Нього, за справжню, не на показ, віру в Нього, за Правду.

А ось як усе починалося. Студентку одеського технікуму виключили з комсомолу, вигнали із самого навчального закладу і викинули з гуртожитку за те, що… ходила до церкви. Це було жахливо. Батьки Могильницької в той час не проживали в Одесі. Дівчина стала, як нині кажуть, безхатченком.

Хоча могла й уникнути такого суворого покарання, сказавши неправду, що, мовляв, ходить до церкви дивитися ікони, слухати церковні співи. «Але хіба можна зрікатися Бога?! — думала Галина. — Досить того, що Його зрадили учні й розбіглися після Його ув’язнення, а коли Він молився — поснули, хоча Христос просив їх не спати». Вона хотіла чесно довести, що Конституція дозволяє свободу віросповідання.

Одну зі своїх книжок Галина Могильницька назвала «З непам’яті покликана судьбою». Судьба — це сам Господь Бог, який обдарував письменницю вмінням Правдою обеззброювати злочин, неправду.

Правда цієї щасливої жінки-українки, врешті-решт, подолає негідність у навколишньому світі — і він стане вільним, добрим, справедливим, щирим. А зло кане в Лету, як безсоромна брехня на кшталт «нас там нєт».

Слід пам’ятати слова Ісуса Христа, сказані до апостолів: «Пізнаєте істину, і істина визволить вас».

Слава Богу, слава Одесі, що народжує справжніх українців! Пишаймося ними.

Олександра ПОПЕЛЮК,
учителька-пенсіонерка,
почесна голова Чернівецького відділу Союзу українок.