Історія, особистість і харизма

Потреба самоідентифікації… Необхідність візуалізації історичного та культурного підґрунтя.

…У 1989 році в ефірі була озвучена ідея відродження музею української культури «Степова Україна». Документів щодо музею «Степова Україна» на той час віднайти було неможливо і доводилося рухатися навздогад у пошуках потрібної інформації.

Добрим словом слід згадати тодішнього голову обласного управління культури Черкаського, який допоміг нашій справі своїм розпорядженням, котрим надавався дозвіл на доступ до фондів Одеського краєзнавчого музею. У тих фондах і було знайдено експонати ліквідованого більшовицькою владою музею «Степова Україна».

Це дало можливість зробити, думаю, першу в історії Одеси за весь період комуністичного режиму і таку потрібну українському суспільству виставку «Джерела».

Спонукав до активізації зусиль з формування виставки шалений опір різного штибу ненависників усього українського…

Звістка про те, що експонати музею «Степова Україна» виявилися збереженими, додала також необхідного для справи оптимізму.

Завдяки рішучому тиску оргкомітету з відродження музею, у складі якого були і народні депутати, за активної підтримки одеської «Просвіти» («Південна громада»), влада таки дозволила проведення виставки експонатів музею «Степова Україна», що доти були закритими у фондах Одеського історичного-краєзнавчого музею.

Після паузи, що тривала майже 80 років, у 1990-у Одеса таки побачила досить розгорнуту виставку унікальних творів українського народного мистецтва. Експозицію складали народні картини «Мамаїв», парсуни, українська ікона, велика колекція української вишивки ХVІІІ-ХІХ ст., національного костюму, килимів, писанок, народної іграшки, унікальна колекція всілякого реманенту, що становили збірку колишнього музею «Степова Україна». До того ж, з приватної колекції Т. Максим’юка до експозиції увійшли твори українського художника Амвросія Ждахи (1855—1927), збірники українських народних пісень, українські літературні альманахи, збірники, видані в Одесі, українські книжки ХІХ — першої половини XX ст., українські листівки, шевченкіана… З його ж колекції була представлена і частина творчої спадщини видатного українського художника, літератора, педагога Михайла Жука (1883—1964).

У процесі формування експозиції цілком природно постала необхідність включення у її виставковий простір творів сучасного мистецтва. Роботи модерного малярства представили українські художники В. Басанець, І. Божко, В. Буланий, А. Буланий, О. Бут, В. Бухтіяров, О. Волошинов, В. Кабаченко, В. Маринюк, М. Прокопенко, С. Савченко, В. Сад, О. Стовбур, В. Цюпко, Л. Яструб. Зі збірок одеських художників в експозицію був доданий розділ української ікони.

Ідея демонстрації етнічної культури не могла в той бурхливий час залишити нас, сучасників, поза декларуванням себе як її органічної частиної.

Велика проблема полягала в необхідності долати не так інерцію влади, як агресивні ворожі дії різного калібру українофобів. Однією з демонстрацій непримиренності до українського патріотичного руху виявилося залучення фальшивих авторитетів до виступів у ЗМІ. Центральною з-поміж інших вкрай критичних публікацій у пресі була, наприклад, така: «106 істориків Одеси про музей «Степова Україна». Звідки їх стільки в Одесі було назбирано — невідомо.

Історичні процеси початку 1990-х стимулювали в Одесі сплеск активності в самоорганізації українського суспільства. Вони вивели на більш широку громадську арену і потужний гурт блискучих, надзвичайно обдарованих молодих українських істориків з кафедри історії України університету ім. І.І. Мечникова. Їх можна характеризувати, як і відомий гурт композиторів другої половини XIX ст., назвою, що вже стала історичною, «Могутня купка».

Серед цього гурту молодих істориків яскраво виділявся Анатолій Мисечко. В 1993—1994 роках він працював у складі групи над статутом музею «Степова Україна» та був включений до оргкомітету з його створення.

За виявлену активність та фаховий підхід до музейної справи Анатолій Мисечко був рекомендований на посаду директора «Степової України». Надалі він і фігурував у цьому статусі на всіх рівнях, як у залученні до роботи над створенням музею фахівців різних галузей і представників українських патріотичних організацій, так й у важких, проблемних перемовинах з владними структурами.

Боротьба за відродження регіонального музею заважала і столичній номенклатурі. Неодноразові наїзди всіляких комісій з Міністерства культури відбувалися з однією метою: переконати автохтона, що його проблеми не на часі.

За найактивнішої участі Анатолія Мисечка була проведена педантична робота над статутним документом, що був необхідним для радикальної постановки питання перед Мінкультом та й одеськими державними установами про необхідність відродження музею як окремої самодостатньої структури. Потрібно було розробити концепцію інституції, що мала б об’єднати етнічну культуру, яка представлена не тільки на теренах степової України, але й виявити ті культурні трансформації, що їх породили історичні катаклізми подіями насильницької міграції… Фактично стояло завдання: створити на пустому місці новий, активно діючий інформативний банк…

Широта інтересів, схильність до заглибленої дослідницької діяльності, комунікабельність, потреба в поширенні історичної правди, здатність до відстоювання права українського етносу на свою історію та до реалізації своєї місії в забезпеченні здорової життєдіяльності як нинішнього, так і наступних поколінь українства — ось що приваблює в індивідуальності Анатолія Мисечка та укріплює повагу до його фахової діяльності, відданої високим принципам патріотизму, бачення його особистості як того достойника, що орга-нічно вписаний у когорту українських діячів, творців нової України.

Кожна особистість залишає слід реалізацією своєї харизми…

Сергій САВЧЕНКО,
заслужений художник України.

Довідково. Сергій Савченко у 1989 році ініціював відродження в Одесі музею «Степова Україна», а згодом очолив створений з однодумцями оргкомітет.