Мистецтво у ритмі серця

Як складалася творча біографія живописця? Народилася Анжела Голодецька у Житомирі. 1993 року закінчила Одеський державний педагогічний інститут ім. К.Д. Ушинського, де навчалася у Валентина Філіпенка, Есфір Серпіонової, а мистецтву батика — у Наталії Желтомирської. Її творча діяльність, яку розпочала у 1995-у, протікала з великими перервами. Наступна участь у виставках припадає аж на 2007-й. Упродовж сімнадцяти років викладала у приватній школі «Ніка-М». У 2013-у, за словами Анжели, «у рік, коли наша одеська група виборювала свободу на Майдані», стала членом НСХУ.

— Мистецтво батика на наших теренах раніше не було поширеним. Чия творчість найбільше вас надихала?

— Захоплення виникло ще під час навчання на художньо-графічному факультеті. Я вважаю себе вихованкою Одеської школи батика, одним із фундаторів якої є Зінаїда Борисюк (вона не була моїм педагогом). На мою творчість впливали й суміжні види та жанри мистецтва. Важливе значення мало знайомство з українським народним мистецтвом, вишивкою з її дивовижним орнаментом. Особливо плідними в цьому сенсі стали пері-одичні поїздки до Львова, знайомство з тамтешньою школою живопису та текстилю. А ще — зна-йомство з японським шіборі та розписами кімоно, живописом австралійських аборигенів, роботами австрійського майстра Фріденсрайха Гундертвассера, китайським розписом Цзянь Ши Луня.

У роки навчання засмучувало, що батик мало затребуваний, і в нас, групи студентів «худграфу», які захоплювалися цією технікою, було бажання довести, що цей різновид мистецтва заслуговує на більшу увагу.

— У техніці батика ви знайшли своє творче обличчя, однак нині віддаєте перевагу живопису акрилом та олією…

— У певний момент я зрозуміла, що мушу варі-ювати, адже техніка батика вимагає зосередженості, спокою, тож накопичилося багато невиражених емоцій. Не так давно мене запросила до себе викладач художньо-графічного факультету Людмила Паніна, в якої я провела кілька днів. Тоді створила серію світлих за настроєм, оптимістичних, інтенсивних і контрастних у кольорі олійних робіт, незважаючи на те, що тоді якраз хворіла (ці полотна не фігурували на згаданій виставці. — В.К.). У цей час я захопилася творчістю Матісса, який наприкінці життя, будучи тяжко хворим, створив чудову серію робіт, працюючи в інвалідному візку. У нього така сила, якась дитяча, але, водночас, вистраждана радість! На мене також вплинула філософія екзистенціалізму Альберта Камю і Жана-Поля Сартра, творчість Сергія Параджанова і шведського кінорежисера та сценариста Інгмара Бергмана, у якого краса «з надривом» і є прагнення глибоко зрозуміти Бога.

Певний час малюю подумки, а вже згодом набуті ідеї та накопичену енергію виплескую на полотно.

— Ваші роботи викликають асоціації з музикою…

— Можливо, я сприймаю живопис як музику. Подобаються хоральна музика, етнічна, наприклад, сучасний український гурт, що грає у стилі «етно-хаос» — «ДахаБраха», який не так давно виступав в Одесі. Захоплення музикою передалося і моїм дітям.

— Нинішню виставку «Крізь тканину часу», яку ви провели спільно з поетом Олександром Ігнатовим, у ЗМІ визначають як «синтез літератури і живопису». Чи це не перебільшення? Я назвав би це, швидше, синкретизмом, поєднанням двох протилежностей…

— Не знаю, як це назвати, але у нас спільна рефлексія на одні й ті ж явища, особливо у сфері мистецтва: у нього — свій погляд, а в мене — свій, я — «відкритий нерв», Олександр — «аналітичний мозок».

— Влаштування персональних виставок — справа не проста...

— Мій незмінний помічник — мій золотий чоловік Льовушка, який в останній імпрезі з її організації взяв на себе левову частку роботи. Він вважає, що я маю, найперше, себе творчо реалі-зувати (що не звільняє мене від влаштування сімейного побуту, виховання дітей). У нього високе розуміння мистецтва, що й не дивно, адже у молодості він серйозно займався художньою фотографією і працює у видавництві. На жаль, не так багато сімей, де творчі устремління жінки знаходять підтримку чоловіків.

— Ви займаєтеся також педагогічною діяльністю?

— Сімнадцять років я викладала у школі «Ніка-М», директором якої був Олександр Ігнатов. Сьогодні на цій стезі я практикую приватним чином. Серед моїх учениць — Анна Коровіна, Анастасія Біленкова-Гончарова, які беруть участь в обласних і всеукраїнських виставках, а також влаштовують персональні.

Як тут не згадати вислів Антуана де Сент-Екзюпері: «Занадто багато у світі людей, яким ніхто не допоміг пробудитися».

Володимир КУДЛАЧ.