Звірячі історії про... нас

«Звірячі історії» — це п’єса американського драматурга Дона Негро, що складається з окремих коротких новел. Сама по собі невесела й філософічна, на сцені вона викликала у глядачів цілу бурю яскравих емоцій. Люди плакали і сміялися, сумували й раділи разом з персонажами-тваринками, ролі яких втілювали молоді актори Юлія Навроцька, Микола Михальченко, Богдан Синявський та Данило Кузнецов.

П’єса — сучасна, а отже — про сучасних людей. Вона змушує замислитися над важливими речами, яким ми, зайняті виживанням, інтернетом, телевізором, не приділяємо уваги в поточному житті, а згадуємо лише тоді, коли припече... Кожна новелка — як відбиток нашої дійсності і відбиток якоїсь певної риси людського его.

Зал Одеського культурного центру — надзвичайно живий і динамічний. Під час вистави емоції змінювалися одна одною. Молоді актори, легкі, захоплені, ексцентричні, володіли чудовою пластикою, іноді театр нагадував пантоміму. Одинадцять новел, вісімнадцять звірів і лише четверо виконавців! А складалося враження, що на сцені чимала повноцінна трупа, настільки багато всього там відбувалося. Своєю злагодженою, емоційною, проникливою та щирою грою артисти демонстрували дуже високий рівень майстерності.

За задумом режисера і художнього керівника театру Юрія Ладенка, дія відбувається не лише на сцені. Вона пронизує весь зал: актори спілкуються з глядачами, заходять і виходять через двері, й це допомагає ще глибше поринути у філософію спектаклю, створюючи довірливу атмосферу спільного простору й живу взаємодію з усіма присутніми. Отож ніхто не нудьгував. Глядачі веселилися і переживали разом з героями, намагаючись відповісти на їхні питання, вгадували себе у персонажах на сцені, і той істеричний сміх, що несподівано вистрілював у залі, свідчив про це...

Мудрий, філософський зміст п’єси й легку, натхненну гру акторів доповнювали вдала, лаконічна сценографія, мінімальна кількість реквізиту й чудові костюми-трансформери, в яких червоний та сірий кольори створювали необхідний фон. Сірий — як символ буденності, звичайності й червоний — як виклик тому внутрішньому болю, що переслідує нас усе життя.

Кожна новела має власний підтекст. Починається п’єса історією індички Пенні, яка мріє стати саксофоністкою, а свого апогею звірячі історії досягають в останній новелі — про корів, яких ведуть на бійню. За звичкою, одна з корів переконана, що все буде добре, друга відчуває щось не те, а третя сумнівається. У залі створюється тривожне відчуття, що люди — це також корови, яких невідомо хто веде на бійню. І хоча наприкінці сюжет повертається до першого епізоду — до індички, яка все ж таки стала саксофоністкою, й це виводить спектакль на позитивну, оптимістичну ноту, глядач не може не задуматися над «звірячими історіями», що відбуваються на сцені. Адже вони, ці «звірячі» риси, живуть у кожному з нас, але рідко проявляються. І романтична індичка з її мрією стати саксофоністкою, і сіра мишка, яка все життя бореться зі спокусою під назвою «сир у мишоловці», від чого загинули всі її предки, і вождь бабуїнів, що фанатично закликає однодумців об’єднатися навколо великого бабуїнського бога проти іновірців, і самотній качконіс, який не може знайти себе ані серед качок, ані серед бобрів, і кажан, що протестує проти всіх, бо він не пташка і не звір... Усередині кожного з нас — ці сумніви, страхи, ілюзії та протести. І театр — як дзеркало, як можливість побачити весь цей цирк не всередині, а на сцені — це велика можливість для нас.

Юрій Ладенко вважає, що театральним мистецтвом можна займатися лише в кайф, отримуючи задоволення від творчості, вкладаючи в своє заняття душу, розум і максимум різних навичок та умінь. У тому, що харків-ський «Театр 19» керується саме такими принципами, переконалися й одеські глядачі, отримавши від вистави предостатньо емо-цій, які, аби передати найточніше, можна порівняти з після-смаком від доброго вина...

Останнім часом Одеський культурний центр, де відбуваються такі непересічні події, позиціює себе як чудовий простір для вдумливих та емоційних людей. Його приємна атмосфера випромінює гостинність і душевне тепло — туди хочеться приходити. З нетерпінням чекатимемо наступних запрошень, зокрема й на фестиваль «Молоко», який презентує цікаві сучасні театральні проекти.

Ольга ФІЛІППОВА.