Українська революція: історичний і сучасний контексти

Століття Української національної революції — це не лише історія, це, передовсім, досвід, це — напрям наших дій, і дуже добре, що воно увійшло, нарешті, у сучасний контекст українського буття. Ми бачимо, наскільки ущільненим, спресованим був той час, як швидко й радикально змінювалися події, і з жалем думаємо про те, як багато втратила країна у висліді поразки.

Але сталося так, як сталося, і не могло бути інакше — діалектично не могло. Часто чуємо, що от, мовляв, які вони були недолугі, тодішні чільні діячі новопосталої Української держави, скільки помилок наробили, чуємо звинувачення їх у втраті державності. І думаємо про те, як усе могло інакше скластися в нашій історії, коли б вони діяли згідно з нашими уявленнями. Що ж, історія — це якраз та галузь людських знань, у якій кожен числить себе фахівцем.

Та, по-перше, сумнівно, щоб геть усе склалося тоді якось інакше: поряд з таким сусідом Україна не змогла б вижити як незалежна держава. Це головна теза, підтвердження їй — новітня ро-сійсько-українська війна, яку РФ веде на українському терені, анексувавши Крим. Хоч події ці значно віддалені в часі одна від одної.

А по-друге, як знаємо, історія не визнає отого «якби». І, зрештою, діячі Української Народної Республіки були людьми свого часу, своїх суспільних прошарків, тож не могли вони бути інакшими. А коли так, то логіка їхнього мислення, їхньої поведінки, вчинків їхніх була відповідною. Так, вони не мислили себе і державу окремішньо від, як вони гадали, нової, вже демократичної Росії. Так, вона вже не була царською, самодержавною, тюрмою народів — нібито, але імперська сутність її була до часу прихованою. Це засвідчують всі її дії, спрямовані проти вивільнених з-під її ярма народів, а передовсім — проти самостійної України, всі документи цього спрямування тодішнього російського керівництва. До того ж, Україна була гранично зросійщена. Ця зросійщеність глушила прояви національної самоідентифікації, страшно було навіть уявити себе поза Росією, без братніх — тоді ще без лапок, звісно — зв’язків з нею. Все суспільне життя було отруєне цим, було наскрізь пронизане оцією нав’язаною невід’ємністю один від одного двох народів. Експонати виставки — а це світлини, копії документів, речових реліквій, картографічних матеріалів тощо — допроваджують до висновку: якщо й нині проявлятиметься щось подібне, то… страшно навіть подумати про це.

Так, до українських вождів вже пізніше прийшло глибше розуміння того, що відбувається, і в цьому сенсі — своїх завдань як керівників держави, відповідальних за її майбутнє, за саме її існування. Але, як воно завше стається в таких ситуаціях, було вже запізно.

Тому не треба лаяти ні чільних українських діячів того періоду, ані їхнє оточення, за допущені помилки, що стали фатальними для країни, за надмірну довірливість, і навіть за їхні соціалістичні погляди. Такий то був час, а час, як знаємо, це — ми самі. Але, як говорили мудрі латинці, історія є навчителькою життя. Маємо нині доконечну потребу вивчати свою власну історію, щоби не повторити минулого, яке, звісно ж, ходить по колу, повторюючись у вже цілком іншій, гіршій формі. Нинішній час видається не набагато кращим від тодішнього, зате у нього є досвід минулого, і це — важливо. Досвід для вивчення. Та хочеться бачити на київських пагорбах більше запалу, запопадливості до його освоєння.

Століття Української національної революції — це, передовсім, не так власне ювілей, як засіб зміцнення підмурівку української державності, патріотичних, україноцентричних змін у суспільній свідомості. Відповідно до Одеси це, найперше, пошанування та увічнення українських діячів тієї доби, а також місць, пов’язаних з їхньою діяльністю, з подіями Української революції, що відбувалися на цьому терені. Адже Одеса однією з перших долучилася до тих подій, а багато в чому навіть випереджувала центр. Та дуже бракує сьогодні Одесі вшанування пам’ятниками та меморіальними таблицями видатних українців, й не лише тієї доби. Зате не бракує пам’яток імперської присутності. Цей дисонанс творить викривлене враження у міжнародної спільноти про українську державність, зокрема й про Одесу.

Виставка говорить про те, що Українська революція усе ще триває, що продовжується процес відродження української державності, але вже у нових умовинах. Це якраз і стверджує друга частина назви цієї виставки, сформованої Інститутом національної пам’яті України. Сто років ми йдемо шляхом боротьби, й так триватиме доти, аж поки не щезнуть у сусідів їхні імперські забаганки. Чи не забагато? Нація, яка не здається. Цей посил проходить крізь усю виставку, як і крізь всю українську історію, що минала в часах окупації України більшовицькою Росією, і спрямований далі — у наш час, у майбутнє. Тому що історія — це живий організм, а ми є саморегулюючою частиною цього організму, здатні змінювати її хід.

Дуже важливо, що виставку побачать і в районах області, куди вона помандрує після 9 лютого й аж до 30 квітня. Адже саме на північному терені Одещини відбувалися події Другого Зимового походу — останньої відчайдушної спроби інтернованих українських вояків вигнати окупантів. І саме тут, передовсім, необхідно відновлювати пам’ять про славних отаманів селянських повстань проти більшовицької влади.

Роман КРАКАЛІЯ.