Чужинський ідол

Московські ляльководи вміло використовують заповіді імператриці щодо тотальної фальсифікації історії. Уявляю собі здивування туристів, які бачать той пам’ятник окупантам у самому центрі Одеси. Царювання Катерини ІІ ознаменувалося багатьма трагічними для України подіями: запровадженням кріпацтва, зруйнуванням Запорізької Січі, посиленням національного гніту, асиміляторським наступом на українську культуру тощо.

Характеризуючи російську царицю як людину, навіть офіційні російські історики вживали до неї епітет «страстолюбица». Документально засвідчено прізвища 23 її коханців, безіменних було значно більше — починаючи від садівників і за-кінчуючи конюхами. У Катерини ІІ була навіть спеціальна жінка на прізвисько Перекусихіна, яка «пробувала» коханців перед тим, як постачати ними царицю. Свого чоловіка, царя Петра ІІІ, за допомогою тих же коханців спочатку позбавила трону, а згодом наказала вбити.

Якби йшлося лише про ці «слабкості» цариці, можна було б не вдавати із себе святих і змиритися зі встановленням їй пам’ятника, списавши це на гумор одеситів. Наприклад, на бажання застовпити «овіяне історією» місце для збирання місцевих повій. Нехай було б так, якби не кілька принципових моментів.

Катерина ІІ — саме та цариця, за якої в Україні 1783 року було запроваджене звичне для Росії фактичне рабство — з правом продажу й фізичного покарання кріпаків. Отже, в той час, коли вся Європа звільнялася від особистої залежності, в Україні цей процес пішов у протилежний бік. Запровадження указом Катерини ІІ кріпацтва ліквідувало соціальні надбання Визвольної війни Богдана Хмельницького, якими українське сус-пільство користувалося 135 років.

Саме за Катерини ІІ в Україні було ліквідоване гетьманство. До речі, за 110 років перед тим Україна вступила в союз з Московщиною за беззастережної умови довічного й неухильного збереження всіх прав Війська Запорозького.

Катерина ІІ підступно допомогла Польщі придушити Коліївщину — визвольну війну українського народу 1768 року. Її ватажків Івана Гонту та Максима Залізняка запросили на переговори про спільні дії до російського військового табору і там заарештували, після чого більшість повстанців видали на страшні тортури полякам.

Катерина ІІ посадила в каземат і заморила там холодом видатного українського релігійного діяча, митрополита Арсенія Мацієвича, якого ще за життя вважали святим.

Особлива тема — знищення у 1775-у Запорізької Січі. Перед тим, у 1768—1774 роках, російське й українське війська спільно воювали проти Османської імперії. На Чорному морі тоді, по суті, не було іншого флоту, крім козацького, який відіграв головну роль у морській війні.

1771-го козаки вперше в історії оволоділи Кримом в обхід Перекопських укріплень — через озеро Сиваш. Запорізький кошовий отаман Петро Калнишевський і старшина за подвиги були нагороджені золотими медалями з діамантами.

Й от після всього цього російські війська, що поверталися з війни проти турків, загальною чисельністю понад 100 тисяч, віроломно обступили Запорізьку Січ. На той час на Січі час було близько 3 тисяч запорожців. Інші загони росіян осадили паланкові центри. Переважна більшість запорожців виступила за опір супротивнику, який переважав у багато разів, і лише наполегливі вмовляння кошового отамана змусили їх відмовитися від цієї ідеї.

У «нагороду» за це Петра Калнишевського, як і цілу низку старшин, було ув’язнено. Кошовий потрапив на Соловки, закованого у кайдани його кинули до холодної ями, де він не міг навіть випростатися. Там пробув 26 років. Від постійної темряви й холоду він осліп, а його одяг зітлів…

Із січових сховищ загарбники вивезли зброю, клейноди, прапори, архів, скарби, а всі будівлі Січі зруйнували. Такою була «дяка» цариці за участь запорожців у війнах на боці Росії.

За даними перепису 1740—1748 років, у семи полках Гетьманщини налічувалося 866 шкіл. Звісно, всі — з українською мовою навчання. Станом на 1800-й із цих шкіл не залишилося жодної. Як результат — із майже поголовної грамотності в Гетьманщині у XVII — XVIII ст. за часів Російської імперії в XIX ст. в Україні виявилося вже менше 20% письменних. Напевно, історія знає небагато прикладів такого стрімкого регресу інтелектуального життя.

Дехто обґрунтовує захист пам’ятника цариці тим, що вона буцімто заснувала Одесу. Насправді ж місто існувало задовго до неї. Втім, російські царі, керуючись принципом «солнце всходит и заходит по веленью моему», взагалі полюбляли видавати укази для впорядкування того, що було впорядковане і без них.

Слід зазначити, що в першому указі Катерини від 1794 року йшлося про заснування Хаджибея, відомого ще з початку XV ст., а лише наступним указом вона змінює назву Хаджибея на Одесу. Упродовж перших десятиліть XIX ст. царський уряд докладав чималих зусиль, у тому числі й репресивних, щоб змусити місцеве й навколишнє населення, яке звикло до старої назви, прийняти нову. Та головне — факт залишається фактом: і до, і після указів цариці в Хаджибеї жило кілька тисяч людей. Місто просто продовжило свою історію, під іншою назвою.

Якби одесити справді хотіли увічнити пам’ять засновника свого міста, то мали б поставити пам’ятник шляхтичеві Коцюбі Якушинському, який заснував Хаджибей, уперше згаданий у письмових джерелах 1415 року. Або ж литовському князеві Вітовту, за якого й була збудована та заселена першими, очевидно, слов’янськими, поселенцями фортеця.

Дехто з містечкових діячів, на жаль, і досі не за-своїв елементарного й очевидного: країну, в якій живеш, потрібно поважати. Історичні факти незаперечно свідчать: ставити пам’ятник Катерині ІІ на українській землі — це все одно, що зводити пам’ятник Наполеону в Москві або Гімлеру в Одесі.

З огляду на очевидний конфлікт зі здоровим глуздом, будемо сподіватися, що пам’ятнику Катерині ІІ в Одесі залишилося стояти недовго.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
голова ради Одеської обласної (крайової) організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів.