Таланти Галини Островської

Тим, хто пам’ятає описувані часи, пояснювати не треба: таке формулювання назавжди зачиняло двері до всіх установ, де можна займатися улюбленим — мовою, словом. І йди, бідна Галино, чи в двірники, чи в прибиральниці. За що, спитаєте? За занадто українську правку газетних публікацій, оскільки мову нашу тоді завзято русифікували в усіх сферах. Мала вона наближатися до російської і в газетах. А може — передовсім у газетах, бо ж їх читає народ. А тут якась Островська править та й править. І навіть начальство. Звісно, це останньому не подобається.

Та повернімось до кабінету. Федотівна стає до шефа спиною і кидає фразу:

— Якщо ви хочете мене з’їсти, то починайте звідси.

Рукою вона при цьому легенько ляпає по тій частині тіла (як би це культурніше сказати?), на якій сидять. Навряд чи Свистун коли-небудь чув щось подібне від підлеглого. Так би мовити, німа сцена…

Островська тоді таки звільнилася. Її коронна фраза:

— Мене не треба виганяти, я сама піду.

Характер? Так. Шкодив він Галині? Бувало. Особливо в стосунках з номенклатурним керівництвом і, м’яко кажучи, з не зовсім порядними людьми.

Але, хто знає, чи вдалося б витримати всі випробування, що підкидала їй доля, без цього характеру. Незламного, як на мене. А ще — тримав її на плаву високий поріг моральності, даний від природи. Саме він не дозволяв розмінюватися на дрібні капості, з яких, будемо відверті, життя нерідко й складається.

Галя і політика

У своїй ще не виданій книзі «Родовід Островських» Федотів-на багато розповідає про пред-ків, котрих єднає саме ця риса — незламність. Куди б не кидала доля нащадків збіднілого польського шляхтича (по маминій лінії) і колись відпущеного на волю українського кріпака (по батьковій), вони примудрялися виживати. Яких би стусанів не отримували, підіймалися, обтрушувалися, відновлювалися, дбаючи про добробут родини, зберігаючи найсуттєвіше, власне, сенс свого буття — дітей.

Вони були майстрами на всі руки, грали на різних музичних інструментах, любили грамоту й гостре слово. Таких сьогодні назвали б елітою нації. З таких, якби не гнобила їх радянська влада, могла вирости справжня українська інтелігенція. І жилося б нам при ній сьогодні зовсім інакше…

А ще, як я розумію, дісталася Галині в спадок ота справжня народна мудрість, що не дає впійматися на гачок облуди. Будь-якої, навіть запакованої в найкрасивіші слова про невимовне щастя трудящих мас.

Островська працює у сус-пільно-політичній редакції видавництва «Маяк» — редагує, чи, говорячи по-газетному, править тексти. Оскільки редакція специфічна, то за багатьох пар-тійних авторів доводилося практично писати самій. Галю цінують і шанують. За підсумками восьмої п’ятирічки (буття СРСР ділилося саме на п’ятирічки, за результатами яких ми мали наздогнати й перегнати Америку) Федотівну нагороджують орденом «Знак пошани». Колеги відразу реагують:

— Островській більше до душі був би ордер, а не орден.

Так, з двома синами — Олександром і Володимиром — вона мешкає в однокімнатній квартирі. А до цього були комуналка, комірчини та наймані кутки. Стоїть у черзі на житло, що ось-ось має підійти. Аж тут суспільно-політична редакція залишається без керівника. Галю викликають і пропонують:

— Пиши заяву про вступ до КПРС, затвердимо на посаді тебе.

Для тих, хто не знає, розшифровую: КПРС — то є комуністична партія радянського союзу, керуюча та спрямовуюча сила країни. Нас, журналістів, приміром, називали «підручними партії», не уточнюючи, якої саме, бо вона була одна-єдина. Без «хлібної картки», тобто партійного квитка, жодної керівної посади, навіть найменшої, посісти було неможливо.

Галина обіцяє подумати, чудово розуміючи, що не зможе вчинити проти душі.

Так і не написала тієї заяви. За що й поплатилася. Редакцію очолив такий собі Б. Прах’є (дав же Бог прізвище!), який вчасно вступив, куди треба, і швидко навчився керуватися принципом «я начальник — ты дурак». Коли майже підійшла квартирна черга Островської, Прах’є їй пропонує:

— Ти йди в мою двокімнатну, а я візьму твою трикімнатну.

Аякже! Не на той характер натрапив. Вона знала: хлопці будуть одружуватися, їм потрібні свої метри. І, забігаючи наперед, скажу, що синів своїх житлом вона забезпечила. Шляхом кількох обмінів та переїздів.

Мабуть, нікому з представників старшого покоління, так би мовити, гуманітарного напрямку не треба пояснювати, яке життя почалося в Островської. Робота зі словом — не гайки точити (хоча теж почесна справа). Заідеологізованим керівникам свою правоту літредактор довести не може ніяким чином, нема такого вимірювального інструмента. Коротше кажучи, хоче начальство їсти тебе поїдом — їстиме.

Ледве-ледве дочекалася тієї квартири. І звільнилася, бо далі була несила. Пам’ятаєте: «Мене не треба виганяти…»?

Навчаючись у початковій школі на «ДД» (тобто «дуже добре») і будучи ударником (така назва існувала до введення оці-нок «відмінно», «добре» та ін., з чого почалися в радянських школах відмінники), Галинка написала вірша російською, з якого нині пам’ятає єдиний рядок: «Стоит Ильич с протянутой рукою». Довго вчителі пишалися талановитою ученицею, виводячи її на різні сцени з отим віршем. Аж поки грамотна школярка сама зрозуміла значення слів «с протянутой рукою», тобто Ілліч жебракує(?!).

З цієї дитячої історії роблю два висновки. Перший: Галя вже тоді ВІДЧУВАЛА мову ліпше за багатьох грамотіїв. Другий: своїм маленьким серцем вона зрозуміла про «советы» та їхнього вождя щиру правду — вся їхня велич надумана…

Галя і підробітки

З Островською ми познайомился в березні 1977 року. Тоді вона працювала ще в «Чорноморській комуні». Оскільки ніякої зарплатні на утримання двох синів не вистачало, постійно підробляла. Дякувати Богу, в російськомовному місті справжній знавець української, кажучи не по-нашому, був «нарасхват». Ось і я, тільки-но призначений редактор багатотиражної газети «Верстатобудівник», приїхала до Галі з матері-алами на наступний номер. Вона їх перекладала, редагувала й друкувала на машинці, за що отримувала, якщо не помиляюся, 60 карбованців.

Поясню: редакція «Верстатобудівника» складалася з двох осіб, один з яких (не я!) писав російською, а до мене — і редактор також. Звісно, Галі було що правити й у моїх текстах, оскільки знавця рідної мови такого рівня, як Островська, — пошукати не лише в Одесі, а й у всій Україні. Галині не соромилися показували свої вірші кращі з кращих українських поетів, які жили в нашому місті. Серед них — світлої пам’яті Борис Нечерда (лауреат Шевченківської премії посмертно) й Володимир Невмитий. А Іван Ненов, будучи головним редактором обласного радіо, взагалі брав в Островської уроки. І непогано, до речі, мову вивчив. Своїй же навчительці говорив:

— Ти мені як старша сестра…

Заходжу, отже, до кабінетика, а там сидить вона. Вся у паперах. Підняла голову, посміхнулася. І якось дуже швидко мені біля неї стало так тепло, що відтоді, рік за роком, наші стосунки тільки міцнішали. Зміна місць роботи, як її, так і моєї, нічого не важила. Різниця у віці — також. Пам’ятаю, якось Островська сказала:

— Мені не цікаво дружити з однолітками. Вони тільки й говорять, що про хвороби…

Правда щира: як би зле Галина не почувалася,

в розмовах про це — анічирик. Зате вона навчила мене читати польською, і я в неї брала книжки, записуючись у «боржницю» — такий со-бі прикріплений вервечкою до шафи зошит, де фіксувалися взяті книжки й, відповідно, їхні читачі.

Редагувала Галя ще кілька багатотиражок. Добре пам’ятаю про «Джутарку», яку очолювала Ніна Сугак. І якось так в Островської складалося, що всі її підробітчанські зв’язки переростали у дружні. І з Ніною також.

А тепер мені скажіть: чи це не талант — примагнічувати до себе людей?

Галя і мистецтво

Вона вміє грати на балалайці. З малих літ співала й декламувала на шкільній та сільській сценах. Ще в початкових класах демонструвала такі здобутки в танцях, що її спершу записали в балетний гурток при палаці піонерів, а потім взагалі хотіли забрати до спеціального інтернату в Дніпропетровську. Оскільки мала природжене чуття ритму й руху. Батьки побоялися відпускати дитину так далеко. І, хто знає, може, в Україні постала б своя славетна балерина Галина, тільки не Уланова, а Остров-ська. А що? У неї ж характер: як за щось взялася, обов’язково досягне досконалості. До речі, ніжка в Галі таки балетна — з дуже високим підйомом. І малесенька — 34-го розміру.

Відома істина: талановита людина талановита в усьому. Ще будучи дитиною, Галя на маминому «Зінгері» шила лялькам сукенки, а в 1945-у, отримавши від батька, який воював, посилку із сяким-таким крамом, злампічила (слово Галиної мами) літню сукенку собі. З чоловічих нових-новісіньких ситцевих — білих з червоними та чорними смужечками — піжамних штанів. Товаришкам сподобалося.

Після закінчення Первомайського педучилища Островську, як відмінницю, взяли до Одеського педінституту. Щоправда, іспити складати таки довелося. У прямому сенсі — на хлібі й воді. Грошей не було, знайомих також. Витримала.

Коли стала студенткою, дізналася, що в інституті працює гурток крою і шиття. Бог таки допомагає тим, хто сам не ледачий, бо давно хотіла навчитися шити не по-старосвітському (як мама), а «так, як у кіно». Керівниця гуртка Анжела відразу її примітила, і почала вчити дівчину ще й індивідуально, в себе на квартирі. За науку Галя платила конкретною допомогою, скажімо, обметуванням деталей майбутньої сукні (робота ця марудна, оскільки тоді виконувалася вручну). В свою ж чергу Анжела студентці щось там приплачувала, відтак співпраця була обопільно вигідною.

Студентський день складався так: першу половину забирали лекції з обов’язковим конспектуванням, далі Островська йшла до Анжели на квартиру, де мама останньої спершу годувала дівча обідом, а потім видавала ту порцію роботи, що залишила хазяйка. Анжела обшивала одеську інтелігенцію, серед якої були й знамениті на той час актриси.

Так прийшла майстерність. Що ж до смаку, то в Галини з ним взаєморозуміння було від-давна. Отож, з часом Остров-ська обшивала не лише себе, а й друзів зі знайомими. Це теж була сяка-така копійка, що допомагала латати сімейний бюджет, у якому при двох синах дірок було більше, ніж хотілося. Та вона не скаржилася, приправляючи сутужне життя гострим словом. Наприклад, коли молодший Володя почав просити мопеда, сказала: «А ти поїж пиріжків з горохом, і катайся на велосипеді…».

Вже коли Шурик став на ноги, а Володя вступив до університету, доля звела Галю з киянкою Людмилою Семикіною, яка удостоїлася Шевченківської премії за серію «Строї». Що то був за одяг! З офіцерського шинельного сукна Островська творила дива. Мені Галя віддала свою свитку («Людочко, я трохи з неї витовстіла…»), а нашій спільній вірній подрузі Вірі Семенченко (Царство Небесне тобі, Віруню) пошила нову. Ще кращу. Сказати, що на нас озиралися перехожі, — не сказати нічого. Ті свитки були справжнім витвором мистецтва. Причому кожна — неповторна й особлива. У Львівському художньому салоні Островській за кожну платили по 250 карбованців, що на той час було солідно. Для порівняння: саме таку щомісячну зарплату отримував редактор обласної молодіжної газети. Щоправда, й трудів та свитка вимагала величезних, хто б, крім Галі, й витримав…

Звісно, сини Шурик і Володя ходили в розкішних кептарях (жилетах) та сардаках (куртках). А в молодшого Володі була ще й «боярська свита», на яку заздрісно поглядала уся чисельна дівоча рать філологічного факультету. Щастило й авторові цих рядків: від Галі, крім свити, перейшли до мене орнаментована чорним куртка з сірого офіцерського сукна, дивовижний сарафан (ну ні в кого такого не було!) та кілька оригінальних суконь.

Галя і кулінарія

— Готувати я не люблю, — казала нам з Вірою Семенченко.

Але, звісно, щодня доводилося — діти ж бо. А оскільки Островська нічого не вміє робити погано, частенько нас дивувала. Приходимо ми якось до неї чи то в справі, чи просто так. Навіть не згадаю зараз, у якій з її квартир це було — процес вимінювання хлопцям житла був тривалий. А Галина ледь не з порога:

— Дівчата, в мене їда є.

Будете?..

Що таке їда в понятті Галини? Спершу робиться огляд усіх наявних продуктів, а далі з них твориться абсолютно оригінальна страва. Того разу ми пригостилися смакотою з казанчика, в якій були риба, рис та овочі. Саме відтоді я на своїй кухні теж почала експериментувати.

Фаршированою рибою Островської не можна було наїстися. На один з моїх днів народження вона принесла її стільки, що гості ледве подужали.

А одного свого дня народження Галя нас буквально вразила, виставивши в центр столу фаршировану курку. Для її приготування з птиці треба акуратно зняти шкірку, потім відділити м’ясо, дрібно посікти його разом з потрібкою й цибулею, приправити все це спеціями та ще якимось складовими (здається, там були й родзинки), нафарширувати шкірку і запекти цей витвір мистецтва у духовці. Причому, в готовому вигляді курка фаршировна виглядає як проста запечена, тобто тримає форму. Страва буквально танула в роті. Хто б це зміг отак морочитися?! А їй хотілося нас порадувати…

У водних походах, в які ми ходили на ПСНах, списаних з великих кораблів (ПСН — це «плот спасательный надувной», що мали всі судна на випадок якоїсь біди), супчики Островської були найсмачніші — ми готували по черзі. Питаємо: чому?

— А ви, дівчата, не скупіться на цибулю. Чим її більше, тим супчик солодший.

Отака вона. Навіть те, що не любить, а мусить, робить тільки на «ДД», тобто дуже добре.

Галя і кінематограф

До війни, вперше побачивши кіно, тоді ще німе, вона страшенно здивувалася: «Вони на екрані ходять!». А вже після того, як кіно заговорило, Галя була ним зачарована. І з дитинства мріяла хоч якось, хоч мізинчиком доторкнутися до творення цього дива. Ні, не ставши актрисою, про таке ніколи не думалося. Але так хотілося хоч дещицю вкласти в те, що потім оживає на екранах і примушує глядачів плакати й сміятися, страждати й радіти.

Мабуть, дуже кортіло. Бо вже в зрілому віці, коли для більшості людей настає «феніта ля комедія» в опануванні нової життєвої стежини, кіно саме знайшло Островську. Одеська кіностудія в той період активно знімала фільми. Російською мовою. Але кожна стрічка мала дублюватися українською. Хто порадив Галину знімальній групі «Асте-нічного синдрому», що вийшов у світ 1989-го (режисер Кіра Муратова), не знаю, та переконана — це закономірний результат невтомних трудів моєї подруги на мовній ниві.

Дубляж — справа непроста. Це Галя знала ще з часів роботи в обласній молодіжній газеті. Спершу це було «Комсомольське плем’я», а з квітня 1963-го — «Комсомольська іскра». Видання удвічі зросло в форматі і розповсюджувалося на чотири області: Одеську, Миколаївську, Херсонську і Крим. За рік газету було вирішено дублювати ро-сійською (шкода, але невдовзі після набуття Україною незалежності «Іскра» померла).

Як правило, російські фрази довші за українські. Отож літредактор мусив навчитися так культурненько стискати ро-сійські тексти, щоб і самі автори змін не помічали. Стара, як кликали в редакції Галину (аякже, цілих 33 роки, та ще й мама двох дітей!) навчилася. Безсумнівно. Про що привселюдно оголосив тодішній редактор Ерванд Григор’янц, виголосивши на одній з літучок (це зібрання усього колективу, де робляться огляди видання, аналізуються здобутки й прорахунки):

— Я загипнотизирован правкой Островской!

Отже, при зустрічі з кінематографом досвід був. Це не означає, що працювалося легко.

Перше — фразеологізми. Приміром, в одній зі стрічок герой говорить фразу: «Поматросил и бросил». Український відповідник не знаходиться. Тож Галина придумує його сама. Аж у двох варіантах. Зараз пам’ятаю лише один, але який! «Помоскалив та й відчалив» Як вам?! Особисто я в захваті.

Друге: перекласти всі репліки — це лише півсправи. Треба ще добитися від кожного актора української вимови. Ніде правди діти, сьогодні по радіо, як республіканському, так обласному (чого не було за Івана Ненова й Володимира Невмитого), звучать дикі слова неіснуючої мови зразка «жиЦЦя» чи «прийшоФ», «зробиФ» тощо. Не вперед у мовному питанні йдемо, а назад відкочуємося?..

Чого це Островській вартувало — не знаю, але в україномовних варіантах фільмів російськомовні актори таки вимовляли слова правильно. Хоча був один епізод. Запросила вона нас з Вірою на перегляд у кіностудії нової стрічки «Вишивальниця в сутінках». Одну з головних ролей там виконував Валерій Крупенін — різнобічно обдарований одеський юнак, який ходив до мене в «Школу молодого журналіста» при редакції «Вечерней Одессы». Він непогано писав, а грав взагалі дуже добре. Задоволення ми отримали. Та коли вийшли із зали на ясне сонце, почули від Галини зовсім неочікуване:

— І як це я не помітила, що Валерка в отому епізоді сказав «я буФ» замість «був». Усе підчистила, а тут…

Тієї миті вона просто таки страждала. І всі наші вмовляння: «Ніхто, крім тебе, не помітить», «Кинь, Галю, це дрібниці, переклад чудовий», враження на неї не справили. Їй-Богу, через одну похибку вона ладна була себе з’їсти. Така ось вимогливість до себе.

Дякуючи Островській, україн-ською мовою заговорили герої фільмів «Астенічний синдром» (про нього вже згадувалося), «Прокинутися в Шанхаї» (1991), «Як коваль щастя шукав» (1999), «Другорядні люди» (2001), «Вишивальниця в сутінках» (2004), «Ефект присутності» (2006), «Сапери» (2008), «Кохати чи вбити» (2008).

«Втіха для серця: рано чи пізно мрії стають дійсністю», — написала Галя про цей аспект свого життя в «Родоводі Островських».

Галя і книги

Багато років поспіль Остров-ська книги редагувала. З молодих літ і сама писала, любила і вміла «тулити слово до слова» (її вислів). Ще в 16-річному віці була постійною авторкою рукописного журналу, що виходив у Первомайському педучилищі. Друкувалася й у газетах, де працювала, щоправда, вряди-годи, в основному це були рецензії на фільми чи спектаклі.

Написала історію джутової фабрики, для чого формально стала її робітницею, про що є запис у трудовій книжці. В ті часи подібне практикувалося ледь не на кожному великому підприємстві. Є, наприклад, потреба в художникові, літераторові чи навіть спортсменові, підшуковують відповідну людину й оформлюють її на якусь посаду. Інакше гонорар заплатити було неможливо. В період «розвинутого соціалізму» таких спеціалістів називали «підсніж-никами».

Виступи на обласному радіо, звісно, про українську мову та її чистоту, наштовхнули Остров-ську на думку, яка поступово зматеріалізувалася у серйозну річ. У 2008 році побачила світ книга «А українською кажуть так…», яку написано разом з молодшим сином Володимиром. Цю працю, надіслану авторами до США, відомий мовознавець С. Караванський назвав «мовними скарбами з берега Овідія». Сьогодні нею послуговуються фахівці з усієї України.

Нагледівши «А українською кажуть так…» на черговій одеській традиційній книжковій ярмарці, видавництво «Терно-граф» (Тернопіль) запропонувало свої послуги для випуску другого видання. Воно вже народилося.

Допитався, як сама Галина говорить, до авторів пан Ростислав Воронезький — великий патріот України та всього українського. Хоче третього видання, доповненого (оскільки сам правник) російсько-українськими паралелями саме з царини юридичного слововжитку. Ос-тровська поки що вагається: що не кажіть, а дев’яносто — вік солідний.

Якось ніби між іншим написалася книжечка «Про мову одеситів і не тільки», що її в минулому році «Чорноморські новини» надрукували кількома подачами. Почитайте, будете в захваті від гостроти розуму Остров-ської, від її тонкого почуття гумору.

І нарешті — «Родовід Остров-ських», який уже передано до видавництва. Над ним Галина працювала кілька останніх років. Це фундаментальний твір, під триста сторінок, у якому, ясна річ, описані представники всіх відомих Галині поколінь предків. Але не тільки. Я би назвала цю роботу історичним зрізом часів, у яких їм довелося жити. З книги ви дізнаєтеся масу деталей і подробиць тодішнього буття, які навряд чи десь іще так сконцентровані. Все це робить авторову оповідку яскравою, зрозумілою і близькою. Ви обов’язково полюбите людей, яких давно нема і без яких не було б нашої Островської. Як на мене, то «Родовід Островських» — документальний роман. Читається на одному подиху.

Слово до подруги

Пані Галино, люба моя товаришко, про тебе можна писати й писати. Хоча би про те, як ти в дитинстві двічі мала потонути, але тебе врятував хлопчина. Причому, другого разу, через рік після першого, щиро здивувався: «О, знову та сама!». Чи про те, як ти, маленьке дівча, визбирувало зернинки на полях і видовбувало не викопану бульбу. Чи про життя твоєї родини в бараку. Чи про те, як трагічно закінчилося твоє перше і найсильніше кохання… Воістину, ти — тема невичерпна.

Ще тільки один епізод. Пішов з цього світу твій старшенький синок Олександр, розумний, добрий, освічений, батько двох синів. Серце зупинилося буквально за день до його 63-річчя. А в цей час дуже хворіла Віра Семенченко, щоправда, ще розмовляла і щось бачила. Ми всі між собою домовилися не говорити Вірі ні про смерть її сестри Поліни, ні про те, що відійшов Шурик, ні про те, що не стало Валерія Барського, колишнього колеги і друга. А коли відвідали подругу в день її народження, ти принесла сливи. Віра дуже їх любила, підняла очі й спитала:

— Це з Шурикової дачі?

Ти заперечила. І не заплакала. Тільки обличчя в тебе закам’яніло. Ми швиденько перевели мову на інше. А коли вийшли, сказала:

— Мені наче хтось залізний кілок у серце забив при тих словах.

Отака ти є. Ні на кого свої проблеми та болі не скидаєш. Нікому не заздриш. Нічого ні в кого не просиш. І ні на кого не сподіваєшся. Спробуй хтось подати тобі руку, як виходиш з трамвая, ти ту руку відведеш:

— Я сама.

Будь, Галино! Тобі ще третю редакцію книги про мову треба підготувати…

Людмила АВРАМЕНКО,

подруга, журналістка.

P.S. Як знайдеш незугарності в цьому тексті (а ти знайдеш!) свари мене не дуже. Коли дуже, я тебе боюся.

P.P.S. Посміхнулася? От і добре…

Л.А.