«Символ наших визвольних змагань»

І все-таки на масовому рівні обізнаність з реальними обставинами трагедії під Крутами залишається мінімальною, тож є достатньо місця для суперечливих версій та міфів. Тим-то видання нового, повнішого за попередні, корпусу матеріалів про Крути виглядає і потрібним, і актуальним.

Упорядники та видавці мали на меті зібрати й запропонувати читачеві всі відомі їм тексти на тему Крут. Такий підхід (а не селекційний) убачається виправданим і необхідним, принаймні коли йдеться про фактичний бік справи, а не про літературні відгуки (серед останніх є і висока поезія — Павло Тичина, Олекса Стефанович, але є і патріотична риторика, є і графоманія). Адже тут кожне свідчення, кожне слово можуть мати своє значення, свою більшу або меншу вагу — як для знання про саму історичну подію, так і для уявлення про її резонанс у часі й просторі, про її сприйняття різними політичними групами або творчими особистостями. Наукова й критична оцінка матеріалів — то вже справа фахівців. Щоправда, й досі, на жаль, нема вичерпного дослідження, в якому були б скрупульозно проаналізовані різні свідчення, спогади, пізніші версії та інтерпретації під оглядом їхньої безумовної достовірності, були б відзначені неминучі в таких випадках помилки чиєїсь пам’яті, недостатність особистої поінформованості чи суб’єктивність узагальнень та висновків. Хрестоматійні видання також варто було б супроводжувати ґрунтовним коментарем. Сподіваюся, що з нагоди 100-ліття цієї події в Україні вийде маса наукових та публіцистичних досліджень, будуть проведені науково-практичні конференції, практичні семінари та інші ювілейні заходи.

Працюючи в 1990 роках у Київському інституті внутрішніх справ, я неодноразово бував з курсантами на цих героїчних місцях Чернігівщини, уявляючи реальні події того часу... Село Печі за три кілометри від станції Крути. Біля села — чисте поле, де відбувався бій. Ми з курсантами стоїмо на засніженому полі, і перед нами зі спогадами виступають старенькі люди — свідки тих подій… За мою майже 50-літню працю у вищій школі то були для мене знакові практичні заняття, що закарбувалися в пам’яті на все життя.

Ще в молоді роки опрацювавши великий архівний матеріал з проблем початкового етапу творення Червоної армії й проаналізувавши масу публікацій з історії опору більшовизму в 1917—1918 роках, автор цієї публікації намагається зосередити увагу на «білих плямах» того історичного відрізку, й не допустити якихось прогалин на ньому. Адже Крути — це ще й символ нашої традиційної непідготовленості у потрібний час єдиною силою постояти за себе, символ нашої вічної самотності перед обличчям фатальної небезпеки. Підтвердженням цього є й події Революції Гідності кінця 2013-го — початку 2014-го та захисту нашої незалежності від російських інтервентів у 2014—2018 роках. Ми чомусь, як і раніше, не враховуємо досвід історії щодо необхідності гуртування політичних еліт та їх єдності з усією українською спільнотою.

Тут слід мати на увазі, що трагедія Крут стала і довго залишалася (почасти залишається й досі) предметом (чи, швидше, приводом) суперечок і взаємних звинувачень представників різних політичних сил — як це завжди буває у випадку великої поразки: її неодмінно пояснюють вигідним для себе і компрометуючим для опонента чином.

Скажімо, у частини громади панувала думка (хтось її дотримується і зараз), що кількасот ненавчених студентів і школярів — це все, що Центральна Рада змогла протиставити бандам Муравйова, а відтак вона винна у тому, що послала, мовляв, дітлахів на вірну смерть. Таке випливає і з деяких свідчень. Але є й інші думки: про те, що на цьому напрямку діяли також козацькі сотні, січові стрільці, Богданівський курінь, — хоч і цих сил було замало, до того ж у критичний момент частину їх відкликали до Києва через повстання на «Арсеналі». Тож у вирішальному бою студенти й школярі справді склали чи не ядро тих, хто протистояв кількатисячній регулярній армії. Саме їхній героїчний спротив, їхня добровільна саможертва (адже їх не посилали, вони самі зголосилися захищати Київ й Україну), а потім звіряча розправа над ними ворога — усе це й створило героїчно-тра-гічний ореол над цими юнаками. Він настільки безсумнівний, що нема жодної потреби підсилювати його посиланнями на нібито негідну поведінку чи й зраду, пиятику тощо декого з командирів та адміністраторів, — такий мотив звучить у деяких спогадах, але це заперечують інші свідки.

Ця конкретна колізія є складовою колізії широкої — загальнополітичної, а можна сказати — загальнонаціональної. І в самій Центральній Раді, й, тим більше, навколо неї, серед усієї української громади не було єдності, солідарного розуміння складних проблем державотворення, внутрішньої та зовнішньої політики, стосунків із Тимчасовим, а потім і з більшовицьким урядами Росії. Це річ звичайна, і за щасливого розвитку подій непорозуміння залагоджуються, солідарність зростає. Але поразка, особливо ж велика національна поразка, якою стала втрата короткочасної державної незалежності, вкрай роз’ятрює задавнений біль, роздмухує взаємну неприязнь і взаємні звинувачення, а що найгірше — штовхає до найпростіших пояснень, які через свою неадекватність небезпечним чином відволікають від об’єктивного аналізу складних історичних ситуацій.

Одне з таких спрощень — зведення причин поразки від ро-сійсько-більшовицького наступу до однієї: пацифізму «соціалістичної» Центральної Ради, насамперед таких її провідників, як Володимир Винниченко і Михайло Грушевський. Мовляв, мільйони озброєних українських вояків готові були боронити свою державу від ворога, але провідники не тільки не скористалися цим, а й розпустили військо — от і довелося у критичну хвилину кликати на поміч підлітків.

Не відкидаючи цілковито цю версію однієї зі сторін полеміки, послухаймо й другу сторону. Чи справедливо засуджувати Центральну Раду за «пацифізм»?

Той «пацифізм» відповідав настроям народів усієї Європи й українського народу, зокрема, вкрай стомленого й виснаженого небачено страхітливою війною. Так, на військових з’їздах панувало велике патріотичне піднесення, лунали бойові заклики. Однак чи таким же духом жили численні вояцькі полки? Приймаючи патріотичні ухвали, вони, втім, часом ними й обмежувалися, бо після чотирьох років безглуздої та жорстокої війни хотіли, певна річ, повернутися додому. І, до речі, допомогти своїм землякам відібрати землю у поміщиків — силою зброї, не чекаючи того законодавства, яке обіцяла виробити Центральна Рада. Й у військових частинах, і на заводах, і в селі велику популярність мали демагогічні більшовицькі гасла, що обіцяли негайне й «безвитратне» задоволення всіх потреб простого люду. Українська влада в багатьох випадках наражалася то на пасивний, то на активний спротив не тільки «москалів», а й самих українців. Зверніть увагу: майже всі, хто залишив спогади про Крути, засвідчують активну протидію «розагітованих більшовиками залізничників» просуванню україн-ських загонів до місця боїв. Навіть Шевченківський (!) полк «наступав на нас ззаду», — свідчив сотник Аверкій Гончаренко.

...У Шотландії колись казали, що навіть 100 патріотів, озброєних палицями та камінням, можуть налякати десятитисячне військо, особливо якщо вони боронять від загарбників свою землю. Учасники подій під Крутами

29 січня 1918-го боронили свою, українську, землю і проголошену 22 січня того ж року IV Універсалом Центральної Ради Українську незалежну державу. Учасники тих подій були справжніми патріотами, на прикладі яких потрібно й сьогодні виховувати молодь. Патріотизм — одна з найважливіших соціально-психологічних характеристик особистості. Він належить до вищих людських почуттів, змістом якого є любов до Батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури, і виявляється в практичній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток рідної країни, захист її інтересів. Патріотизм — це звичайний стан повсякденного життя громадянина, а не лише у часі надзвичайних ситуацій. У молодій людині ми повинні формувати почуття кровної, родової належності до України, готовність служити їй своєю працею і, якщо треба, стати на захист її державних інтересів. Вивчення і засвоєння сучасною молоддю подвигу їхніх ровесників під Крутами — взірець такого патріотичного виховання.

...Молода Українська держава народжувалася у буремні дні революції 1917 року. Все навкруги вирувало. І ця постійна змінність, той неспокій надавали панорамі українського життя великої, якщо можна так сказати, строкатості: у суспільстві одночасно проявлялися як великі людські чесноти так і підлість, негідництво. З одного боку — справжній ентузіазм, мужність, жертовність, розум, стійкість, віра і любов, а з іншого — самолюбство, фальш, амбіції, депресія, підступність, слабкодухість.

Саме на ту мить — 22 січня 1918 року — з’явився Універсал Центральної Ради, яким Україну було проголошено вільною, самостійною державою, але військо, втомлене довгою війною, підбурене більшовицькими пропагандистами, переважно байдуже сприйняло цю звістку, а подекуди навіть вороже. Така поведінка військовиків, дислокованих у Києві, сіяла тривогу, породжувала невпевненість. У цій складній ситуації національно свідоме студентство виступило ініціатором створення Організаційного комітету, який узяв би на себе обов’язок сформувати надійні збройні сили для захисту молодої Української держави. Симон Петлюра, добре усвідомлюючи ту страшну небезпеку, що нависла над Україною, почав формувати Слобідський кіш, на який могла б покластися молода держава, оточена ворогами.

У відозві, розповсюдженій через пресу Організаційним комітетом, зазначалося, що треба братися до зброї і студентству. Відтак почали формувати Український Студентський січовий курінь. Передбачалося, що молоді добровольці охоронятимуть приміщення Центральної Ради, але банди Муравйова наблизилися до Києва і курінь вирушив на фронт. Так молоді герої січневого ранку 1918-го опинилися під Крутами, де сповна виконали свій синівський обов’язок перед Україною.

На час виголошення IV Універсалу Центральної Ради українським військом командував полковник Юрій Капкан. Саме він ще в грудні 1917-го для оборони залізничного вузла Бахмач послав старший курс Першої імені гетьмана Б. Хмельницького юнацької (старшинської) школи. 23 грудня сотник А. Гончаренко (родом із містечка Лохвиця, що на Полтавщині) та 20 старшин з молодими вояками прибули на станцію Бахмач. Ситуація, в якій вони невдовзі опинилися, видалася надзвичайно важкою. З півночі вже йшла на Україну більшовицька орда, а в самому Бахмачі майже дві тисячі робітників місцевого депо перебували під впливом більшовицької агітації, деякі залізничники відверто саботували розпорядження української адміністрації. Місцеве ж населення, здебільшого, займало «нейтральну» позицію. Сотник А. Гончаренко згадував слова полковника Ю. Капкана, мовлені ним, коли прощалися, у Києві: «Розраховуй на власні сили. Щодо допомоги — обіцяти нічого не можу...».

Безпосередній наступ на Бахмач вів полковник Муравйов, який мав під орудою 3000 червоноармійців, 400 матросів та 12 гармат. До цієї ватаги пристали 2000 залізничників і багато місцевого населення. Сили ворога нараховували понад десять тисяч осіб. Під цим натиском курсанти Юнацької школи змушені були залишити Бахмач і через станцію Плиски відступити до станції Крути. Тут 27 січня о четвертій годині ранку вони зустрілися з юними добровольцями Українського Студентського січового куреня — щонайбільше 130 багнетів під командою старшини Омельченка, який прибув на передову з Києва. Десятитисячному війську Муравйова протистояла армія УНР чисельністю 600 вояків, маючи на озброєнні одну гармату під орудою сотника Лощенка.

Півтисячі необстріляних київських курсантів і студентів разом із 20 старшинами ледве обсадили трикілометровий фронт. Уранці 29 січня банди червоних щільними колонами розпочали наступ. Радянська пропаганда всіх нас привчала до того, що Червона армія була робітничо-селянською. Але ж відомо, що 80 відсотків генералів та офіцерів царської армії після 1917 року перейшли на службу до неї й вірно їй служили. Тобто командний склад червоних складався із професіоналів, і під Крутами також.

Очевидно, ворог був упевненим, що ніхто не заступить йому шлях на Київ. Та коли ця московська банда підійшла на відстань пострілу, молоді добровольці зустріли її вогнем. Заговорили довгими чергами кулемети, поливаючи нападників свинцем. Гармата під орудою сотника Лощенка влучним вогнем пригинала до землі ворогів, гасила їх атакуючий запал. Ті кинулися врозтіч. І все ж сили були нерівними. Маючи можливість зайняти десятикілометровий фронт, червоні вдалися до обхідних маневрів. Десь близько 12-ї години вони зосередили наступ на тій ділянці, яку обороняли студенти. Втім, потрапивши під перехресний вогонь, від свого наміру відмовилися — знову взялися обходити праве крило оборони. Щоб завадити цьому небезпечному маневру, українські командири ввели у бій резервну сотню. Так і протрималися до вечора.

Треба було відходити. Першим отримав наказ залишити поле бою Студентський січовий курінь. Потім — друга і, зрештою, третя та четверта сотні Юнацької школи. Перша сотня, яка вступила у бій останньою, прикривала відступ.

Упродовж п’яти годин українські підрозділи стримували атаки ворога. Однак, скориставшись кількаразовою чисельною перевагою, той таки зім’яв оборону й почав оточувати захисників. Розуміючи безвихідність становища і не воліючи здаватися в полон, бійці Студентського куреня пішли в багнетну атаку і майже всі загинули. Але 27 студентів і гімназистів усе ж потрапили до лабет червоних.

За даними Українського інституту національної пам’яті, втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70—100 загиблих. Серед них — 37—39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. Прізвища 20 з них відомі. Це — студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (із 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (із 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (із 8-го класу).

Перед стратою гімназист Піпський почав виконувати національний славень «Ще не вмерла Україна», який підхопили всі приречені на смерть. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Кілька бійців, яким вдалося врятуватися, вночі розібрали залізничну колію і таким чином на кілька днів затримали наступ ворога. Після звільнення від більшовиків, за розпорядженням українського уряду, 19 березня 1918 року в Києві відбувся урочистий похорон 280 полеглих у бою під Крутами.

Уже коли сідали в поїзд, зауважили, що бракує багатьох студентів, яких під вечір бачити живими. Спішно вислали за ними, й розвідка донесла, що в темноті ті втратили орієнтири і пішли на вогні — на станцію Крути, вже зайняту червоними. Ці 32 студенти, серед яких і брат сотника Аверкія Гончаренка — Володимир Шульгин, потрапили в полон і загинули в страшних муках, мордовані червоними бандитами. Поїзд із сміливцями, які вийшли з поля бою живими, відійшов у напрямку Ніжина і Броварів, де сотник А. Гончаренко склав релятивний звіт Симонові Петлюрі — тодішньому командувачу Сло-бідського коша.

Майже 250 курсантів і студентів та 10 старшин, у тому числі й командир Студентського Січового куреня Омельченко, поклали свої молоді голови на великому бойовищі в ім’я волі України. Особливо страдницька доля випала тим 32 студентам, які потрапили до рук сп’янілого від крові ворога. 28 молодих душ випили свій жертовний келих до дна, померши в страшних муках, але не зрадивши Україну. Ще чотирьох поранених студентів відправили до Харкова на подальші допити.

Як бачимо, нема тут жодного сліду зради, як і малодушності старшин. Ніхто й нікуди не тікав, а всі разом до останку захищали рідну землю...

Як я вже казав, мені не раз доводилося бувати на тих политих кров’ю мужніх українських вояків місцях Па-м’ятаю ще березовий хрест на узбіччі дороги, де нині стоїть меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут». Був на відкритті цього комплексу. Зустрічався у Печах із тоді ще живими свідками тих подій. Якось, чекаючи на електричку, завів розмову зі стареньким дідусем про той бій. Він мені розповів, що під час Другої світової війни був у німецькому полоні, й коли охорона табору дізналася, що він з українських Крут, то йому зробили деяке полегшення. Дідусь з піднесенням говорив, що борців за незалежність України шанували навіть вороги.

Один із фундаторів Української Народної Республіки Володимир Винниченко події під Крутами аналізував так: «Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно свідомого робітництва, яке гаряче стояло за україн-ську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли. Це дійсно були герої, самовіддані, одважні й послідовні до най-більшого кінця — до смерті. І не можна без великого болю й сорому згадати, як ми цвіт нашої нації, найкращий елемент її послали на смерть в ім’я боротьби за чужу нам державність, за охорону панування вічно ворожих до нашого національного відродження класів на Вкраїні. Але й ці жертви не допомогли. Наша молодь, студенти, гімназисти, наш найактивніший елемент пролетаріату гинув без пуття й без надії на перемогу. Більшовизм непереможним вогнем охоплював усе більші й більші простори української землі».

Що ж до причин поразки під Крутами (як і поразки УНР загалом), пошлюся ще й на міркування активного учасника війни з більшовиками, підполковника Армії УНР Миколи Битинського, який так відповідав на закиди в «безпорадності», а чи й навіть у «зраді і злочині керівників тодішнього державного українського життя»: «...Зрозуміло, що всі оті заражені нігілізмом, витончені красномовством темпераментних промовців обвинувачення сиплються щедро найбільше на адресу тодішнього державного проводу, Центральної Ради, яка, мовляв, і за воєнну поразку, і за масову марну смерть українського юнацтва єдина мусить поносити моральну відповідальність. Однак усі докори, всі закиди й обвинувачення українській тодішній владі у крутянській трагедії, які, на жаль, протягом років легковажно розповсюджуються і безкритично сприймаються пасивним загалом нашого суспільства, по суті не мають жодної підстави: засновані бо вони або на незнанні тодішніх політичних і воєнних обставин та фактів, або на свідомих тенденціях партійних і соці-ально-громадських супротивників Центральної Ради, і тому зумисно негують чи фальшують факти...».

І все-таки: чому Крути? Що нам сьогодні Крути?

Більшість з тих, хто писав і пише про це, констатують, що з воєнно-стратегічного погляду бій під Крутами не мав великого значення. (Хоч, може, це й не зовсім так, адже він на кілька дорогоцінних днів затримав просування орд Муравйова до Києва. Не кажучи вже про те, що показав Україні справжнє обличчя петроградсько-московських «інтернаціоналістів»). Але всі сходилися на тому — і тим більше це зрозуміло нині, — що жертовний подвиг когорти юнаків мав величезне й неминуще морально-політичне та символічне значення. Він засвідчив невгасимість поривання до свободи, до ствердження національного буття України — попри весь трагізм боротьби (Павло Тичина: «По кривавій по дорозі/Нам іти у світ...»). Він став викликом юнацького ідеалізму духові зневіри й байдужості. Він продовжив традицію лицарства і заповів її майбутнім молодим поколінням. Як зазначав уже згаданий академік Іван Дзюба, без прикладу Крут, без пам’яті про Крути не було б ні ідеалізму патріотичної галицької молоді 1920—1930-х років, ні Української повстанської армії, ні поезії Василя Симоненка, ні жертовного подвигу Василя Стуса та його друзів, ні «революції на асфальті» — студентської протестної голодівки 1990-го в Києві. І не випадково культ героїки Крут ось уже 100 років живе в патріотичних колах української громадськості, насамперед серед національно активної молоді: спершу, від 1920-х — у Західній Україні та на еміграції, а тепер й у відродженій соборній Україні.

У кожного народу є події, що обростають легендами, стають темами медитацій, літературних сюжетів, поезії. Про Крути в цьому сенсі написано багато. Не все рівноцінне: читачеві тут мають стати у нагоді зрілість власного громадянського почуття й естетичний смак. Але слушно сказав свого часу Євген Маланюк:

«...Нарід, творячи з якоїсь події легенду, — а Крути, без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації, — знає, що він робить. Народна мудрість і національний геній — ця найвища земна справедливість, — творячи свої легенди і міти, цебто підносячи дану історичну подію до височин надісторичних, ніколи — щодо вибору тієї події — не помиляються.

Не помилилися вони й у випадку Крут».

А що діялося в ті січневі дні, так би мовити, в тилу, наприклад, у Києві та в Одесі? У столиці 29 січня — 4 лютого відбувалося так зване січневе повстання більшовиків, а в Одесі 27—31 січня йшли запеклі бої з червоними. Місто було поділене навпіл між захисниками України та більшовиками-сепаратистами, що проголосили Одеську радянську республіку. Більшовики не відмовилися від планів захоплення Одеси і в ніч з 26 на 27 січня розпочали свій виступ. До ранку 27 січня червоні захопили вокзал, телеграфну станцію, пошту, казначейство, навіть штаб Одеського військового округу і проголосили встановлення радянської влади. Червона гвардія отримала підкріплення від кораблів Чорноморського флоту у вигляді десанту матросів. Головною протиборчою силою їм у збройних змаганнях за Одесу були українські добровольці — гайдамаки. Їх триденний супротив більшовицьким військам завершився поразкою. В полон потрапило керівництво одеських гайдамаків на чолі з полковником Марком Мазуренком. За таких обставин гайдамаки змушені були припинити опір і погодитися на перемир’я. Одеська радянська республіка протрималася недовго. За Брест-Литовським мирним договором 9 лютого 1918 року центральноєвропейські держави змусили більшовицькі війська залишити Одесу 14 березня.

Як уже підкреслювалося, навколо значення бою під Крутами 29 січні 1918 року довгий час точилися палкі суперечки. Одні захоплювалися мужністю юних вояків, інші звинувачували керівництво УНР у неспроможності створити боєздатну армію. Цікаву думку з цього приводу висловив історик, професор Володимир Сергійчук: «Бій під Крутам зупинив на кілька днів наступ російських більшовиків, відтак Центральна Рада змогла протриматися в Києві, що було надзвичайно важливо для делегації УНР на мирних переговорах у Бресті, яка готувала документи про визнання центральними державами незалежності України. Тому саме завдяки такій жертовності нашої молоді 9 лютого 1918 року Німеччина. Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина визнали УНР самостійною державою, в результаті чого їй було надано військову допомогу в очищенні української території від непрошених гостей».

Тіла замордованих студентів розшукали і перевезли до Києва. 19 березня 1918 року весняне сонце пестило домовини, вкриті за козацьким звичаєм червоною китайкою — народжена в муках і руйновищах Українська Народна Республіка прощалася зі своїми першими Героями, котрі по-лицарськи поклали душу й тіло за незалежність, за волю нашої Батьківщини. Поховали крутянців на високому Дніпровому березі, неподалік могили першого українського князя Аскольда.

У тисячах сердець озивались болем і гордістю слова, мовлені на похоронах Героїв Круг головою Цетральної Ради Михайлом Грушевським: «Стримайте ваші сльози! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні. Славна смерть за Україну!».

Відтепер за дорученням ПАТ «Україн-ська залізниця» щодня кожен потяг, який проходить через станцію Крути на Чернігівщині, звуковим сигналом нагадує всій Україні про юнаків, які тут у січні 1918 року стримували наступ більшовицьких військ на Київ.

Стримаймо сьогодні наші сльози. Схилімо свої голови перед світлою пам’яттю тих молодих лицарів, які далекого січневого ранку 1918 року заступили собою ворогам шлях на Київ. Схилімо свої голови перед світлою пам’яттю Героїв, які у час Революції Гідності і в нинішній боротьбі з московськими інтервентами і сепаратистами на Донбасі, поклали свої життя на вівтар Незалежності України. Сучасна українська молодь є гідним продовжувачем лицарського чину крутян.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук, доцент.
м. Южне.