Чисторукість поезії Дмитра Шупти

Продзвенів дзвоник, який покликав усіх до зали, щоб продовжити обговорення проблеми української мови на Одещині. Ми обоє взяли участь у цьому обговоренні. І те, що я почув тоді від нього з трибуни конференції, вразило мене глибиною розуміння болючої для всіх українців теми — рідної мови — й одночасною простотою її викладення. Дмитро Романович говорив так просто і зрозуміло про складні психоетнолінгвістичні проблеми краю, що мені стало трохи моторошно від того, як глибоко він зазирав у проблему, і на мить навіть здалося, що перед нами — козак-характерник, який цією простотою навіює на нас чари слова. Але то були не чари, то в його устах була чарівною та мова, заради якої ми й зібралися у тій залі і якою він володів так само майстерно, як і скальпелем, коли працював хірургом, аж поки не поплатився за справжню синівську любов до України покаліченими в лабетах КДБ руками. Та втративши чутливість кінчиків своїх пальців, він подвоїв чутливість до рідного слова, попри те, що вся його юність пройшла у вкрай зрусифікованому Криму:

Ти — в небі грім
й листочок в комиші,
Моя розрадо і моя розлуко.
За тебе я беруся чисторуко
З широким серцем
і з вогнем в душі.

Його неологізм «чисторуко» неначе увібрав у себе найголовніші поняття людської моралі: чисторуко — це коли хірург, чисторуко — це коли не забруднив їх «посіванням нових кабінетів», чисторуко — це коли ти поет, чисторуко — це коли твоя сім’я, чисторуко — це коли ти сам собі, а поготів людям, завжди і за будь-яких обставин, говориш правду буття.

Тебе я очищаю від іржі.
Ти і мені відлунюєш стозвуко.
Тобі, моя удачі запоруко,
У сутиші не брязкають гроші.

Це — теж чисторуко, коли «у сутиші не брязкають гроші» зради, перекинчиства, облуди.

Озлиднений, що ледве не старцюю,
Свободу славлю на усі лади.
Я кожне слово запрягаю в збрую...

А хіба це не чисторукість — щодня запрягатися у збрую? Ці слова відлунням вічної істини звучать у віршах поета-вчителя, перегукуючись із настановою знаного російського поета Миколи Заболоцького: «Не дозволяй душі лінитись,/Манни небесної ждучи./В її обов’язку — трудитись./Вдень і вночі. Вдень і вночі...».

І поет Дмитро Шупта працює! «До розболю, до розтріску працюю,/Мізерні з цього маючи плоди».

І це теж чисторукість — працювати не тільки заради хліба насущного, «не одним хлібом живе людина, але всяким словом, що виходить із уст Господа», бо на початку всього було таки Слово. Чисторуке, як Сонце.

Вітаючи Дмитра Романовича з ювілеєм, висловити побажання хочу вже згаданими рядками Миколи Заболоцького про поетову душу: «Жени із теплої хатини,/Щоб не звикала до тепла,/А снігу, граду, хуртовинам/Щоб протистояти могла./Не дай їй ніжитися в ліжку/Тоді, як сонце вже зійде,—/Впрягай і поганяй хутчіше./Хай від роботи й упаде./Якщо даси їй хоч слабину,/Вона від праці утече,/А ти бери тоді торбину/Та йди по світу прохачем./Ні. Ти тримай її за плечі,/Навчай у муках до темна,/Щоб вийшов дух її овечий/І стала б людською вона./Вона — рабиня і цариця,/В ній лиця наймички й дочки,/В її обов’язку — трудиться/Вдень і вночі. Вдень і вночі»...

Юрій СИСІН.
м. Ананьїв.

Спогад
про майбутнє

В глибу душі моїй прикротно
У вирі диких перемін —
Минає час безповоротно.
Куди й чого минає він?
 
Минуле сховане закутнє
В снігах, де віхолить зима.
Відчути б спогад про майбутнє,
Якого й натяку нема.
 
Іду мандрівцем я на трасі,
Минаю поле, зелень трав…
А переміщення у часі
Я так і не опанував.

Скіфська осінь

Як літо відійшло за межі півдня,
Вступила осінь у свої права,
Розкрилась несподівано скарбівня
Й коштовностями все перекрива.
 
Багрянці кольорів золотополох
Неволить осінь у гарячий бран,
Неначе знаменитий археолог
Відкрив непограбований курган.
 
Знайшов скарби,
і неодмінно царські,
Знайшов скарби, яким нема ціни —
Всі карбування й вироби гаптарські
Доступнішими стали восени.
 
Золототкані засвітились далі
І нині, як траплялося здавен.
Золотожарим сяйвом пекторалі
Став на узгірку щирозлотий клен.
 
Грабіжник-вітер вирветься до того
Й коштовності загарбає багром.
Таке світіння буйства золотого
Невдовзі не закінчиться добром.
 
Тисячоліття стліли, а ще й досі
Пора усяка здатна на своє.
Бентежна і скарбонна
скіфська осінь
Горіть багрянцем не перестає.

В мандрівці

Набрякли геть мої кінцівки —
Я стільки простору сходив,
Не бачачи кінця мандрівки,
Маршрут якої загубив.
 
Спочивши, я обпік сідницю —
Пісок нагрівся! Щоб він скис.
Доїв останню верблюдицю,
Допив ополудні кумис.
 
У мене думи невеселі —
Мені пейзаж піску набрид,
Де відбувається в пустелі
Акредитація акрид.

Машина часу

Мандрівники у часі надто ласі
До всяких несподіванок, якщо
Вперед — можливо! То назад у часі
Не рухається, сказано, ніщо.
 
Однак, є шанс —
в реальність ідеальну,
В якій космічні риються кроти,
В симетрію зарядово-дзеркальну
Потрапити і вихід в ній знайти.
Бо для обранців є на світі диво:
Спресовуючи Божий часослов,
Відвідать майбуття таки можливо
За певних передбачених умов.
 
Така потреба випадає круто —
Машина часу, сиріч космовіз.
Між виходами рухатись
маршрутом,
Туди й назад здійсняючи круїз.
 
Із непомітних Космосу узбочин
Пов’язані ми Всесвітами зір
Проходами окремих
«червоточин»,
Тунелями прямих «кротових нір».
 
Туди й назад промчить
машина часу,
З планет незнаних
містер Шимпанзе
Як штурман зір нову
відкриє трасу
І Всесвіту мандрівців привезе.

Стріла часу

У безвість кане всяк лихий злочинник
І прахом стануть наші гробаки.
Пораблений століттями годинник
Для нас весь час крутився навпаки.
 
Визискувачі наші в сріблі й златі,
Засвічені у профіль і в анфас.
Звичайно, є стрілки на циферблаті,
Які відпрацювали не на нас.
 
Вся нація вертілася, як білка
У колесі, щоб квапити віки.
І компасу тремка магнітна стрілка
До неї прихилялася таки.
 
Надривний крок і кожен її полуск
Ячанням в серці нашому звучав,
Відколи Світовий
Магнітний Полюс
До нас переміщатися почав.
 
Без ейфорії й зайвого екстазу,
Зірвавши заіржавіле гальмо,
Ми за стрілою неземного часу
Й сьогодні невідступно ідемо.
 
В Майбутнє, Всесвіту провінціали,
За стрілкою у глибину віків
Веде нас час, який ми обирали,
Не задля Колими і Соловків.
 
Нас не зупинить ураган чи постріл,
Ні замеженна позначка шкали.
Аналогів не дав нам часопростір,
Який до цього ми пережили.
 
Недоля нас приваблює осідла,
І з кожним днем ми на новім щаблі.
За хвилями розсіяного світла
Пливуть невпинно наші кораблі.
 
Нас біди віроломно атакують,
Та до звитяги кличе нас зоря.
Годинникові стрілки час карбують
На віковічнім тлі алатиря.

Музей

Під Богом, уникаючи зуроків,
Можливо, не позбавлений дивацтв,
В селі я будувався двадцять років,
В селі я двадцять років будувавсь!
 
Довбав для котловану скельну глину,
Бетонні блоки стягував у двір,
Збирав я кожен камінь і цеглину,
На бублик перейшов і на кефір.
 
День проводжав я на вечірнім прузі
Після молитви досвітній красі.
Мені спочатку помагали друзі
Та родичі, завідомо, не всі.
 
Мені те будівництво не обридло,
Я двадцять літ ждав з вирію гусей,
Хоча, зізнаюсь, мріяв не про житло —
Тоді я мріяв про сільський музей.
 
У вирій птахів кликав край
наш мавчин —
Під білим снігом засинав наш дім,
Музей літературно-краєзнавчий,
Та ще й з бібліотекою при нім.
 
Я випив чашу гіркоти останню,
Коли постав з руїни «Колізей»,
Що підданий нещадно грабуванню,
До того незакінчений музей.
 
Побили вікна, познімали двері
В односельчан байдужих на очах.
І слід пропав від списаних паперів,
І навіть книгозбірні слід прочах.
 
Переконала доля: ти не бійся,
Покинь усе й світ за очі ходім!
Я виснаживсь відстоювать обійстя,
Батьківську хату і нещасний дім.

Акросирвента

Титанові духу, академіку
А.В. Шарапатюкові

Антеями спілкуємося з Космосом —
Наука досягла своїх висот.
Антагонізм, немов отаву, косимо —
Траву гараздів наших і щедрот.

Оспівуємо вольницю козаччини,
Леліємо свободи пелюстки.
І «Отче наш» прочитуємо завчено —
Єдине, що ввібрало всі зразки.

Витримуємо все, коли у горі ми,
І тішим евритмією когось.
Шануємось уявленнями хворими,
Адже інакше нам би не жилось.

Рятуємось надіями відвертими,
Атаками на вишукане зло.
Пишаємося геніями смертними,
А також тим, що й нам таки везло.

Тримаємось поріддя титанічного,
Юначу зберігаючи жагу.
Кому вділила доля рвіння вічного,
Удачу тим дарує всеблагу.

Колумбарій Всесвіту

Які були ми попервах!..
В крові нуртує давній Арій.
Міцний Вселенський Колумбарій
Зберіг народів наших прах.

Молитися своїй золі,
Де попіл нам у власній ніші
Лишили предки найдавніші —
Ми особливі на Землі.

У нас міцний імунітет,
У нас живі червонокрівці,
Невтомні Всесвіту мандрівці,
Не завойовники планет.

В кромішній тьмі космічних ям
Ми не зупинимось у зморі —
Примножимо у небі зорі,
Також обпалені життям.

Лишень жертовністю офір
Нам зло з корінням виривати,
Примножуючи варіанти
Синонімічних дублів зір.

Засівом зоряних мужів
Заврунив зоряний гербарій.
Щоб не Космічний Колумбарій,
Давно б наш Всесвіт спорожнів.

Творчість

Як сонце поцілує дах — твори!
Поезії квітучих крон —
Незапозичені метафори,
А з ними і оксюморон.
 
Твір буде в тебе розмальованим,
Його прониже думки нить,
А почуття струмком схвильованим,
Як навесні, зажебонить.
 
Там будуть враження дитинними,
Які ти викласти посмів —
Вірш, переповнений картинами
Й динамікою дієслів.
 
Клич кобзарів, скликай
гуслінників —
Для них дорога стовпова.
Без несподіваних прислівників
Хороших віршів не бува.
 
Клич Предків Дух
із Царства Рідного,
Розлив Дніпра, малий ручай…
Злих намірів багна залітного
В поезію не допускай.
 
Світанком вилізи на дах — твори,
Якщо довкіл нема гори.
І не озвучені метафори,
Як пісню соловей, твори!

Доля

Доле, ти мене не кицяй,
Як світанок Лореляй.
Розумових інвестицій
Нині в нас — хоч відбавляй.
 
Всі по-різному міркують,
Хто не пив чи захмелів.
Нас на добриво планують
Для удобрювань полів.
 
Ми на подвиги голодні,
З нас готують відбивні
У пітьмі, як у безодні,
Чи в захмарній глибині.
 
У пітьмі, відчувши Бога,
Без раптових протиріч,
Нас виснажлива дорога
Знову вивела у ніч.
 
Виснажений до нестями,
Ти долаєш в ніч лиху
Переповнені дощами
Ще й калюжі на шляху.

Осінні пожежі

Не позбулася осінь звичок —
З дощем несе густий туман,
Тримає в голоді синичок
Й наводить смуток без оман.
 
По небу жовтень віз мажару
І повен диму віз ридван —
В гай сипонула осінь жару,
Над лісом задимів туман.
На кронах — мить пожеж гасіння,
Від котрих вчора день осліп.
Кленове золото осіннє
Упало дереву до стіп.
 
Дощі не позбулися звичок —
Ідуть холодні восени.
На тлі умитих електричок,
Де гра у дурня й сидьма сни.
 
Немає місця тут надії,
А також місця для образ.
Про фронтові страшні події
Поінформують кілька фраз.
 
Всьому є край, всьому є межі…
Війна — що на чуприни сніг.
Осінні лісові пожежі
Ніхто затримати не зміг.

Крах

Москва на грехе стоит*
Затих тріумф і тільки — прах
Князівств із царствами й імперій.
Підстерігає злети крах —
Змете все атомний дейтерій.
 
Всяк пережив свій злет і крах
Так само, як і ти, моголе.
Москва постала на гріхах,
Яких ніколи не відмоле.

Шаміль у Києві

Не позбавляє прихистку й притулку
На світі Бог метелика й джмеля.
Новий день у Фортечному провулку
Почався із приїздом Шаміля.
 
Крізь хмари гроз
і заметільні хуги,
Мороз і спеку, й віковий Туман
Прибув Шаміль у Київ із Калуги,
Явивши Україні Дагестан.
 
У бурці (мов орлу зв’язали крила)
Доправили до Києва здаля.
Вкраїна крила горцеві розкрила
Обіймів для вигнанця Шаміля.
 
Дніпра він тут вдихнув
на повні груди,
Попри колючий наглядів терник,
В уяві гори бачив звідусюди
Кавказькі через цілий материк.
 
Довіра з душ зриває залізяччя —
Невільнику вона тамує біль…
Він знав, яка то дружба є козача,
Коли вітають: «Варчаме, Шаміль!»**.
 
Зоставсь позаду привітальний мітинг
І гамірливий київський вокзал:
Погрожувався Бібіков, як вікінг,
Що вискочив конем на п’єдестал.
 
Шаміль прибув у Київ, як додому,
Хоча наш Київ не кавказький Чох,***
Як Бульба на бахматі вороному,
З ним їхав побратим —
козак Явдох****.
 
Кого здружили боротьба і воля
І поєднали злобі насупір
Під кольорами степу, неба й поля,
Під кольорами грому, моря й гір.

Марення

Де ти, Шумер? Де ти, Асиріє?
Де той грізний Ашурбаніпал?
Врешті, розвидняється-сіріє,
За вікном видніється причал.
Стихли бомби. Не летять ракети
І не видко наслідків пожеж.
Не сніги на полюсах Планети,
А розквітлий білий бульденеж.
 
Може, то — Бомбей, а може, Поті
За вікном ввижається мені.
Уявив я: наш гойдливий потяг
Раптом зупинивсь в озимині.
Як на сторінках «Бгагавад-Гіти»,
Виваливсь біблійський іудей —
Стоптано озимі малахіти
Стопами байдужими людей.
 
Патломиться все у плюндруванні.
Підзакіт — все гине наповал…
Марення мої тривожно-ранні:
В тьмі з Шумером Ашурбаніпал.

* Собрание народных песен В.П. Кириевского. Л.: «Наука», 1985, с. 222.
** Привітання.
*** Поселення в Дагестані.
**** Явдох Калюжний — бойовий побратим Шаміля, який надав вигнанцеві помешкання на Фортечному провулку, про що говорить меморіальна дошка.

Поспів

На скатерті дикого степу
Євшан і рідка ковила,
І кінь, що рятує Мазепу, (Двічі)
І тінь вороного крила.
 
У небі розкаркались круки,
Голодні іще, вочевидь.
А гетьманське серце розлуки (Двічі)
Не здатне уже пережить.
 
Від пилу і диму, як мурин,
Він скаче із пекла конем...
Над Сеймом столичний Батурин (Двічі)
Горить — охопився вогнем.
 
Діброви твої солов’їні
Сплюндрує тепер яничар.
Зостанеться на Україні (Двічі)
Лишень гречкосій та вівчар.

Липи-герої

Липи, батько й син, — оба герої,
Хто горів горнилом боротьби
У непереставному двобої.
Дух козацький мають не раби.
 
Вашу спрагу ми п’ємо, як воду,
Ваш порив не гасне у золі
Там, де ви повстали за свободу
Страдницької рідної землі.
 
Кронами й корінням — в Україні,
Ми також — у вашому горні.
Шлях ваш не закінчився і нині —
Вічний шлях священної борні.
 
Виключної вдачі бойової
Супроти неправди і нужди,
Липи, ви — уславлені герої
І такими будете завжди.