«Не бійтесь старості...»

Ці вірші я пам’ятаю з молодих своїх літ. Вони вразили мене саме тим, що хтось теж сердився на Час, якого так катастрофічно бракувало нам перед сесіями. Тоді ще подумалося: «От і цього хлопця, мабуть, Час «дістав», що вирішив його римами «закидати». Хто ж він?». Під віршем стояв підпис: «Олег Олійників».

Спочатку подумав, що то псевдонім — так гарно прочитувалося словосполучення «Олег Олійників». З часом дізнався, що це ніякий не псевдонім, а справжнє ім’я справжнього поета, який написав:

Місто із серцем моря,
місто з очима неба,
вдивляєшся ти крізь мене
в майбутні мої дороги,
що також ростуть із тебе.
Місто моє Одеса —
Одесос весни моєї.
Місто із серцем моря,
пульсуєш своєю кров’ю
ти серце моє рибальське —
й без тебе я — просто — галька,
що ти викидаєш із себе.
Місто моє — Одеса,
Одесос весни моєї.
Є в світі міста гривасті,
є в світі міста столичні,
є в світі міста стовічні.
А Ти мені — просто Мама.
Місто моє Одеса,
Одесос — і Ти, і Я.

Про Одесу написано багато: і віршів, і пісень, і повістей, і романів, і драматичних творів, і кримінальних. І різними мовами, включно з івритом та українською, не кажучи вже про Пушкіна та Міцкевича. І, взагалі, чи є той, хто знає скільки їх, тих творів-освідчень? Тьма! Безліч! І все ж серед цього громаддя усіляких літературних творів класиків, неокласиків і просто залюблених у місто й море підлітків, юнаків, юнок, сивих і ще не дуже, вірші про Одесу та море Олега Олійникова вирізняються особливою красою. Не класичною літературною, де все в порядку і з римами, і з ритмом, і зі співучістю, і з усім набором поетичного синтаксису. Бо вони зодягнуті у морські строї: які — цілковито, які — частково, які — тільки у тату. Але всі — у «тільняшках», «тільниках», «тільняшечках». Це коли ти без неї «просто галька», яку море викинуло на берег, навіть не помітивши цього. А тут інакше. Тут не помітити неможливо, бо своїх дітей Одеса-Мама народжує тільки у таких сорочках, і ніяких там ложок у роті.

Саме у ній і народився Олег, тепер уже Семенович, вісімдесят років тому в Одесі. Як написав про цю мить Станіслав Конак: «...він народився прямо на березі моря. Місцеві рибалки гучно вітали Семена Олійникова з таким прибутком. Хутенько за-в’язали пуповину міцною ниткою з рибальської сітки. Живи, козаче! Це вам не диво? Близько двох тисяч літ тому саме 14 січня Ісусові Христу зробили обрізання. А тут, на березі Чорного моря, народився хлопчик з варязьким іменем Олег. І це вже була легенда моря. Точніше, її початок...».

І початок був доволі вдалим, хоча і звичним для одеських хлопчаків, які після школи йшли вчитися у «мореходки», хто — середні, хто — вищі, але у всіх попереду було Море.

В Олега Олійникова воно було двічі. Перше — цивільне, після навчання. Друге — коли з цивільного Чорного був мобілізований до Північного військового флоту. А вже після демобілізації молодий поет-фольклорист за рекомендацією самого Максима Рильського вступив на філологічний факультет університету ім. І.І. Мечникова.

А далі — учительська робота, викладання школярам Одеси української літератури за тих часів. Та школярі завжди радо зустрічали вчителя-вусаня, бо він був не простим учителем, а вчителем-поетом. І не просто поетом, а одеським, справжнім одеським поетом. А ще він був краєзнавцем, і його розповіді про козацьку Одесу ставали найкращою нагородою дітям за їхнє уміння слухати. З особливою, притаманною тільки дітям любов’ю слухали вони його оповідки про минуле рідного міста, про катакомби, про Чорноморське козацтво та український флот. У цих розповідях вчителя школярам вчувалася непроста історія їх рідного краю, України. В них поставали образи грізних козаків, які на своїх чайках ходили до турецьких берегів визволяти українських бран-ців з неволі.

Йшли роки. Діти ставали юнаками та юнками. Сивіли вуса і скроні вчителя. І тільки час по-молодечому змушував поспішати вчителя залишити добрий слід не тільки в душах і серцях своїх учнів, а й на книжкових полицях бібліотек, щоб знала українська юнь свої родові корені, пишалася ними, клала голови за них при необхідності.

Так народжувалися його книжки про море, флот, Україну: «Україна і Чорноморський флот» (1992), «Батьківщина понад усе» (1999), «Сторінки історії Одеси і Чорноморського краю» (2001), «Сторінки історії Чорноморського козацтва», «Козацтво, народжене на Одещині» (2002), «Голос моря», «Українські козацькі пісні», «З нами Бог і Україна», «Сторінки історії Українського військово-морського флоту» (2004) тощо.

Придбати ці книжки завжди було важко, тому знайомство з ними спочатку відбувалося на сторінках «Чорноморки», а вже після їх виходу — у бібліотеці. Я намагався не пропустити жодної його публікації, бо й сам писав на краєзнавчу тему. І коли мене приймали до Спілки письменників, то одним з перших, з ким познайомився особисто, був саме Олег Олійників, якому щиро висловив тоді своє захоплення його творчістю, зауваживши при цьому, що теж служив на флоті, добре розуміючи, що служити на флоті і бути моряком — то, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Просто тоді мені дуже хотілося бути до нього ближче, хоча ми обоє тоді вчителювали.

І сьогодні, коли високоповажному Олегу Семеновичу Олійникову сповнилося вісімдесят, хочу пригадати один з його крилатих висловів: «Не бійтесь старості — вона тимчасова». І це стовідсотково вірно, бо у таких, як він, нема старості, а є вічне море, поезія і людська пам’ять на добрі слова і справи. З роси і води, друже козаче! Нехай зориться твоя творча нива на славу нашої України. Здоров будь, брате!

Юрій СИСІН.
м. Ананьїв.

Олег ОЛІЙНИКІВ

З нами Бог

Присвячується патріархові УПЦ КП Філарету (М. Денисенкові)

Коли в росі купається зірниця,
змиває порох болю і тривог,
коли земля усмішкою іскриться,
ми відчуваємо, що з нами Бог.
Коли на скелі кораблі жбурляє,
а люті хвилі досягли зірок,
коли Душа між пеклом
і між раєм,
ми віримо,
що з нами Бог, що з нами Бог.
У кожного життя
то сяє,
то тьмяніє.
Є перший крок
і є останній крок.
Всім вистачить
і щастя,
і надії,
бо з нами Бог,
бо з нами завжди Бог.

2002

Останній трамвай

Посвята Олексі Різникову
та Володимирові Барсуківському
Акацій гірлянди,
акацій гірлянди
приморські освітлюють хвилі.
Одеські куранти,
надії куранти,
про північ давно сповістили.
А серце не хоче сказати —
«Прощай!» —
Ще буде,
ще буде
останній трамвай.
Послухай, як хором,
послухай, як хором
весну зачаровують хвилі.
Дивись, як над морем
цвітуть мрії-зорі,
неначе на нашім весіллі.
І серце ніколи не скаже —
«Прощай!» —
Ще буде,
ще буде
ранковий трамвай.

1962

Одеситка

Ти дитинства мого слідами
випливаєш аж за маяк.
Чи надію твою піснями
в надвечір’ї зустріну я?
Приспів:
Може, ти з Пересипу,
може, з Молдаванки,
чи з Млинів Далеких —
ще не знаю я.
Дівчино-акаціє,
дівчино-веснянко,
одеситко сонячна моя.
Певно, очі твої прибоєм
ніжно в душу заб’ють мені.
Буду мріяти я тобою
і твоєї шукать весни
Приспів.
І хай щастя своє я стріну
в тих краях, про які не знав,
буде завжди до серця линуть
наших юних чуттів луна...
Приспів.

1965

Зійшлися руки і думки (Цвітіння)

Посвята Т. Паламарчук

Зійшлися руки і думки,
немов вітри у морі.
Мовчать роки,
мовчать роки,
співає тиша й зорі.
Зійшлися руки і думки,
зійшлись уста і очі.
Не дорівняються віки
до хвиль цієї ночі.
Хай зморшки пролягли між нас,
як те важке каміння.
Та хто на світі певно зна,
яке хмільніш цвітіння?!

2000

Чорноморські козаки

То не хвилі в морі грають,
не штормлять лихі роки.
У похід то виступають
чорноморські козаки.
У похід не помста кличе,
ані злото, ані лють.
А надії щирі й вічні,
наче прапори, цвітуть.
Кличе їх козацька доля,
а не слави пишна мить —
рідних визволять з неволі,
Україну боронить.
Ні зітхання, ані сльози
не полинуть за поріг;
рятуватиме в дорозі
материнський оберіг.
Хай кохане серце світить
в ніч непевну і глуху,
й найдорожчим буде в світі
біг зворотного шляху.
То не хвилі в морі грають,
не штормлять лихі роки.
У похід то виступають
чорноморські козаки.

Одесо, ти — щастя моє

Посвята Володимирові
та Валерію Ковальчукам
Над берегом цвіте рясний бузок,
Немов когось у гості виглядає.
Надії море. Море і тривог,
І Чорне море загадками грає.
А сонячна стежка до міста веде,
Яке у віках не сивіє.
Це місто — Одеса, що щастям цвіте —
Тому, що зродилося з мрії.
Фонтани наші — радість юних літ.
Аркадія — це спогадів намисто.
Чи може хтось відчуть, як одесит,
У власній долі долю свого міста?
А сонячна стежка до міста веде,
Яке у віках не сивіє.
Це місто — Одеса, що щастям цвіте —
Тому, що зродилося з мрії.
Хай доля обернеться на весну
Чи восени зі смутком усміхнеться,
На рідний берег я таки верну
Хоч промінь пісні
й крихту свого серця.

2004

Повертайтеся, хлопці, з безсмертя

Польовому гетьманові Чорноморського
козацтва А.І. Петькові присвячую

Задля волі, що стала за честь їм,
йшли вкраїнці на страту й бої,
і підносили славу над смертю,
а над славою — мрії свої.
Приспів:
І як нині в життя круговерті
вирішальний виблискує час,
повертайтеся, хлопці,
з безсмертя —
Україна чекає на вас.
І за серця козацького щедрість,
що зростає з надій і землі,
люті зайди Вкраїну роздерти
намагалися в темряві літ.
Приспів.
Та душі української крила
врятували майбутнє своє —
і, зібравши по крихітці сили,
українська держава встає.
Приспів.

Була б лиш Україна

Посвята газеті «Чорноморські новини»

Чужі краї — загадки дивні.
А в нашім доля, як весна.
Бо в серці голос України,
як голос матері, луна.
Без весел човен — дум руїна,
а берег — не близькі світи.
Якщо той берег — Україна.
руками буду я гребти.
Хай там порубана калина,
що мрією чарує вік.
Була б, була б лиш Україна,
а там є батьківський поріг.
А доля — це надій цвітіння —
як добра усмішка сія.
Була б, була б лиш Україна,
то й поживу для неї я.

2011

Рідна мова

Посвята В. Яворівському

Рідна мова, як дотик до рани:
твоя доля і мрія болить,
і палає-горить над світами
на століття помножена мить.
Рідну мову і в щасті, і в скруті
непорочною Бог нам лишив —
українську й козацьку по суті —
голос Нації, голос Душі.
До твоєї криниці знов линуть
щирі душі по мудрості цвіт —
і скидає сивини Вкраїна,
на століття помноживши мить.

2011

Як сльози замерзають на очах

Посвята отцеві Віталію Сеникові),

настоятелеві храму Різдва Христового

Як сльози замерзають на очах,
надія — квола — і не допоможе,
зігріє серце воскресінь свіча,
лише впустіть у душу голос Божий.
Коли для вас знецінилось життя,
мов зірваний ще недостиглий колос,
хай розпачі у безвість одлетять,
лише впустіть у душу голос Божий.
Як вас облишили і друзі, і рідня,
нікому не потрібні ви й недужі —
ще радістю дороги задзвенять,
лише впустіть ви голос Божий в душу.
Як сльози замерзають на очах,
надія — квола — і не допоможе,
зігріє серце воскресінь свіча,
лише впустіть у душу голос Божий.

2011

Мати

Посвята матері Олені Кіндратівні

Біля образу плаче свіча
і в молитві схилилася мати,
бо тривоги, мов тіні, ячать,
ніби хочуть коней осідлати.
Приспів:
Десь у нетрях нелегких доріг
сина примхи життя закрутили.
Розпач вже підкорив оберіг,
а от неньки надію — не в силах.
Тільки матері можуть відчуть
дотик болю до долі дитини,
і спроможні спинить підлу лють
материнські безсилі сивини.
Приспів.
Щиро кажемо ми: «Не журись»,
бо в круті та захмарені будні
материнська душа з нами скрізь,
як порадник і ангел-заступник.
Приспів.

2011

Українці, мої українці

Посвята Б. Гулю та його родині

Сивиною вкривались дороги,
по яких на Сибір гнали нас.
І ридали дитячі тривоги,
і ковтала роки далина.
Приспів:
Українці, мої українці,
чи ви здатні і це позабуть?
Звикли з лихом не раз наодинці
ми змагатись за істини суть.
І виходили мук наших ріки
з берегів, і щезали в імлі.
І було нам за щастя велике
хоч померти на рідній землі.
Приспів.
Ми додому не всі повернулись.
І не всі ми застали свій дім.
Але все ж не віщунки-зозулі,
наші мрії літали над ним.
Приспів.
Злу не знищить коріння козаче,
бо не попіл дає урожай.
Підлий ворог ще кров’ю заплаче.
Ми з надії відродим наш край.
Приспів.

2011

Не виходь у море

Не виходь у море під чужим вітрилом.
Там свої закони і незримий шлях.
Як немає вітру, не потрібні й крила.
Тут не допоможе небо і земля.
Не виходь у море з думкою лихою.
І з порожнім серцем не збирайсь
у світ.
Хай проміння мрії сяють над тобою
Й матері молитва, як наснаги цвіт.
Не виходь у море, як зоря тьмяніє.
Не шукай ти долі з прапором чужим,
Бо чужинська ласка — це ще не надія,
А красивий берег — ще не рідний дім.
Навмання не варто в море вирушати.
Хто зродивсь для моря, значить —
для борні.
Як на вічний якір доведеться стати,
З піснею додому душу поверни.

2012

Сльоза

І лиш коли свічки життя згасали
і плакала знесилена гроза,
немов пробила спогади і далі —
в очах Шевченкових світилася сльоза.
А в ній, як біль загубленого сина,
згасала нерозквітлою зоря,
бо помира він не на Україні,
далеко від Вітчизни помира.
Сльоза ця ще в нащадках відгукнеться
і вирветься з могили і століть,
бо народилася в нескоренному серці —
і кожному вкраїнцеві болить.

2013

Моя любов

Люблю життя я до самопожертви.
Тебе ж люблю до самозабуття.
Тебе люблю я за живих і мертвих
сьогоднішнім, минулим, майбуттям.
Моя любов ніким не кодексована,
не запланована на зраду і призи —
скасована, убита, репресована —
воскресла з болю, крові і сльози.
Вона не вивчена ніким
і не муштрована.
Вона не тінь розп’ятих прапорів.
Вона з віків, віками закатована.
Та саме в ній відродження зорить.
Моя любов — засіяна руїна,
яка підводить із колін рабів.
Одна любов до тебе,
УКРАЇНО!
Й не для любові,
Ні!
Для боротьби!

1962

Знов чайка кигиче в степу погорілім

Знов чайка кигиче в степу
погорілім.
Обпалені хвилі Дніпрові.
Лежать на дорогах і люди, і мрії,
зарошені болем і кров’ю.
Байдуже полки повернули на північ,
де кригою вкрилися далі.
А вслід їм дивились розгублені вічі
й за що їх убито, питали.
Не плачте, лелеки,
і людські сивини.
І сліз не збирайте у житі:
скликайте по світу дітей України,
що мають її оживити.
Пора вже козацькому сонцю
сурмити,
із думки вигострювать зброю.
Життя без Вітчизни
не можна прожити
і волю здобути без бою.

Паспорт

Що паспорт — дзеркало держави,
всім відомо...
Та я не тішусь паспортом своїм.
У нім, як бранка,
українська мова.
А поруч інша,
наче конвоїр.
Й, немов проказа,
чи не підлість-мода:
у документах таємниць пітьма.
Собаки мають націю й породу.
Для мого ж роду й натяку нема.
Для когось паспорт цей —
і символ, і світило;
для мене ж —
біль сплюндрованих могил,
бо в ньому мою націю убили,
щоб я приблудою
у ріднім краї жив.
Хто тільки не вбивав,
не нищив крила,
не розпинав і мову,
і ім’я.
Та вбити душу,
певно, не під силу.
А саме в ній є НАЦІЯ моя!..

Коли доля дорогу згубила

Коли доля дорогу згубила,
серце й думку виповнює крик,
позбирай, хоч у спогадах, сили
і вертайся на рідний поріг.
Коли сохнуть надії криниці,
не звертай ти провину на час.
Коли совісті серце боїться —
промінь поступу в ньому погас.
Як на істину криється криза
і підступність готує мечі,
за Вітчизну померти не пізно —
для Вітчизни ти жити навчись.
Коли пам’ять розшукувать треба,
що в чужім заблукала краю,
захисти Україну від себе —
може, душу врятуєш свою.
Син України
Як помирала нація,
надія залишалась,
що не підвладна часу,
ані року.
І не було
ні розпачу,
ні шалу,
а тільки
біль фатального уроку.
Як помирала нація,
вмирала Україна.
Та спромоглась вона
в тяжку, фатальну мить
подарувати Світу
свого Сина,
що мав її
із мертвих воскресить.