З недалеких вертаючи мандрів...

Роботи художниці засвідчують: були то не так мандрівки розважального характеру, як серйозна праця, увічнення артефактів традиційної народної культури, які щезають з сільського побуту, як і саме українське село, зникають назавжди. Не злічити покинутих садиб, обійсть, господарств, здичавілих садків, криниць, з яких утекла вода... Пусткою зорить усе це на мандрівника-подорожнього, котрий теліпається попри все це автівкою, проклинаючи дорогу, і не зупиниться й на хвильку розмислити над цим, бо — час, який зжирає не лише це наповнення ландшафту, а і його самого...

І вже наші нащадки не побачать, наприклад, розмальованої печі-кабиці десь на сільському дворі, на якій ціле літо готувалася їжа — хоч спека, а хоч і дощ… Та й самої хати сільської з усіма нехитрими пожитками, та з обов’язковою естетикою, красою людського побуту, з вишиваними рушниками, образами на покутті, застеленими рядниною лавами, пучечками висушеного зілля за сволоком… багато що можна ще згадати; а коли й перенести ту хату до скансену — з піччю, квітами розмальованою, діжкою квашених огірків у сінях… До того ж, музей — це все-таки музей, місце зберігання. А тут, на цих картинах мисткині, усе це живе, все дихає, світиться, переповідає різні цікаві історії — бо ж яке життя там прожито, які трагедії прокотились по них, які долі там зазнавали і щастя, й біди...

Це праця якщо й не титанічна, то, звісно, не- легка. Усталені уявлення про творчу роботу художника тут не збігаються з дійсністю. Бо насправді було так. Світлана Крижевська вантажила на себе — в буквальному сенсі — купу різного художницького причандалля та чимало ще інших речей — це ж не на один-бо день вкотре вирушала у мандрівку селами Одещини. Найчастіше — зі своїми студентами, яким у педагогічному університеті викладає античне мистецтво, дивовижним чином поєднуючи ці виклади з народною культурою, зокрема й Північного Причорномор’я.

Зупинялися десь у селі, посеред причорноморського степу, од якого очей не відведеш, а що вже казати по українську садибу, до ладу облаштовану, прикрашену як зовні, так і всередині, де, лиш оком кинувши, знов побачиш всю ту красу Господню. Вона ж бо і в розписах, і в малюнках декоративних, що повторюють усе барвисте довкілля.

А онде тік широчезний, і на ньому — золото наших степів, Говерли зібраного збіжжя. І бачимо поряд на полотні іншому прекрасне у своїй простоті обличчя зі світлом або задумою в очах, ясним чолом чи ледь прихованим усміхом… Вдивіться у шляхетні, прояснені українські обличчя, надто — на старих фотографіях. Сільська людина, перебуваючи у єднанні з природою, має цілковито інакший, якийсь одухотворений вигляд. Усе це художниця змальовує з любов’ю, в захваті від усього, що бачить, усе тут виповнене глибокою думкою, щирою зацікавленістю та захопленням, і — легким сумом, бо знає, що по недовгім часі цього всього вже не побачити…

Й от вони зупиняються десь у селі, поміж левадами, понад ярами чи вибалками. Надибавши колоритну хату — а справних господарів пізнати вже по обійстю — просяться змалювати дещо. У хаті й надворі. А то й трохи попозувати пропонують: зірким оком художника Світлана безпомильно віднаходить серед багатьох облич характерний типаж. Лик, у якому все: степовий південний характер, доброта і щирість, властиво, українська доля… Архетип українця чи українки. А то угледить у дворі чиємусь оту саму, про яку вже згадувано тут, кабицю (мабуть, більш ніде в світі такої нема), яка аж проситься, щоб її змалювати, сама ж бо вже так фантазійно розмальована господинею. «А щоби змалювати щось, — розповіла Світлана, — треба, щоби людина прийняла тебе, впустила тебе у свою хату, а може, й у своє життя — якщо пощастить ближче зазнайомитись. І ці люди ставали потім моїми друзями».

Ті портрети, ті змальовані взори, ті інтер’єри сільських осель або звичайнісінька хата, з чимось живим біля неї, ті краєвиди — усе це безцінне, все це можна віднести до національного надбання. Ми наче втрапили у якийсь колайдер, де все пролітає з шаленою швидкістю і зникає назавжди. Так, час — він забирає все, і куди — не знати. Он скільки покинутих, осиротілих садиб, напівзруйнованих хат, здичавілих садків… Чи буде покара за цей гріх перед Творцем, перед землею-матінкою, перед селом українським, котре одвіку плекало і культуру нашу, й мову? А таки ж буде колись! Картини Світлани Крижевської кличуть нас не закривати очей на цю ганьбу, хоч мисткиня й не малює ту руїну і той занепад. Навпаки: на її полотнах — лише краса, лише світло і радість.

Її, бува, запитують: а чого ви, мовляв, село малюєте, навіщо саме побут сільський? Що відповісти? Хіба вповісти про те щастя від оцих поїздок, від спілкування з людьми. Вся народна атрибутика — така красива, вона звеличує людину, підносить її вгору, до світла.

Без глибокого розуміння глибини, символіки народного мистецтва, віками вироблюваного побуту, культури свого народу, який зберіг її, незважаючи на те, що цими степами прокочувались незчисленні орди, не відтворити художню та життєву правду, адже картини Світлани Крижевської не механістичне перенесення на полотно сільського побуту, в них закарбована висока духовність, глибинні основи народної культури. А в Південному Причорномор’ї, каже художниця, збереглося дуже багато архаїчних форм дохристиянської культури, яка проявляється в обрядах, звичаях, вишиванні, що є закодованою інформацією про людину, яку треба вміти читати всім нам. А звідси — не лише твердість руки, впевненість пензля, а й майстерність, нерідко виписана майже підсвідомістю, інтуїтивно. «Дух наших пращурів з нами, — каже художниця. — Я його відчуваю все життя».

І це природно, це — зміст її творчих пошуків. Бо виросла в родині мистецькій, серед краси, яку творив і якою жив її батько, відомий художник Григорій Крижевський. У родині цінували вишиті сорочки, рушники, рідну українську мову. Родинні реліквії також є на цій виставці. Це дідусеві сорочки, святковий одяг бабусі, старі зжовклі фото. Все це доповнює експозицію її картин.

«Я зараз кажу студентам, — зізнається Світлана Крижевська, — щоби розпитували старших людей, поки вони є, поки вони пам’ятають. Шукайте своє коріння. Ми ростемо з інших пращурів. Я знаю своє коріння углиб аж до XV—XVI століть. І я маю всі підстави пишатися своїми предками».

Виставка Світлани Крижевської у «Степовій Україні» (вул. Ланжеронівська, 24а) триватиме до 10 березня.

Роман КРАКАЛІЯ.