Семен ГЛУЗМАН: «Нас навчили не пам’ятати»

— Леонід Кравчук.

— Я не голосував за Кучму, я голосував за Кравчука, бо я нормальний громадянин, бо я боявся Кучми.

— Я так само.

— Але хто такий Кравчук? Він же заввідділом ідеології. Хто насправді саджав дисидентів? КДБісти ж просто були катами, яким давали доручення. Насправді рішення про те, арештувати чи не арештувати, приймалося в ЦК Компартії України, у відділі ідеології. Це не значить, що його потрібно засуджувати, притягати. Я проти цих усіх люстрацій, бо це маячня, яка дратує суспільство. Суспільство це має пережити. Ми відійдемо. Діти одружуватимуться, і не важливо, у кого тато був катом, а в кого мати була жертвою.

Я про інше. Чому Стуса називають? Бо в підручниках він є. Насправді, я людина, яка сиділа зі Стусом, був з ним 20 днів у камері КДБ, і це були прекрасні 20 днів. Скажу відверто — це був мій перший дотик до України, хоч виріс я у Києві. Пояснювати молоді це складно, але так є. Стус геніальний не український поет, він — геніальний європейський поет, рівня Рільке, Аполлінера, а його подають як борця-політика. Але ж насправді ми були жертвами, ми не боролися за якісь від’єднання-приєднання. Так, я застав ще у таборах старших людей з УПА. Це трішки інша історія. А от ми — той же Василь, Іван Світличний…

Діти не можуть знати, якщо їм викладають фальшиву історію. Їм кажуть про героїзм людей, які героями не були. Ми не були героями, ми були жертвами. Я, слава Богу, завдяки моєму вчителеві Івану Олексійовичу Світличному, я вийшов без ненависті. Він мене виховував у зоні, він, на жаль, уже помер.

Я спілкуюся з цими генералами-відставниками. Кілька років тому одного спитав: «Навіщо ви це робили? Адже ми були нормальними радянськими молодими інтелектуалами, нам щось не подобалося, кожен висловлювався: у того були проблеми русифікації, в іншого щось інше боліло, в мене були мої психіатричні амбіції, я на це найбільше реагував, у когось ще інше. Але з нами можна було йти на діалог, ви ж не намагалися навіть з нами розмовляти. Одразу залякували або арештовували». І цей сьогодні генерал-відставник, а то-ді — лейтенант, відповів мені: «Ви переоцінюєте нас, ми нічого не знали. Вранці йдеш на роботу, кажуть бігти туди, слухати там, дивитися там».

Був один чоловік, Віталій Федорчук, голова КДБ УРСР, який щотижня збирав начальство і завжди одне й те ж: «Покінчити з цією заразою на Україні!». На що я відповів: «Можливо було при Сталіні. Але вже інші часи, більше семи років не могли дати (окрім, хіба, психлікарень). Тому ми знали, що ми повернемося, і наші друзі та родичі знали, що ми ні в чому не винні, вони вже вас ненавиділи. Навіщо ви це робили?». Він: «Я не можу вам відповісти, чому. Тому, що наказ, я вибрав таку професію, я не зміг би інакше. А потім вже наставав якийсь елемент цинізму, звички». Зараз, певна річ, можна, як-от з Медведчуком, го-ворити, що він був поганим адвокатом у Стуса. А що, були в Україні інші адвокати? Розумієте, ось ця напівправда-напів-брехня, вона дуже небезпечна. Так, Медведчук був адвокатом. Я не можу всього розповідати, але йому доручили, він мав допуск, як деякі адвокати. Але в мене був адвокат ще страшніший. Вона мені брехала від імені моїх батьків, що я повинен здати людей. Розумієте, це система страшна!

Пам’ятаю розповідь цього колишнього чекіста-генерала, як їх — кількох випускників Московської академії КДБ (напевно, було спеціальне відділен-ня) — повезли в Париж. Я дуже зацікавився і спитав: «І як ви відчули себе на другий, на третій день?». Він мені відповів: «Я подумав: а навіщо я з цим повинен боротися?».

Розумієте, система — й ось це страшно.

Сахаров не був політиком, Сахаров був порядною людиною. Так, він був батьком водневої бомби. Він справді вважав (писав це в книзі), що радянська воднева бомба врятувала світ від ядерної війни. Інакше все сталося б. Цілком можливо. У цьому логіка якась є. Імовірно, так страшно, коли сучасна Північна Корея створює ядерну зброю, тому що там керівник абсолютно без мізків і йому не скажеш, що можна, а що ні. Він сам усе «знає».

Ще скажу одну істину, яка в нас сприймається хворобливо. У зонах «політичних» сиділо понад 30% українців. Це свідчить, що фермент спротиву у нас є. Жодного білоруса ніколи не було, ніколи. Жодного узбека. Там були різні люди, не всі інтелігентні, не всі розумні, не всі порядні. Це зрозуміло: КДБ відбирало за якимись своїми категоріях. Я взагалі був великим оптимістом спочатку. Я про це увесь час писав, що у нас є фермент спротиву. Але у що наші правителі перетворили нас?! Після першого Майдану, думаю, що найбільший гріх (Господь Бог, може, відзначить по-тім) — Ющенко. Я вже не кажу про те, що «руки не крали», але він мав такі шанси! Ми могли зробити поступ. Так, ми не стали б Нідерландами чи Австрією, але ми стали б іншою Україною. Ми хотіли цього, готові були ущемити себе і до чогось іти. Він не розумів. Згодом він пояснив собі і близьким, що «з народом не пощастило». І те, що відбувається сьогодні, це насправді страшно.

Я перестав бути оптимістом. Я, на жаль, передчуваю, що помре державність України. Я не знаю. Дай Боже, щоб я помилявся, але якщо ось це от мурло — загальне наше мурло, яке ніяк не може нажертися мільярдами доларів... Їм усе мало, мало й мало. Ми ж нормальний народ, ми ж можемо йти на компроміси, ми можемо простити їм їхні гріхи! А вони не здатні! Вони не здатні до діалогу.

Те, що відбувається із Са-акашвілі... Я ніколи не був його прибічником, зрозуміло, що не так усе просто. Але то не вияв нашої любові до Саакашвілі, то свідчення того, що ми готові вже йти на крайні кроки. Це буде не Майдан. І цього я боюся. В країні величезна кількість зброї й ненависті.

Розумію, що на прес-конференцію небагато прийшло журналістів і на концерт небагато людей прийде (наша розмова відбувалася напередодні меморіального концерту, одразу після прес-конференції, якою справді зацікавилося лише кілька одеських медійників. — Прим. авт.), але ми з вами знаємо, хто такий Сахаров. Молодь повинна знати. Не важливо, якої він національності.

— Пане Семене, на прес-конференції, слухаючи вас, я дивився на великий портрет Андрія Сахарова за вами, і згадав, як мені колись було прикро, коли на з’їзді народних депутатів «героїчний афганець» Червонописький, під овації більшості, ображав Андрія Сахарова...

— Так, і Горбачов, дещо м’якше, але також ображав. Тому що він для них був чужий. Я ще особисто з ним спілкувався, він був чужий у цьому «сходняку». Там же були наші депутати від України, там був Микола Амосов, який жодного разу не виступив і нічого хорошого не сказав. Там був письменник Юрій Щербак — хороший чоловік, я його знаю. Розумієте, єдиний, хто там виступав, був Сахаров. Він же виступав не від Росії, він виступав від демократії, він хотів демократії. І коли йому зателефонував Горбачов, ви знаєте ту історію — йому телефон у Горькому напередодні підключили тільки для того, щоб Горбачов подзвонив і сказав: «Андрію Дмитровичу, нові часи настали, повертайтеся до Москви»,  — перше, що відповів, він не заплакав від радості, він сказав: «Михайле Сергійовичу, я прошу звільнити всіх політв’язнів у СРСР». Він говорив не про себе.

— А щодо попереднього запитання... Ось так, як Червонописький «ставив на місце» Андрія Дмитровича Сахарова, так нещодавно я з жахом почув, що на одному із загальнодержавних телеканалів Степана Ільковича Хмару, ви його, напевно, знаєте, один молодий сприт-ний, дуже провладний політолог обізвав, не мало не багато, «корисним ідіотом Москви»...

— Мене це обурило! Хоча в мене є претензії до Хмари — він непослідовний — але, як на мене, він єдиний щирий з тих депутатів, які були. Його по-милки — це його помилки, це не злочин, він дуже щира людина. Я з ним «шапочно» знайомий, він сидів після мене. Як громадський діяч він не завжди приємний, він створював проблеми, але він це робив завж-ди щиро. Він патріот. Це тепер заяложене, погане слово. Розумієте, молодому та ранньому завжди легко говорити-обзивати. Але коли Хмара — рука Москви, то хто тоді інші? Не в цьо-му проблема, проблема в тім, що за останні 25 років нас навчили забувати, не пам’ятати. Це найстрашніше.

Я не знав, хто такі люди з УПА, я лише там познайомився. Вони стали моїми друзями. Я написав новий текст (цими днями він оприлюдненний у блозі Семена Глузмана на «Лівому березі» і його ми передруковуємо нижче. — Прим. авт.). Мене дуже добре навчив Іван Світличний, він пояснював: «Розумієш, вони воювали в себе вдома, а ті, проти кого вони воювали, прийшли до них зі зброєю, з брехнею, з руйнуваннями, з депортаціями». Все.

Зі мною сидів такий собі не просто бандерівець, а крайовий референт СБ Львівського краю Євген Пришляк. Відсидів 25 років. Ми з ним і потім дружили, ще була радянська влада, він приїжджав до мене в Київ. Справді, славна розумна людина. Ми з Валерою Марченком колись у зоні розпитували, як він узагалі потрапив на цю посаду? Він казав, що не хотів, але попередника вбили і командування наказало. Аргументи були такі: «Ти — спокійний, ти — грамотний, закінчив гімназію...». Пришляк розповідав: «Так, іноді були помилки і ми вбивали невинних» і додавав: «Хлопці, у нас не було ні слідства, ні прокуратури, ні адвокатів. Треба було приймати рішення швидко»... Й ось хто пам’ятає про цього Євгена Пришляка?

Я згадую про них. Це дика якась ситуація. Я — російськомовний єврей — пам’ятаю про них і стараюся, де лиш можна, пишу, як лиш є можливість, нагадую, що вони були.

— Щиро дякую, пане Семене. І, як кажуть в Одесі, щоб ви нам були здорові!

— І я вам дякую. Добре в Одесі кажуть.

Розмовляв Володимир ГЕНИК.