Без історичного коріння

У 1762—1763 роках Катерина ІІ видала два мані-фести про іноземну колонізацію Півдня України. Їх метою було розчинити український етнос в інших, позбавити його національної ідентичності й самобутності і, в підсумку, повністю русифікувати. «Максимальну частку від загальної чисельності населення краю українці становили в 1745-у — 96,86%, а мінімальну — в 1779-у — 64,76%, при цьому росіяни в жодному повіті не були більшістю, а часом навіть другим за чисельністю етносом, поступаючись молдаванам, німцям та іншим етносам», — пише В. М. Кабузян у праці «Заселення Новоросії (Катеринославської та Херсонської губерній) у 1719—1858 рр.». Судячи з цього, особливих успіхів Катерині досягти не вдалося.

Як адміністративна одиниця (губернія) Новоросія існувала у 1764—1783 роках з центром у Кременчуці і в 1796-у—1802-у — з осередком у Новоросійську (пізніше — Катеринослав, нинішній Дніпро). На початку ХІХ століття її поділили на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврій-ську. До складу більшої з них — Херсонської — входили території сучасних Херсонської, Миколаївської, Одеської, частини Кіровоградської та Дніпропетровської областей. У 1775 році з Новоросії були вилучені та передані до складу Азовської губернії всі лівобережні території, крім Полтавщини (майбутній Донбас). Після чергової російсько-турецької війни, в 1822-у, було створене Новоросійське і Бесарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі, яке проіснувало до 1874-го і складалося з трьох згаданих губерній. І, нарешті, у 1919—1920 роках тут була білогвардійська Новоросійська область Збройних сил Півдня Росії.

Межі названих вище адміністративно-територі-альних утворень різнилися. Так, обриси першої, яка проіснувала довше за всі інші, — Новоросійської губернії — разюче відрізняються від нинішніх кордонів південних і східних областей України. Територія нинішньої Одеської області до неї взагалі не входила, та й канула ця губернія в небуття раніше, ніж на карті з’явилася Одеса.

Більшу частину своєї історії Новоросія існувала не як адміністративне, а, скоріше, як географічне поняття. Зазвичай до неї зараховували Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. Зауважимо принагідно, що при всіх варіантах територіальної конфігурації Новоросія ніколи не включала в себе ні Слобожанщину в цілому, ні Харків чи північ Луганської області зокрема. Зате до Новоросії записували Дон, Кубань і Ставропілля, які належать нині Російській Федерації.

Цікаво, чому рух за «вільну Новоросію» розгортається в Україні, а не на протилежному боці російсько-українського кордону?

Не маючи глибокого історичного коріння, після смерті Катерини ІІ назва «Новоросія» почала втрачати популярність, встигнувши, однак, зачепитися в літературній та чиновницькій сферах, як-от у назві Одеського університету.

Серед місцевого українського населення слово «Новоросія» також не прижилося. Згідно зі звітом Херсонської губернії 1868 року, наведеним у монографії Я.В. Бойко «Заселення південної України 1860—1890 років», уже із середини ХІХ століття понад 70% жителів губернії були українцями, росіяни ж складали лише близько 5%. Із кінця ХІХ століття про етнічний склад можна судити з матеріалів першого перепису населення в Російській імперії, який проходив у січні 1897-го. За цим переписом, носії української мови становили більшість населення не тільки цієї території, а й ще восьми губерній імперії. Отже, більше ста років тому етнічні росіяни складали в нашому регіоні незначну частину населення, тому говорити про історію «русской Новороссии» нема жодних підстав. Не хто інший, а саме українці зробили вирішальний внесок у містобудування, створення інфраструктури і флоту Причорномор’я. Тож ні про яке «дарування більшовиками російської Новоросії» в двадцятих роках ХХ століття не могло бути й мови. Одеська губернія була створена в 1920-у шляхом виділення земель Херсонської губернії, й проіснувала до 1925-го, коли в УРСР був скасований губернський поділ, а округи, що входили до них, перейшли у пряме підпорядкування республіки. І лише 27 лютого 1932 року була утворена Одеська область.

Згадали ж про Новоросію так звані збирачі російських земель лише в епоху незалежності України з метою розколу нашої держави. Останнім яскравим прикладом спекуляції на цю тему став недавній скандал навколо якогось підручника, рекомендованого для одеських шкіл. Посібник «Одесса — мой город родной», розроблений і написаний під керівництвом колишнього мера Олексія Костусєва, містить такі рядки: «Через столицю Новоросії проходило 37% всього хлібного експорту Росії і 60% — півдня країни. Ця обставина, а також особливий статус, який надавали місту російські імператори (грошові субсидії, звільнення від податків та постою, порто-франко (1819—1859 рр.), стали причиною економічного і демографічного підйому Одеси».

Формулювання «столиця Новоросії» викликало в одеситів справедливе обурення. Під тиском громадськості Міністерство науки й освіти було змушене відкликати гриф «Схвалено комісією з історії» й заборонити посібник до використання в одеських школах. Це один з тих рідкісних випадків, коли голос одеситів був почутий.

Я розумію, що книга, видана коштом патологічного українофоба Олексія Костусєва, який публічно називав себе «другим Рішельє», не могла бути іншою. Мені не зрозуміла позиція колег — одеських істориків, які підтримали це абсолютно неправдиве твердження.

На жаль, нинішні політичні еліти не тільки не протидіють брехливій пропаганді імперських ідей, але й самі провокують появу подібних міфів. Провокують впертістю, з якою чіпляються за крісла, нескінченним тупцюванням старих фігур на українській політичній дошці, цинічною зміною масок залежно від суспільного дискурсу.

Ігор МОЗГОВИЙ,
кандидат історичних наук.