Викрадення театру?

Був би й жив би Ігор Равицький, багаторічний головний режисер театру, то, можливо, й не ускладнилося б тут життя-буття. Однак, по суті у розпал конкурсу, його серце не витримало напруги… І довелося організаторам дійства спішно вносити корективи.

А тим часом до участі у конкурсі, крім ваговитих пошуковців щастя, долучилися навіть і далекі від театральної справи люди. Як, скажімо, представник санаторію «Куяльник»…

Та це не випадково, кажуть декотрі з учасників того змагання й уболівальники-«правдолюбці». Хоч і була явлена людям нібито змагальність претендентів, програм і послужних списків як конкурентів, так і членів комісії, та все ж, та все ж…

Одне слово, як би там не було, а переможцем було визначено людину, яка цілком «влаштовувала» колектив, бо й сам цей колектив і його пантрувачі з горішніх керівних поверхів також влаштовували-забезпечували цю перемогу. Так гомонять обізнані та наближені до дійства правдолюбці. І розкривають не якісь там «краплені», а звичайнісінькі правдиві карти-факти.

Прислухаймося. На посаду директора — художнього ке-рівника академічного театру ім. В. Василька, театру знаного, баченого і чутого ще з 20-30-х років минулого століття з ім’ям Держдрами не лише у нашому місті, а й у цілій країні, коли він був невтомним, безкомпромісним будівничим Нової Держави, зокрема й надійним фортпостом українства в Одесі, зі своїм могутнім, високим деревом з розлогою кроною, окрасою якої були такі видатні постаті, як Наталія Ужвій, Юрій Шумський, Поліна Нятко, Лідія Мацієвська та інші; театр, який гримів і на своїх гастрольних виїздах виставами за творами Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Ольги Кобилянської, Івана Фран-ка, сучасних українських драматургів, а надто під орудою Василя Василька з його режисерською розробкою героїко-романтичних і глибоко народних театральних дійств та образів, що полонили глядачів і кликали до утвердження Правди й Гідності нової людини, і цей от театр-легенду має очолити, якщо обласна рада затвердить «вибір», людина, котра нібито перемогла у конкурсі…

Та сталося це, так би мовити, «механістично», щоправда, як на погляд дослідників дійства, з виконанням «домашнього завдання». Тобто: на певному його етапі пані Юлія Пивоварова, неофіційна заступниця директора цього ж нашого театру «з організації глядача», та Ігор Равицький виступали у конкурсі, по суті, тандемом: пані Пивоварова опиралася на програму пана Равицького, запевняючи при цьому, що, у випадку її обрання директором-худкерівником, вона все ж призначить, хоч офіційно, хоч неофіційно, пана Равицького, а директорство залишить за собою.

Але сталося непередбачуване: серце пана Равицького заслабувало, він мусив зняти свою кандидатуру, а невдовзі залишив цей світ (царство йому небесне). Отож пані Пивоварова залишилася і без підтримки вчорашнього метра, і без конкурентів, адже інші кандидати вже були відхилені конкурсною комі-сією раніше.

Отак і сталося, що «комунальна установа» з академічним званням, з великими творчими здобутками, щоправда, більше у давніші часи, з неабиякими важливими місіонерськими завданнями бути невтомним провідником української ідеї, української волі, української держави на цілому півдні України, у нашому великому, знаному і за кордоном культурному центрі, ця «комуналка» може потрапити до рук людини, яка до приходу в Український театр на посаду організатора глядачів працювала в ТЮГу лише комерційним директором.

Прикро й боляче, що і Мініс-терство культури України (з його профільним відділом мистецтв), і відповідні структури Одеської міськради та облдержадміністрації по суті усунулися від ділової участі у підготовці та проведенні конкурсу. Довелося чути пояснення: одеський театр — це комунальна установа обласної територіальної громади, тож нею має опікуватися тільки обласна рада.

Так, академічний театр віднесено до групи обласних комунальних установ чи підприємств. Може бути й так. Але ж за призначенням, за покликанням, за завданнями і надіями нашими Український академічний театр має бути вседержавним закладом культури, мистецтва, творчою лабораторією з виховання нової людини, вагомим державним повпредом на зустрічах з іноземним глядачем на закордонних гастролях, провідником високого і світлого національного духу. А тому й не можна полишити його без уваги центру держави. Цей театр — всеукраїнське надбання, а не «тре-тьорозрядна комуналка». Ми не можемо допустити, щоб байдужі й безпринципні люди викрали його у нас тільки заради свого тихенького, безтурботного життя у ньому, у «маленькому світі»... Впливову більшість там, як виявили конкурсні змагання, поки що все влаштовує…

Тільки не свідому частину нашого суспільства. Адже театр останніми роками, як сказати відверто, сидить у ямі. Нема у нього ні яскравих суспільно значущих сучасних героїчних чи гостросоціальних драматичних вистав, які пропонували б шляхи успіху на нашому складному поступі до цивілізованої світової спільноти, розповідали про героїв, що стали на захист Батьківщини від російських агресорів та їхніх найманців.

До всього, Одеса перебуває під прицілом наших недругів і відвертих ворогів з різних країв, а надто з Росії, як і з боку тутешніх п’ятиколонників та неприхованих сепаратистів, якими вона, як мовиться, аж кишить.

Виконувати своє покликання, високу місію у суспільстві театр Василя Василька зможе успішніше, коли налагодить тісну співпрацю з громадськістю Одеси. Ситуація з конкурсом свідчить про відсутність таких контактів. Ні театр, ні очільники культурницьких установ області й міста не здогадалися долучити до розмови про перспективи колективу, про бажані і можливі зміни на краще Одеську органі-зацію Національної спілки письменників України, про що говорив у нашій розмові її голова Сергій Дмитрієв. Як і представників НСЖУ на чолі з усюдисущим і завжди налаштованим на тісну співпрацю з творчими колективами Юрієм Работіним, як і завжди легких на підйом художників з їхнього регіонального творчого об’єднання, зокрема й одного з очільників місцевої організації НСХУ Сергія Савченка, завжди готового «прибігти» до людей, котрі б’ються за високі мистецькі вершини.

Зрозуміло, що розмова про наш Театр, про його завдання у цей непростий, напружений час має відбутися на викопрофе-сійному і високовимогливому рівні. Але до того, на наш погляд, не варто поспішати із затвердженням в обласних інстанціях пропонований комісією вибір без вибору, аби театр не зазнав повної стагнації.

Ця стривоженість прозвучала також і з уст ветерана театру Анатолія Дриженка: народний артист України на зібранні колективу ще перед початком конкурсних відборів говорив про певну інертність молодої генерації, закликав її наполегливіше працювати над удосконаленням мистецької майстерності як кожного зокрема, так і всієї трупи у постійно оновлюваному й актуалізованому репертуарі.

Що ж, це завдання і на сьогодні, і на завтра. Не упустити б театру час і шанс на виріст у високе майбутнє. Своє і наше, всеукраїнське.

Володимир
КРИЖАНІВСЬКИЙ,
журналіст.