«Вітчизна — це не хтось і десь...»

У січні 1972-го, коли М. Хрущов розпочав наступ на творчу інтелі-генцію, Івана Світличного також заарештували й засудили на 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Ув’язнили за антирадянську діяльність, тобто за відстоювання елементарних людських прав на свободу інформації й думки. Кару відбув повністю, повернувшись інвалідом. Паралізований, прикутий 11 років до ліжка, був позбавлений можливості завершити свої наукові напрацювання. Реабілітований у 1991-у, а через рік, у жовтні 1992-го, відійшов у вічність. Разом із сестрою Надією у 1994-у удостоєний посмертно Шевченківської премії.

У цій статті зосереджу увагу на таких питаннях: у чому актуальність високохудожніх творів Івана Світличного, чому вони вчать нас сьогодні, що вплинуло на формування його переконань як свідомого своєї нації українця, борця за ідеали свободи та як репресивна система ламала його, але він, попри все, вистояв. Матеріали, здебільшого, взяті з книги спогадів «Доброокий», впорядкованої сестрою Надією та дружиною Леонідою Світличними в 1998 році.

«Доброоким» і «вусатим сонечком» назвав Світличного Василь Стус у поезії «Не можу я без посмішки Івана».

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо, не знаю,
що я зле зробив.
Чого ж бо й досі
твій поріг високий
ані відчув, ані переступив? 

Цей вірш написаний 5—6 грудня 1965-го під впливом першого арешту Світличного. Метафоричний образ «поріг високий» — визнання лідерства друга, прагнення зрівнятися з ним у всьому. «Івана і Василя в’язала зворушлива взаємна любов. Ще в ранніх спробах Василя Іван побачив ПОЕТА», — стверджує Леоніда Світлична. А Дарія Гусяк про відвідини подружжям Світличних Волочиська, де вона мешкала з Катериною Зарицькою, після повернення з таборів і заслання пише так: «З друзів найчастіше згадував Іван Василя Стуса і не раз говорив: «Стус — мій най-ближчий друг», при цьому на очах у нього виступали сльози. Запевняв, що мав видіння у ту хвилину, коли той помирав. Про те говорив і потім у Моршині, коли ми зустрілися в домі Зіновія Красів-ського».

Світличний найбільше любив писати сонети, будучи справжнім майстром цієї найдовершенішої 14-рядкової поетичної форми. У 1990-у побачила світ його збірка сонетів «Серце для куль і для рим». Поезія завжди випромінює сутність людини. Один із сонетів, що підтверджує «поріг високий» автора, — «Моя свобода»:

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,

Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, замацану, як здачу,
Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за ґрати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

Світличний не лише вчить відстоювати свободу особистості, а й брати відповідальність на себе за все, що відбувається з народом. Чому ми сьогодні так важко будуємо державу? Тому, що багато українців живе за принципом «моя хата скраю», залишаючись тими «коліщатами й гвинтиками», якими зробила їх комуністична система. Але нам є у кого вчитися уваги й поваги до найбільших життєвих цінностей людини. І найперший приклад тут — громадянський подвиг Світличного. Гріх і вину перед майбутніми поколіннями поет бере і на себе, бо є невіддільною частиною свого народу. На цьому наголошує, зокрема, у сонеті «Провина»:

Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні
Переґвалтовані роки...
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики...

Звідки у Світличного таке високе розуміння своєї відповідальності? Насамперед це залежало від його особистої натури, а був він, як уже мовилося, наполегливим, сміливим, начитаним. Ось як оцінював свої взаємини з науковим керівником дисертації, академіком О.І. Білецьким, людиною «не лише надзвичайного хисту, але й неймовірної на той час сміливості. Він і мене взяв до себе в аспірантуру не так за мої знання чи хист (…), як за півнячу задерикуватість і, можна сказати, хуліганську на той час зухвалість: у трактаті, що я написав, вступаючи до аспірантури, я піддав сумніву одну, тоді пануючу теорію, за якою стояв авторитет не тільки літературний». Він міг запитати під час розмови з високим кадебістським начальником, чому в їхній установі працює так багато дурнів, і той так само відверто відповів: «А думаєте, багато розумних піде на таку роботу?». Як людина розумна, допитлива, Світличний ще в студентські роки оцінював як недоречність постійну боротьбу влади з різноманітними «ворогами»: націоналістами, космополітами, сіоністами, письменниками і т.д. Влада, вважав, не повинна безперервно боротися з кимось зі своїх громадян.

Наприкінці ж 1950-х почали повертатися в’язні сталінських концтаборів. Іван познайомився і близько зійшовся з Борисом Антоненком-Давидовичем та Надією Суровцевою, що були своєрідними  зв’язковими поколінь, наставниками «шістдесятників», і почув від них розповіді про революційні та післяреволюційні події, про табірні порядки. Не могли не вплинути на формування його поглядів і щоденники Олександра Довженка, які він прочитав у повному обсязі в 1954-у, коли завідував відділом критики і публіцистики в журналі «Дніпро», де вони частково друкувалися. Євген Сверстюк писав: «Велика обдарованість, талант рідкісний дали йому можливість іти проти течії, зберігаючи гідність особистості».

Розуміючи вади існуючого ладу, Іван Світличний виражав свій біль поетичною мовою.

Люблю Вітчизну...

Люблю Отчизну я,
но странною любовью.

М. Лермонтов.

Люблю Вітчизну я. Та любов
У мене дивна.
Не прикрюся, коли я знов
Не догодив вам.
І байдуже, чи мій Дантес
Любов ту визнав.
Вітчизна — це не хтось і десь,
Я — теж Вітчизна.
Не раб нікому й не слуга
На побігеньках,
Я ласки не запобігав
І в неї, неньки.
І в серці, непідвладнім злу,
Ношу з собою
Вітчизни славу немалу
І рани болю.
Ношу тягар пекучих правд,
Ганьбу Вітчизни
Не на показ, не на парад
Патріотизму.
За те, що був я в неї син,
Мене карали,
І я любов свою носив
Поза Арали.
Я знав: ся чаша не мине,
Та доля в мене
Жорстока, вибравши мене —
Благословенна.
Кажу до побратимів я:
— Всього ще буде.
Та чисте збережіть ім’я:
Ми — люди! люди!
А вам, раби, кажу: — Раби!
Вас мало били.

Люблю Вітчизну я... Якби
Ми всі любили!

У житті Іван Світличний був м’яким, делікатним, витриманим, старався всім допомогти, був добрим учителем, подаючи зразок взаємин і поведінки для молодих тоді поетів Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського та інших. А в каторжанській поезії, коли йшлося про моральні принципи, за словами Івана Дзюби, він був жорстким і безжалісним. Українці, які не протестують, мовчки тягнуть ярмо, для нього — «раби» («Люблю Вітчизну...»), «ягнята», «потурнацьке бидло» («Тарас Бульба»).

Не всі знали, що творцем ідеї шістдесятництва був саме літературний критик Іван Світличний, а от репресивна система добре усвідомлювала силу його впливу на оточення і стежила за ним завжди: і в Києві, і в таборі, і тоді, коли вже був паралізований, до останнього дня життя. Вона розуміла роль Світличного в національному русі, потугу його морального авторитету, адже недарма в’язні називали його «табір-ною совістю».

Про те, як КДБ намагався дискредитувати І. Світличного, недавно прочитала в газеті «Шлях перемоги» (номер за 29 листопада 2017-го). Стаття «Засуджені, але не зломлені» Ю. Щура написана на основі доповідної КДБ про українських дисидентів у пермському таборі, де відбував покарання і Світличний, підготовленої для керівника компартії УРСР Щербицького 8 липня 1975 року. У доповідній ішлося, що про умови перебування в таборах стало відомо за кордоном: в українському щоденнику «Свобода» (США) від 15 квітня 1975-го з’явився матеріал, підготовлений для самвидавівського журналу «Вісті архіпелагу ГУЛАГ» І. Світличним, І. Калинцем, С. Глузманом, З. Антонюком, Л. Ягманом і переданий за кордон через академіка А. Сахарова. Там же повідомлялося, яка робота проводиться для обмеження активності саме Світличного та для його компроментації. Зокрема, у березні 1975-го його перевели на легшу роботу бібліотекарем, через адміністрацію табору робили йому незначні поступки, закривали очі на дрібні порушення умов режиму утримання. Для підриву авторитету Світличного, послаблення його впливу на інших ув’язнених поширювалася інформація лондонської радіостанції «Голос вільної Польщі», нібито в арештах української інтелігенції 1971—1972 років винним є саме Світличний. Не випадково йому, вже тяжко хворому, місцем заслання призначили високогірний район Алтаю з низьким атмосферним тиском і кисневою недостатністю, де погода й тиск змінювалися щогодини.

Що ж допомагало йому виживати, займатися науковими розробками, поки дозволяло здоров’я, і писати вірші? Відповідь знаходимо у сонеті «Парнас»:

«И в небесах я вижу Бога».
М. Лермонтов.

І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі,
І хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,

Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив

Парнас! І що ті шмони й допи?
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію, дрібнішу тлі.

Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я Бачу Бога.
І Боже слово на землі.

Поезія — стихія Світличного, він нею жив і зцілювався. Дружина згадує: «Після розгрому Клубу творчої молоді помешкання Горської—Зарецького і наше стали своєрідними філіями молодіжного Клубу, заступили комісії для роботи з молодими… Молоді поети приходили, щоб почути Іванову думку про свої вірші, приносили їх на редагування… Іван був вимогливим критиком і редактором, але намагався ніколи нікого не принизити… На магнітофоні «Весна», придбаному за останні гроші, він записав Симоненка, ніби передчуваючи його ранню смерть, почав записувати інших…».

Подружні взаємини Світличних викликають найбільшу повагу. Льоля, так Іван називав Леоніду, була з ним на засланні, і пізніше в спогадах детально розповіла, як він втрачав здоров’я, про три лікарські помилки. А Іван у багатьох поезіях називав дружину своїм ангелом-хранителем: «Ти всім, чим лиш могла, була для мене». Він знав, що скоро помре, й залишив поетичний заповіт, який дружина виконала сповна.

Про ставлення І. Світличного до жінки взагалі прекрасно сказано в сонеті «Ярославна»:

Молімось, браття-атеїсти,
За наших славних Ярославн.
Круту їм долю Бог послав:
Мов на Голгофу, мов на вістрі,

Крізь ґвалт ганьби,
крізь глум ослав
Ідуть — княгині,
йдуть — пречисті,
Ідуть... А хто шляхи тернисті
Їм килимами вистилав?

Шануймось, друзі-побратими,
За Ярославнами святими.
Хто ми без них? Чи ми змогли б
Себе на розтерзання будням
Так, як вони, віддати? Будьмо
Достоту гідними княгинь.

На завершення хочу запропонувати до уваги читачів першу частину «Айдарського диптиху», написаного поетом і мислителем тоді, коли він усвідомив, що наближається кінець його життя. Іван Світличний звертається до нас, жителів уже третього тисячоліття: чи пам’ятатимемо ми зроблене в 1960—1970-х роках?

З найвищої точки свойого життя
Хотілось заглянуть
хоча б одним оком,
Яке воно буде оте майбуття:
Красиве і ніжне?
Чи, може, жорстоке?

Чого ще запрагнуть нащадки мої,
Коли наїдяться і м’яса, і хліба?
Чи буде в них дружба,
як в добрій сім’ї?
Чи буде їм вірш
про кохання потрібен?

Чи будуть вони вглиб
прийдешніх століть
З метою усе зрозуміть —
заглядати?
Чи буде в них потяг
серцями зігріть
Всіх ближніх, як може робити
це мати?

Нелегко сьогодні усім уявить,
Що буде у третьому тисячолітті,
Та треба так жить, щоб в гілках
верховіть
Майбутнього древа розумних
відкрить
Було також те, що вдалось нам
відкрити!

На жаль, у третьому тисячолітті ми ще не наїлись «і м’яса, і хліба». На жаль, багато українців ще не дійшли до розуміння переваги жити в своїй державі. Тому повторю слова мудрого Івана Світличного:

Кажу до побратимів я:
— Всього ще буде.
Та чисте збережіть ім’я:
Ми — люди! люди!
А вам, раби, кажу:
— Раби! Вас мало били.

Люблю Вітчизну я... Якби
Ми всі любили!

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент.