«...Я — теж Вітчизна»

У 1983-у в Київському педагогічному інституті захистила кандидатську дисертацію на тему «Біографічна драма в українській радянській літературі». Працювала в Одеському вищому військовому об’єднаному командно-інженерному училищі ППО, де здобула звання доцента, з осені 1993-го — на кафедрі українознавства новоствореного Одеського інституту Сухопутних військ. Активно займалася національно-патріотичним вихованням та громадською роботою, за що не раз потерпала від зашореного радянською ідеологією начальства. Очолювала Одеську організацію Ліги українських жінок. Більше десяти років готувала і вела передачі на патріотичну тематику «Шануймо борців за незалежність України» на Одеському обласному радіо. Видала дві книжки публіцистичних статей «Створюймо Україну в інших душах» (2002) та «Шануймо борців за державність України» (2016). Усі статті, вміщенні в останньому збірнику, в 2008—2015 роках були опубліковані на сторінках «Чорноморських новин».

Учений, однодумець, друг Аліни Григорівни Олексій Волович у рецензії на цю книжку писав:

«Збірник публіцистичних статей Аліни Пляченко надзвичайно актуальний і цінний за своїм змістом і через 25 років після здобуття незалежності України, оскільки він примушує нас замислитись над тим — чому ми практично втратили ці 25 років для розбудови Української держави, чому не скористалися як слід надбаннями кращих синів українського народу, які боролися за вільну, демократичну і суверенну Україну у сім’ї європейських народів. Аліна Григорівна не просто переказує здебільшого вже відомі факти про життя видатних українських діячів, вона, за її словами, «пропускає все через біль свого серця, сповнене глибокої любові до людей і прагнення допомогти всім прозріти та полюбити Україну заради майбутнього.

У більшості статей пані Аліни йдеться про драматичні й трагічні сторінки історії, які дають нам право сказати, що здобута у 1991 році Незалежність, не була для нас подарунком долі, а стала результатом багатовікової боротьби кращих синів і дочок українського народу. І сьогодні ця боротьба продовжується і з зовнішніми, і з внутрішніми ворогами. Як сказав проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, «якщо не говорити про минулий біль, нас перестануть розуміти наступні покоління». Аліна Пляченко говорить про минулий і нинішній біль, щоб кожен з українців зрозумів — хто ми, чиї діти, щоб онуки й правнуки знали, яку мають багату історичну та культурну спадщину, за захист і збереження якої сьогодні тисячі українських лицарів кладуть голови на українському Донбасі…».

В одному з інтерв’ю на запитання про те, чому навіть після Помаранчевої революції та Революції Гідності в Україні не сталося змін на краще, через що багатьох охоплює зневіра і розчарування, Аліна Григорівна відповіла:

«Я думаю, тут кілька причин. Передусім, наш державний устрій залишається олігархічним, і двом революціям його не вдалося зламати. Олігархи наймають собі партії та політиків. Бізнес і полі-тика не відокремлені, а бандити не сидять у тюрмах через те, що правоохоронні органи є залежними від влади. І найголовніше — ще не маємо повноцінної полі-тичної нації, згуртованої навколо національної ідеї. Й досі в Україні діють проросійська п’ята колона і кремлівська агентура. Але є й позитивні зрушення. У нас формується потужне громадянське суспільство, яке не дає владі комфортного життя, вимагаючи проведення реформ.

З великим душевним болем я сприймаю російську окупацію Криму і Донбасу. На мою думку, нам не треба сподіватися на женевські і нормандські формати, тим більше, що, як на мене, від них нема жодного толку. Путін веде проти нас не лише війну із застосуванням найновіших озброєнь, а й інформаційну, якій ми все ще не можемо ефективно протидіяти. Звісно, допомогу від ЄС і США треба приймати, але ніхто, крім нас, не звільнить нашу землю, рясно политу кров’ю запо-різьких козаків, тому ми маємо сподіватися лише на власні сили, на українське військо...».

...У ту останню нашу зустріч в редакції Аліна Григорівна поспішала, бо хотіла підготувати ще одну книжку про справжніх українців, що любили не себе в Україні, а Україну в собі, бо хотіла ще багато встигнути, аби Україна таки стала такою, про яку мріяли багато поколінь борців за її незалежність, бо знала, що «Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна».

Вічна пам’ять, дорога Аліно Григорівно!..

Друзі, побратими, колектив «Чорноморських новин».