Чи потрібна Україні атомна бомба?

Слід сказати, що не потрібно уявляти колективний Захід як моноліт у всі часи. Німеччина й Австрія підтримали нашу незалежність у 1918 році всією міццю своїх збройних сил. Зауважу, що Німеччина програла Першу світову войну, не отримавши жодної військової поразки на її заключному етапі. І якби не короткий успішний восьмимісячний досвід нашого державного будівництва в рамках Гетьманської України, підтриманий німцями й австрійцями, можливо б, питання про українську незалежність у майбутньому просто не постало. Націонал-соціалістична Німеччина виявилася єдиною країною, що офі-ційно й відкрито намагалася донести цьому ліберально-демо-кратичному світу правду про Голодомор в Україні. Німеччина виявилась і єдиною державою світу, що порушувала українське питання в глобальному контексті перед Другою світовою війною і під час цієї війни. На жаль, єдиного стратегічного підходу так і не було озвучено, що не дозволило Німеччині цілком спертися на український народ у війні з більшовицькою Московією.

А що нинішня Німеччина? Німеччина, для якої доля України була важливим чинником її зовнішньої політики, закінчилася 8 травня 1945 року. Постала нова Німеччина, яка нині цілком не може вирішувати і власну долю. Німеччина зробила все від неї залежне, щоб стати інтегральною частиною єдиної західноєвропейської цивілізації, і вона нею стала. Тепер Захід, хоча далеко не є монолітом, але досяг найбільшої за всю історію консолідації у більшості економічних і політичних питань.

Що ж змушує Захід не відвертатися від України тепер, коли вже четвертий рік йде російсько-українська війна, яка чомусь називається антитерористичною операцією (АТО)? 

Я думаю, страх, що Московія не обмежиться Україною. Але й справжнього протистояння з Московією Захід намагається уникнути. Захід тягне час під гаслом «Ні миру, ні війни». А раптом з Путіним щось станеться і з його наступником можна буде все почати з чистого аркуша? Тоді й про Україну можна буде якось домовитися за згодою сторін. А поки що — жодних конкретних обіцянок Україні щодо членства в НАТО і ЄС, щоб не ускладнити майбутніх перемовин з Московією.

Моє припущення: наші очільники на жодний рішучий крок без узгодження із західними партнерами не наважуються і загальний формат всього, що відбувається нині, — це наслідок їхніх настійливих рекомендацій. Верховна Рада у 1991 році не послухалася американського президента і проголосила незалежність України. Наші очільники сьогодні на подібні доленосні кроки не здатні. Тому АТО, а не війна. Тому не розірвані дипломатичні сосунки. Тому не націоналізована власність країни-агресора на нашій землі. Тому не запроваджений з ним візовий режим. Тому мінський процес, що не має навіть зовнішніх ознак контактів між двома державами. Замість цього неофіційні, на громадських засадах, представники офіційної України (дехто з них має стійкий імідж українофоба і москвофіла) про щось домовляються з офіційними представниками неофіційної «лугандонії», де українофобія і москвофільство є єдино можливою позицією для виживання.

А щодо стосунків Путіна і Московії, то Путін — це і є Московія, а Московія — це і є Путін. Саме в цьому секрет такого його довгого перебування у владі. Цей термін можна порівнювати лише з терміном перебування у владі Сталіна. Ці дві політичні фігури однозначно показують, якою хочуть бачити владу московити. Не має значення, хто буде після Путіна. Якщо він захоче довго затриматися у владі, то муситиме бути Сталіним або Путіним з невеликими поправками на те, який час надворі.

Отже, наше становище можна оцінити як безрадісне, якщо цілком покладатися лише на зовнішні чинники. Надія з’явиться лише тоді, коли ми повіримо у власний народ і власні можливості. «Як визвольна, так і оборонна самостійність України в основі своїй має спиратись на власні українські сили, на власну боротьбу, на постійну готовність до самооборони» (Степан Бандера). Щодо справедливості завжди можна вести нескінченну дискусію з непевним результатом. Перевага сили не вимагає дискусій — вона очевидна. Чи є у нас можливість бути сильними? Так, є. Тут я торкнуся лише одного аспекту нашої можливої сили — ядерної зброї.

Один з очільників нашої молодої держави у 1917 році Володимир Винниченко, далекий від ідеалів українського націоналізму і налаштований лише на реалізацію своїх політичних амбіцій, заявив, що революційна Росія ніколи не нападе на революційну Україну. Це гасло дозволило йому провести демобілізацію величезної кількості українізованих військових частин колишньої імперської армії. У висліді молода держава залишилася без армії, і за кілька місяців російсько-більшовицькі війська захопили Київ, влаштувавши там криваву різанину киян, запідозрених у симпатіях до ідеї незалежності України.

Роззброєння під пацифістськими гаслами, уповання на світові цінності всупереч національним інтересам завжди закінчуються національною трагедією. Чи думали ініціатори ядерного роз-зброєння України про можливі довготермінові наслідки такого кроку? Думаю, ні. Політичний обрій більшості політиків ніколи не перевищує кількох років. Три фундаментальні принципи без’ядерності («не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї») були закладені ще в Де-кларації про державний суверенітет України, схваленій Верховною Радою 16 липня 1990 року. З огляду на стриману реакцію Заходу щодо постання нашої держави, такий дипломатичний прийом на початковому етапі становлення держави, можливо, і був доцільним. Не забуваймо також, що та Верховна Рада була переважно комуністичною і належно вихованою, тобто несла в собі весь набір стереотипів радянських часів про «старшого брата», «братні народи», «дружбу між народами» тощо.

Щоправда, попри своє критичне ставлення до комуністичної ідеї як такої, мушу зазначити, що рівень освіченості і порядності тієї Верховної Ради був високим. Серед тодішніх членів нашого парламенту було багато відомих науковців, письменників, інших представників творчої інтелігенції, лідерів национально-визвольного руху. Навіть комуністичні партійні функціонери, що також у великій кількості були там, пройшли довгий час професійного зростання, а це унеможливлювало появу серед них випадкових, малоосвічених, професійно неспроможних людей. Але націоналістами більшість з цих людей не були. Класиків українського націоналізму не читали. Досвід багатосотрічної національно визвольної боротьби українського народу не став їхнім духовним надбанням. Я думаю, що в той момент ніхто з них навіть не здогадувався про існування пророчих слів одного з найвизначніших ідеологів українського націоналізму Юрія Липи: «Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а коли зруйнуємо Москву, як столицю імперії». Справжній ворог, на якого вказав Юрій Липа, — це той, що не згоден з самим фактом існування нашої країни.

Положення України на Сході Європи в цьому сенсі нагадує положення Ізраїлю на Близькому Сході. Ізраїль вирішує свої проблеми комплексно, але на першому плані у нього завжди посилення своєї військової моці, попри те, що думає про нього навколишній світ. Він діяв прямо протилежно тому, як діяла Україна. За кілька років після постання як держави, Ізраїль уже розробив національну програму зі створення власної ядерної зброї. Не маючи власних покладів урану, не маючи власних атомних електростанцій (їх немає і по сьогодні), реактори яких можна використовувати для напрацювання плутонію, маючи надзвичайно обмежену територію для безпечної реалізації атомних досліджень — ядерні реактори потрібні за будь-яких умов, Ізраїль атомну бомбу таки створив. Як вважають фахівці, нині він володіє не менш як сотнею ядерних боєголовок. Тисячу років жити поряд з євреями і нічому корисному у них не навчитися. Сумно!

Україна в момент проголошення своєї незалежності була третьою ядерною потугою світу. Вона мала 176 міжконтинентальних балістичних ракет. З них 130 рідкопаливних СС-19 (по шість боєголовок кожна) та 46 твердопаливних СС-24 (по десять боєголовок кожна). Від 30 до 43 стратегічних бомбардувальників Ту-95МС та Ту-160. Від 1514 до 2156 ядерних боєзарядів стратегічної зброї та від 2800 до 4200 тактичних ядерних боєзарядів. Зауважимо, що із 20 ракетних комплексів, які були на озброєнні колишнього СРСР, 13 розроблені у дніпропетровських КБ «Південне» та ВО «Південмаш».

Утримувати й обслуговувати таку потужну зброю на той момент було складно. Але цілком достатньо було й одного відсотка цього арсеналу, щоб приборкати агресивність нашого споконвічного ворога. До речі, повної одностайності серед вищого керівництва держави не було і тоді. Так, прем’єр-міністр Леонід Кучма у промові, виголошеній у Верховній Раді 1993 року, відстоював збереження в Україні най-ефективнішої і найпотужнішої складової українського ядерного потенціалу — 46 твердопаливних МБР СС-24 (460 ядерних боєголовок), які могли зберігатися дуже довго при мінімальному обслуговуванні. Проте легковажність українців взяла гору, і 16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. В обмін на це найбільші ядерні держави світу гарантували Україні безпеку. Так відбувся обмін потужної зброї, яка могла реально захистити країну, на слова, які згодом виявилися не більше, ніж коливаннями повітря. 2 червня 1996-го Україна офіційно втратила ядерний статус. Цього не можна було робити, навіть віддавши всю ядерну зброю зацікавленим сторонам. Потрібно було залишити за собою право на відновлення, в разі потреби, свого ядерного арсеналу. Натомість ми виявили не зрозумілу світу і не оцінену ним шляхетність. Швидше за все, відмова України від ядерної зброї так і залишиться єдиною акцією подібного зразка в історії людства, свідченням тупості та злочинного нехтування засадничими інтересами української нації.

Втім, в Україні залишився базовий елемент ядерної зброї — 15 діючих атомних реакторів. Ще одна важлива передумова — багаті поклади урану, найбагатші в Європі. За ресурсами і підтвердженими сумарними запасами урану Україна входить до першої десятки країн світу. Державним балансом запасів корисних копалин України враховується 17 родовищ із сумарними запасами, достатніми, щоб забезпечити потреби діючих АЕС країни на наступні 100 років. Це за умови, що для виробництва електричної енергії в Україні використовуватиметься лише уран 235, якого в природному урані 0,7%. Решту природного урану становить його ізотоп — уран 238. Тільки запаси Новокостянтинівського родовища у 100000 тонн урану оцінюють як найбільші в Європі і п’яті в світі.

Якщо оволодіти технологіями використання урану 238, то ресурс уже розвіданих покладів збільшиться у понад 100 разів і перевищуватиме 10000 років. Однак свого часу керівництво Радянського Союзу мудро подбало про те, щоб в Україні не було замкненого паливного циклу. Щоб добута в Україні уранова руда надходила до Росії, а там з неї виготовляли тепловидільні збірки (ТВЗ) для українських атомних реакторів. Після відпрацювання впродовж 4-5 років ці збірки знову поверталися в Росію для подальшого зберігання. В кожний реактор в Україні завантажується приблизно 66 тонн урану, який входить до складу ТВЗ, збагаченого ізотопом урану 235 до рівня у 3-4%. Такий рівень збагачення не є високим. Заряд уранової ядерної бомби має містити 90% урану 235. Отже, важливим завданням для ядерної галузі в Україні є створення потужностей для збагачення урану в промислових масштабах і як проміжний результат — створення ТВЗ власного виробництва. Це цілком цивільний проект, але без нього неможливий подальший прогрес у розробці власної ядерної зброї.

Наступним завданням є створення власних сучасних сховищ для зберігання радіоактивних відходів і, в першу чергу, відпрацьованих ТВЗ, оскільки в останніх міститься напрацьований під час використання в реакторах ТВЗ плутоній 239, що вже становить цілком конкретний інтерес для створення плутонієвої ядерної бомби, та більша частина початкового вмісту урану 238. Частина урану 238 при опроміненні нейтронами, що виникають при роботі реактора, перетворюється у плутоній 239. Останній у висліді опромінення нейтронами веде себе подібно до урану 235. Цей процес дає до 30% додаткового тепловиділення працюючого реактора. Ізотоп урану 238 є ядерним паливом майбутнього. І тюльки-но почнеться широке промислове використання атомних реакторів на швидких нейтронах, саме він стане їх основним паливним елементом. Тому використані ТВЗ вкрай недоцільно назавжди вивозити за межі країни. Сучасні ядерні реактори є переважно реакторами на теплових нейтронах і здатні використовувати як паливо лише уран 235.

Наскільки атомні електростанції важливі на шляху до створення власної ядерної бомби, видно з подій навколо Ірану. Свою ядерну програму Іран почав у 1975 році з будівництва першої на Близькому Сході ядерної електростанції поблизу міста Бушер. Захід активно включився в протидію цьому бу-дівництву, зокрема, використовуючи механізм економічних санкцій. Через це лише у 2011-у був введений в експлуатацію перший енергоблок цієї станції.

Важливим завданням для нашої мирної ядерної промисловості є створення власних реакторів на швидких нейтронах. Їх у світі вже доволі багато. Так, у Сполучених Штатах сьогодні діють приблизно 130 підводних човнів і 10 надводних кораблів з атомними енергетичними установками. Переважно це ядерні реактори на швидких нейтронах. Такі реактори мають менші розміри через відсутність графітових уповільнювачів нейтронів, вищий коефіцієнт корисної дії через високу температуру теплоносіїв, приблизно вдвічі більшу, ніж у реакторах на теплових нейтронах. Нарешті, вони значно безпечніші за реактори на теплових нейтронах, оскільки теплоносієм у них є рідкі метали, що перебувають під значно меншим тиском, ніж вода в реакторах на теплових нейтронах, і не википають, як це сталося з водою в реакторі під час трагедії в Чорнобилі. Щоправда, є й істотна вада. Наразі вони значно дорожчі за реактори на теплових нейтронах. Ця ситуація збережеться ще деякий час, поки суттєво не вичерпаються природні запаси урану 235. Фактично єдиною країною, де приступили до масштабного використання реакторів на швидких нейтронах для виробництва електричної енергії, є Московія.

Насправді ідеальна схема використання природного урану для потреб України — створення замкненого паливного циклу. Схема його така. Реактори на швидких нейтронах, що працюють у режимі розмноження плутонієвого ядерного палива, споживають паливо у вигляді суміші плутонію 239, який, власне, і є паливом, та урану 238, що паливом не є, але під дією нейтронів, які виділяються в реакторі під час роботи, може перетворюватися у плутоній 239. За певних умов нового плутонію може утворюватися більше за кількість плутонію, що закладається в реактор від початку. У висліді роботи такого реактора ми отримуємо й електричну енергію, і нове паливо у вигляді плутонію у більшій кількості, ніж використали. Отриманий новий плутоній з економічних і технологічних міркувань краще використовувати як ядерне паливо у реакторах на теплових нейтронах. Радіохімічний завод зі збагачення урану, плутонію, розділення ізотопів тощо є третім елементом цього технологічного ланцюга. Такою дрібницею, як ядерна зброя, в цьому технологічному конгломераті міг би займатися невеликий підсобний цех. Чорнобильська трагедия, крім колосального негативу, підготувала для розміщення цього технологічного комплексу ідеальний незаселений майданчик радіусом у тридцять кілометрів.

Існує серйозне припущення, що Сполучені Штати, до речі, цілком слушно, стримують розвиток у світі ядерної енергетики, базованої на швидких нейтронах, через те, що від неї навіть не крок і не півкроку, а, щонайбільше, чверть кроку до ядерної бомби. Але не нам дбати про світові проблеми. Для мене світ має сенс лише у разі, якщо в ньому майорить український прапор.

За оцінками фахівців, за умов уже існуючої технологічної бази в Україні, не надто напруженого графіку робіт та доволі поміркованого фінансування у 200 — 300 мільйонів доларів річно (дещо більше за вартість одного енергоблоку атомної електростанції) для створення власної ядерної зброї нам потрібні 5-7 років. Якби з першими пострілами російських установок залпового вогню по українській території ми розпочали цей процес, то були б уже на його завершальному етапі. Зброєвий плутоній містить, крім ізотопу плутонію 239, що ділиться під дією нейтронів, лише 7% інших ізотопів плутонію, що не діляться. Промисловий плутоній, який можна безпосередньо отримати з відпрацьованих ТВЗ атомних електростанцій, містить до 40% ізотопів плутонію, що не діляться. Отже, без радіохімічного заводу зі збагачення плутонію тут не обійтися. Плутоній — це найлегший шлях до сучасної ядерної зброї. Потужності існуючих ядерних реакторів України достатні, щоб менш ніж за рік забезпечити сировиною створення, наприклад, 100 ядерних зарядів середньої потужності (по 15 кг плутонію кожен).

Ядерну зброю слід сприймати насамперед не як загрозу існуванню людства, а як фактор для його мирного співіснування. Між Першою і Другою світовими війнами минув лише двадцять один рік. Після Другої світової ми, попри нескінченні локальні збройні конфлікти, 72 роки живемо в умовах глобального миру. Цим ми завдячуємо факту існування ядерної зброї. Якби Україна після проголошення незалежності залишилася ядерною державою, то теперішня російсько-українська війна була б неможливою, Донбас жив би мирним життям, а Крим був би з Україною.

Цю статтю пишу з переконанням, що ми неминуче підемо шляхом відновлення свого ядерного статусу. Можливо, про це не потрібно говорити на офіційному рівні. Можливо, це треба робити мовчки, але непохитно і максимально швидко, що і морально, і справедливо з нашого боку. Ядерна зброя має стати закономірним побічним продуктом модернізації української економіки в цілому, зокрема її ядерної енергетики, потужним джерелом відродження української науки з виходом її на світовий рівень. Оскільки нездоланним аргументом у міждержавних стосунках завжди була сила, то нехай і сила буде на нашому боці в наших «задушевних» стосунках з Московією.

Дорогу здолає той, хто йде.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-матетатичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України.