Шлях моральності Андрія Сахарова

Моя організація у 1980-х опікувалася питаннями прав людини. На Заході ми почали організовувати концерти на підтримку Сахарова з 1981 року, коли його вислали з Москви. Жив він у Горькому, в засланні, під погрозами та пос-тійним пресом КДБ. Перші концерти, а потім і конгреси ми організували в Амстердамі. Коли Сахаров повернувся до Москви, наприкінці 1986-го, ми продовжували цю серію з його згоди, адже були й інші політв’язні, яких треба було захищати. Після його смерті у 1989-у ми припинили нашу діяльність, а зараз повернулися до цієї тематики.

Нам дуже важливо, що в цьому регіоні була людина такого морального рівня, як Вацлав Гавел у Чехословаччині чи Нельсон Мандела у Південній Африці. Тут були серед дисидентів, колишніх політв’язнів, люди подібного масштабу, але чимало з них надто рано померли. В Грузії, наприклад, Мераб Костава, який був зовсім іншою людиною, ніж Звіад Гамсахурдіа. В Україні — В’ячеслав Чорновіл. Це також прізвища, які стають забутими.

Наведу приклад. Минулого тижня ми читали лекцію з історії в університеті в Києві, мій колега попросив назвати прізвища чотирьох українських дисидентів, колишніх політв’язнів. Жоден студент не зміг назвати чотирьох. Максимум було три: Стус, Лук’яненко, а один юнак виявився дуже хитрим і назвав Глузмана, оскільки ми показували фільм про нього. І все. Інші не знали. Справжні герої України, яких країна не пам’ятає.

Семен Глузман:

— Я знав Андрія Дмитровича та його дружину Олену Георгіївну. Це не означає, що я був його близьким другом, але знав його досить добре. Вони також до мене дуже добре ставилися. Та проблема не в особистому знайомстві чи його відсутності. Ідея повернути ім’я Сахарова в україн-ське суспільство — не в уряд, не у Верховну Раду, а саме в українське суспільство — належить Роберту ван Ворену, моєму давньому другові. Це насправді дуже важливо для нас.

У Росії Сахаров мертвий не лише фізично. Там інший режим. Подейкують, що Путін там щось намагається організувати на кшталт пам’ятника, але це все ігри, краще б він того не робив. Тут же ми наразі живемо в демократії, події останніх днів показали, що якась дивна, не європейська, а можливо, «протиєвропейська» демократія в нас є. Сподіваюся, що демократія збережеться. Нинішнє покоління, молоді люди, навіть ті, які знають прізвища правозахисників радянського періоду, вважають їх політиками. Насправді політиків там не було. Андрій Дмитрович був видатним антиполітиком. Він не був і правозахисником, він ніколи не вимовляв таких слів. Він був великою особистістю, такою, як Махатма Ганді та деякі інші, котрі увійшли в історію. От тільки Махатма Ганді чи Нельсон Мандела відомі молодим громадянам у своїх країнах, а в нас все швидко гасне, і це не лише трагедія, але й ганьба.

Сподіваюся, щороку, допоки ми живі і маємо сили, будемо в різних містах України проводити концерти пам’яті Сахарова. Ми не будемо писати спогадів, не будемо втомлювати молодих і немолодих українців деталями життя Андрія Дмитровича. Ми просто хочемо нагадувати про те, що людина, яка була росіянином, етнічним росіянином, у своїй країні — Росії — абсолютно нікому не потрібна, а нам потрібна. Ми впевнені, що нам тут, в Україні, потрібен Сахаров. Тому, що він не був політиком, він зробив багато для захисту не політики, а моралі. Він був високоморальною людиною, і вся його боротьба була присвячена цьому. Він не боровся за розпад СРСР чи інші, не дуже зрозумілі тоді явища. Він говорив, що в політиці Радянського Союзу (якщо Брежнєва можна назвати політиком) геть-чисто відсутня мораль, і він увесь час вказував той шлях, який для нього був очевидним — шлях моральності. Тому сьогодні ми відкриваємо три сахаровські дні, думаю, для не надто великої групи жителів Одеси, але нас це не надто непокоїть, адже ми звертаємося до кращих, а кращих не так багато завжди.

Олексій Ботвинов:

— Коли до мене звернулися Роберт ван Ворен та Семен Глузман з пропозицією провести наступний після Києва концерт в Одесі, в мене не було жодних сумнівів, і ми постаралися залучити серйозніші сили, в даному випадку — Національний одеський філармонійний оркестр. Диригуватиме Хобарт Ерл, а я буду солістом. До речі, так вийшло, що ми давно разом з Хобартом нічого не виконували, тому приємно, що гратимемо після довгої перерви.

Програма дуже цікава. Перше — «Героїчна симфонія» Бетховена. Чому героїчна? Бо ми всі, не змовляючись, вважаємо, що Андрій Дмитрович Сахаров був справжнім героєм.

Прозвучить і твір Алемдара Караманова — Третій фортепіанний концерт під назвою «Ave Maria». Коротко, чому Караманов? Цей геніальний композитор — кримський татарин, який у своєму житті, музичному співтоваристві, був у якомусь сенсі чи не найяскравішим дисидентом у СРСР. Він навчався разом з Альфредом Шнітке, Софією Губайдуліною та Едісоном Денисовим на одному курсі. Це була дуже яскрава четвірка. З молодості вони були відомі за кордоном, а потім, з приходом Брежнєва, почалися гоніння на авангард, і з цієї четвірки троє змогли якось адаптуватися у Москві, а Алемдар Караманов не пішов на компроміс із сумлін-ням і повернувся до Сімферополя, де прожив усе життя і довгі роки писав музику «у шухляду». Неможливо було в радянський час виконувати його твори, вони ще й мали релігійні назви. Концерт «Ave Maria» — це абсолютно геніальна музика, яка, маю певність, буде відкрита не лише в Україні, але й у світі.

Цікавий, такий парадоксальний збіг. 1989 року я познайомився з автором і разом з ним працював над цим твором. А 1990-го твір звучав в Одеській філармонії, як ми пізніше з’ясували, 14 грудня. Це був збіг, але нічого не буває випадковим. Минуло 27 років і концерт знову звучатиме 14 грудня. Якийсь зв’язок у Караманова з Сахаровим є на якомусь високому чи, може, найвищому рівні.

Концерт пройшов з великим успіхом. Не обійшлося і без сюрпризу. Всі глядачі отримали в подарунок книгу про Андрія Сахарова.

Володимир ГЕНИК.