Наші в Польщі

Звісно ж, не йдеться про українців як офіційно задекларовану там національну меншину. Нащадки тих, хто проживав на теренах Польщі на момент завершення Другої світової війни, вважаються її корінними жителями і є однією з дев’яти законодавчо визнаних нацменшин. За переписом населення 2011 року, в країні проживає 51 тисяча українців за національністю, причому 27630 з них задекларували українське коріння як єдине.

Ще у 2016-у тодішня прем’єрка Беата Шидло зазначила в стінах Європарламенту, що Польща прийняла мільйон біженців з України. І хоча українські й польські експерти та дипломати досить швидко спростували це висловлювання, наголосивши, що українці у Польщі — це трудові мігранти і що статус біженця отримують одиниці, сенс фрази залишився незмінним: українці «біжать» з рідної країни до Польщі, і таких уже понад мільйон. Насправді, дослідження щодо кількості українців у Польщі провести досить важко, але наших тут таки багато: у містах та селах, у транспорті, супермаркетах, піцеріях та готелях, на будовах чи у фермерських господарствах постійно чути таку типову польсько-українську мову, акцент, якого важко позбутися, навіть довго перебуваючи у чужій країні, в її мовному середовищі.

Дедалі більше української молоді обирає Польщу і для навчання. Оплата у вишах там не надто висока, а для власників «карти поляка» — взагалі безкоштовна, хабарів за заліки-іспити не беруть, рівень знань — досить пристойний, а отриманий диплом дає право працювати за фахом у всіх країнах Європейського Союзу. Та й служби в українській армії можна уникнути.

Ставлення до українців, які працюють чи навчаються у Польщі, з боку поляків — неоднозначне. Фраза прем’єрки про «мільйон українців» досить швидко стала топовою темою для обговорення у тамтешніх ЗМІ. Ультраправі політики та ті, хто їх ідейно надихає, а саме — католицькі священики, люблять лякати своїх співвітчизників мільйонним натовпом українців, який незабаром почне влаштовувати майдани й вимагати для себе рівних з поляками прав. Та й наші земляки, які їдуть на заробітки, часто-густо поводяться так, що викликають у місцевих зверхність і бажання понукати ними.

Окрема тема — наші жінки. Багато хто з тих, хто їде на заробітки до Польщі, частенько потайки мріють вийти заміж за поляка і таким чином вирішити всі свої проблеми. Польські чоловіки розуміють це й охоче користуються можливостями, що відкриваються перед ними, не беручи на себе при цьому жодної відповідальності. Їдучи потягом через країну, мимоволі довелося слухати розмову двох друзів напідпитку, які хвалилися один перед одним своїми легкими перемогами над українками. Не надто приємне відчуття, коли розумієш, що українок сприймають як жінок другого сорту. Але це, скоріше, не вина поляків, а відсутність гідності та поваги до себе з боку наших дівчат.

Якщо реально поглянути на ситуацію, то наші заробітчани, сумлінно працюючи, піднімають польську економіку й отримують за це не дуже великі гроші. Середня заробітна плата українця — 2 тисячі злотих на місяць, а це 15 тисяч гривень. Польські працедавці часто беруть на себе забезпечення харчуванням та житлом, і завдяки цьому зароблені кошти можна відкладати чи витрачати на себе.

Подорожуючи Польщею, тут і там зустрічала наших земляків, різних за віком, за фахом, за характером. Усім ставила одні й ті ж питання: чому не в Україні, а в Польщі будують своє життя, як почуваються на чужині і чи збираються повертатися додому?

Водій мікроавтобуса Петро, який віз нас до Євросоюзу, добре говорив польською, а в його мові та поведінці відчувалися вища освіта й військова виправка.

— Першою до Польщі виїхала моя дружина, львівська полька й католичка. Знайшла роботу в офісі й невдовзі забрала дітей-школярів. А через рік до них долучився і я, — зізнається Петро. — Був льотчиком, але після важкої травми мусив забути про небо. А на українській землі не просто будувати свій бізнес. Уже три роки, як ми живемо у Вроцлаві. Діти навчаються в хорошій гімназії, ми з дружиною працюємо. Нещодавно я із задоволенням поміняв роботу в офісі на можливість кататися в Україну і назад, щоб бодай кілька разів на місяць бувати у Львові, відвідувати батьків. Ми всі вже отримали дозвіл на постійне проживання у цій країні, але знаю: ми ніколи не будемо для них своїми. Ніколи. Вони зовсім інші. Звичайно, краще було б жити на своїй землі, але заради майбутнього дітей ми житимемо тут, у Європі...

Ліда, 45 років, працівниця невеличкого готелю в Глівіце, родом з Вінниці:

— А я все життя на заробітках, звикла... То в Польщі, то в Україні мушу працювати на панів, щоб моя родина могла гідно жити. У Києві після двох років цілодобової праці з догляду за маленькою дитиною мене звинуватили в тому, що я вкрала гроші в тих багатіїв, дитинку яких гляділа. Після детектора брехні звинувачення зняли, але я вже не хотіла там залишатися. Робота в польському готелі — набагато легша, та й за відповідальністю не порівняти. Встаю о п’ятій, готую на сніданок шведський стіл для гостей, обслуговую їх під час сніданку, мию начиння, прибираю — от і все. Після другої години вже вільна. Ходжу по місту, гуляю, годую качок у ставочку... Мені надали власну кімнату і сніданок від фірми. Ставляться дуже добре, цінують, і я теж задоволена. Заробляю дві тисячі злотих, відкладаю на квартиру — свою хочу залишити для сина, який якраз одружився. До України повернуся, звісно, коли розбагатію...

Олег, 20 років, родом з Миколаєва, щойно отримав середню спеціальну освіту в Україні за фахом «зубний технік» і приїхав до Кракова, щоб продовжувати навчання та заробляти. Наразі отримує вищу освіту в обраному керунку, а вечорами працює в піцерії — розвозить піцу на велосипеді.

— Мені тут дуже подобається. Я дуже люблю кататися на велосипеді, тож отримую велике задоволення від чудових велодоріжок і культури дорожнього руху. Робота дає мені можливість винаймати кімнату й харчуватися, а навчання у виші допомагають оплачувати батьки. Вчити спеці-альні предмети польською важкувато, але, з іншого боку, ніхто не вимагає хабарів, як у нас, та ще й одразу навчаюся сучасним європейським технологіям, що дасть змогу працювати будь-де. Повертатися в Україну поки що не збираюся. Не хочу в армію, не хочу воювати.

Катя, студентка, 18 років, родом з Хмельницького, навчається у Краківській академії мистецтв:

— Мої батьки в Україні не надто багаті, щоб повністю утримувати мене під час навчання, тому зранку я на лекціях в академії, а в післяобідній час працюю в магазині жіночого одягу. Навчатися мені легко й цікаво, тут нічого зайвого не вимагають. Робота також досить приємна, дає можливість комунікувати з людьми, а якщо в магазині нема клієнтів, можу ще й до занять готуватися. В Україну наразі повертатися не маю наміру — треба здобувати європейську освіту, а далі — побачимо.

До речі, щойно призначений на посаду прем’єр-міністра Матеуш Моравецький, даючи інтерв’ю католицькому «Радіо Марія», знову торкнувся теми українців, які живуть у Польщі. Коментуючи те, що Єврокомісія через відмову Польщі приймати біженців за визначеними квотами подала скаргу до суду ЄС, він заявив:

— Ми прийняли дуже багато біженців з України, бо ж там точиться війна. Європейський Союз ніби не помічає цього… Ми, приймаючи українських біженців, допомагаємо розвантажити напруженість на східному фланзі Європейського Союзу.

У відповідь на це наш міністр закордонних справ Павло Клімкін в ефірі телеканалу «112 Україна» зазначив:

— Ми реально рятуємо польську економіку, бо українці там працюють. Я знаю випадки, коли українцям пропонують більшу зарплатню, бо вони більш гнучкі, дуже сфокусовані на тому, що роблять. За оцінками МЗС України, нині в Польщі перебуває майже один мільйон українців. То хто кого рятує? Скорі-ше, українці рятують польську економіку.

Словесні баталії посадовців не дають відповіді на питання: що ж буде з нами далі? Роботящі руки, розумні мізки витікають з країни, бо тут важко сподіватися на гідне життя. Як зупинити цей потік?

Ольга ФІЛІППОВА.
Одеса—Вроцлав—Одеса.