Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ. Прало

Кожне село має своє лице і тільки йому притаманну душу. Лице — хати, вулиці, садки, джерела, навколишні краєвиди. Душа — люди. Які там народилися і живуть. Різні: роботящі до нестями чи вайлуваті, веселі чи надуті, мов сичі, майстри на всі руки, бо рідко хто не вміє тримати барду чи ціп, щоб ним замість снопа, бува, не дістати себе по голові.

Одні щодня гарують в полі й на городі, дехто в цей час міркує, якби за так перехилити чарчину, і таких із кожним роком стає більше. Але їм все важче на дурняк наступити на корок. І як допадеться — не відірвеш, доти не вицмулить до денця, ґаздуючи язиком, хоча насправді не береться ні за тепле, ні за холодне, наче руки виросли наопашки, не звертає уваги, що пліт перекособочений і ворота зирять на хвіртку, як середа на п’ятницю. То його хоч бери за руку й виводь, абись не варнякав. Хоча підсобив колоду пересунути на затилля — мусиш налляти чарку. А тетерки міркуй, як збутися.

Кожне село пишається своїм: Бучая — пралом, джерелами, камінними брилами вздовж яру і в Стінці, Сокілець — Фосою, храмом, торговицею, Тимків — млином, Отраків — колишньою літньою резиденцією графа Мархоцького, Загоряни — камін-ником, сливовими садками.

А ще Бучая вирізняється своїми прізвиськами: Герун, Ґабро, Ґрама, Путера, Ульман, Вачо, Вірчик, Каштан, Душа, Артикула, Костогриз, Паталаха, Пасяна, Кобильоха і Кобильошка, Міліція, Гаврош, Віштя.

Худу прозивали Кописткою, пухкеньку — Качалочкою. Високого — Драбиною, присадкуватого — Кордуплем. Були Слоїк і Банька. Той, що ганяв, як підпалений, ставав Чіпаленим. Старого Каштана прозвали ще Закапелком. Жив на краю Горба, від поля. За ним постійно охотився фінагент скачати недоїмку, але таке рідко вдавалося, бо Каштан забачить, як той вже вулицею наближається, вмент здимує, наче крізь землю провалюється. «Маю свій закапелок», — хизувався.

Дехто мав кілька однакових прізвиськ. Свій Галушка був у Слободі, на Горбі, на Толічках і Сандоліні. Вони ніколи не переводилися, наче справжні в полумиску.

І всі в селі полюбляли їй-бокати, авокати, анукати, аякати, адикати, агакати, абиськати, ацібати, аушкати, акотати, гайдакати, бодайкати, осьдокати, боршати; в селі ніхто не казав «грати», усі — репіжили, не йти, а йсьти чи сунути; не забували цвіркати в очі, ньоркати й пудити, завихторювати і капузитися, пасіювати і стренчити, квапитися думкою, шукати сокирку під лавкою, взуватися голобіськи, розповідати на пралі сон рябої кобили; тулити буцім і неборе, де треба і не треба; якщо дівка була дуже гарна — казали: тяжко гарна. Баба Марія Енциклопедія, як щось забагла, зголошувалася: «Так закортіло, аж негодна». Або: «Тільки й того добра, що на мені, «як дай» — не чую, тільки чую — «на», ні вуса, ні бороди, ні плуга, ні борони, купило — притупило, наші злидні всюди видні».

* * *

Біду в селі першим відчував горбовий вітер. Він постійно товкся, наче в приймах, у Сашчиному старому садку, бо й сам вже добре зістарений, видко, одноліток великого дуплистого горіха в три обхвати, що заступав своїм гіллям півнеба недалеко від хати. Тут і його осідок. Коли горіха садили, тоді вітер і присусідився й вже собі іншої домівки не шукав. Коли тепло — розкошував у густому листі, як воно бабиним літом скапувало на землю, сидів на голому гіллі серед павутинок і вигрівався; зимою, при лютих морозах, ховався в чималім дуплі, а коли добре залежував боки, тікав звідти, гасав по всьому Горбі, полохаючи курей, шарпаючи віконницями, дверима, лапав за підстрихи, намагався вирвати якогось страпака і майнути на горище, аби притулитися до комина й нагрітися. Але гребінок не чіпав, не шкодив, бо свій.

Набігавшись і нагрівшись — втихомирювався, всідався у своєму дуплі, дрімав. Снилися йому, наче людині, молоді роки, й він перебирав їх, немов жінки намистини.

Через яр, за пралом, осів інший вітер. Осідку не мав, улітку перебивався де попало, як осіння хвища затягувала небо — перебирався у Чернива, ховався у затишку дубів, упадав у сон.

Вітри не товаришували, але й не ворогували, не заважали один одному, через яр — не перелітали. Бувало, як розійдеться котрийсь, долетить до межі й стишиться. Видко, були далекими родаками, це їх і стримувало, бо горбовий був старший, а слобідський — знав про це, тому без запрошення не насмілювався завітати на гостину. Так собі покрутиться край свого розлогу, пополохає курей Кичисі, Тоносьчисі, зачепить своїм вусом осокора над криничкою Марії—Міліції і гамується. А горбовий вітер навіть і не дивиться у його бік: що то як молоде й зелене.

Горбовий перебирав свої роки. Але минуло їх багато, бо все в пам’яті не втримаєш, не згадаєш, але дещо там закарбувалося, він першим навчився передрікати біду, навіть намагався попередити, а люди не здогадувалися, його мови — не знали.

Він біду передбачав кілька разів: коли насувалися війни та голод. Тоді, наче наопашки, зривався з горіха, роздрухував Сашчину приспану тривогу: ходором ходили віконниці, трусилася шопа, рипіли бантини, наче прохали помилувати, якщо жнивували — перевертав копи, хапав снопи і відносив до іншого обійстя; на ясенах і кленах тріщало й падало гілля. У Кукурачки напередодні післявоєнного голоду розкрив півхлівця і вхопив козу, вона ледве відбила її з його обіймів. Він кинувся до межі й з корінням вирвав стару черешню і закинув у город. Коза відтоді заніміла, голосу більше не подавала. Коти несамовито нявчали, кури сокотіли, когут, забувши про свій гарем, забився в кущі безу. Він людям ворогом не був. А вони його не розуміли.

У Сашки зрунтав тічок, вже готовий до обмолоту. Завтра Тонофій мав навідатися, вшивав ціп новим ушивальником.

Сашка переймалася тим: «Так і знала: біда не забарилася, недарма ж той сон щоночі нагадує. Просипалася вся мокра, як хлющ. Снилося: біля Старої Ушиці з Павлом на поромі перепливали Дністер, а він чогось розхилитався і біля самого берега пірнув під воду. Вона виплила, сина підхопила вода і понесла за течією. Він кликав її на поміч, вона бігла, але хвиля вхопила його і зімкнула над ним світ. Вона прокидалася, світила лампадку, била поклони перед кіотом, молила діву Марію: «Ти свята, все можеш, спаси мені сина, він дві війни пройшов, приніс болячку з фронту, дух у ньому ледве тримається: як вийде, що Настя буде робити з двома синами, один ходить у перший клас, другий — тільки-но почав пішки під стіл ходити».

Свята Марія, не змигуючи, дивилася на Сашку, але очі казали: «Так написано на його долі. Кріпися». Сашка побивалася: скільки вже можна? Вона в житті добра не бачила, з тих пір, як вийшла заміж, сюди на Горб. Одна була надія на Павла. З останнього вивчила, а війни в нього відібрали здоров’я, і ніхто її не питав, чи хотіла віддавати сина на ту бойню. Бо москалі гнали їх із гвинтівками на танки (казав Павло). Так вони викорінювали наш козацький дух...

А в той час, як горбовий вітер попереджав: стережіться, слобідський — проспав, навіть якби й попередив, чим би люди завадили біді?

Келюська на пралі в суботу як припечатала словом:

— Молодиці! Сашчин вітер учора недарма розійшовся, таке виробляв на Горбі, ой, недарма…

Так воно і сталося. Недовго забарилося. От тобі і вітер. Наче попереджав, а всі посміхалися на пралі.

— То по велінню вищої сили він давав знак, — промовила стара Котулиха. — Я знаю, тому й мовлю. Очікуйте біди. Сашчин вітер дарма ніколи не зривається. Бо ми вже забули, коли ходили в Сокілець до церкви. Нашу москалі стерли з лиця землі. 

А ми стояли і дивилися, що творять безбожники. Навіть фігуру-хрест з роздоріжжя прибрала сільрада. Слава Богу, хоч не розбили, а перенесли на цвинтар.

— Видко, комусь бамкнуло в голові, і той, кому доручили, — не захотів брати собі великий гріх, — наче знала це Кузьманиха.

А вітри: старий горбовий — з одного боку, а навпроти — молодий слобідський, прислухалися і стиха шелестіли вербами, погоджувалися.

І тут молодший вітер згадав: на тій дзвіниці він мав прихисток. Старий має дупло в горісі, він — бездомний. І так йому загірчило, якби мав душу — заплакав би. Гарна була дзвіниця, дзвони голосні, відлиті в Кам’янці, привезені волами через три пагорби. Усім селом підіймали їх ближче до неба, щоб дзвін скликав до служби і ще давав знати Всевишньому, що простує до нього нова душа. А там Господь уже подивиться, куди її: до раю чи до пекла.

Де ті дзвони? Скільки душ не знайшли спокою й донині блудять на зоряних дорогах, шукають праведного шляху? Як глумилися над церквою, дзвони обез’язичили, гепали ними об землю, де вже найбільш запопадливі добивали молотом.

А горбовий вітер згадував: як до Сашки занадилися покупці, тицяли гроші, продай, тітко, свого горіха, це які меблі вийдуть з нього.

Сашка від них відмахувалася, як від осінніх мух. «Не продам! Де буде вітер зимувати?». Дядьки крутили пальцями біля скроні: видко, жінка несповна розуму. Горбом пішла чутка: вночі його підпилюють, щоб усох. І вона на ніч припинала Рекса. Ох і злючий був, на відстані відчував лихого чоловіка, з чужих рук окрайця не візьме. І так їм нічого й не вийшло.

Одного разу Рекс скинув ошийник і подався кудись у своїх справах, а ті шукачі деревини підкралися з поперечною пилкою і кілька разів жівкнули. Та проснувся вітер, підхопив опилки і засипав їм очі, засліплені жадобою. Їм стало не до цього. Тут і Сашка зачула: вискочила з коромислом, покликала Рекса, той прибіг з долини, і вони гуртом відігнали біду…

* * *

Відтоді у вічність багато втекло…

Але й досі на Горб повертаються весни. На безлюдних обійстях ще палахкотить червоно-синій бузок і біло-рожевий цвіт огортає здичавілі садки. І де-не-де на городах восени вилискують жовтогарячі гарбузи та липа, на Сашчиній межі, своїм вершком уже торкає хмари.

А зимою вітер (може той самий, що колись домував на столітньому горісі, чи інший) перегортає рідкі й ліниві сніги, бо затяжні й сердиті зими — в минулому.

В глибокому ярку, як і раніше, жебонять струмки, з-під нашої хати пульсує вічне джерело, але ніяк не може розбудити тишу, скам’янілу й безголосу, що сповила прало.

На ставочках не мочать коноплі, обіч не жлуктять у золі шмаття, не витраскують праниками, і звідти долиною не біжить відлунок до Сокілецької торговиці. Вона — замовкла.

І коли-не-коли серед хмар над пралом з’являється небесне прискалене око, наче Марії—Міліції, і когось виглядає, а там — пусто.

Буває, уночі сходить новий круторогий місяць і завертає до прала, всідається на стару вербу, що пережила свій час, побачивши свій відбиток у воді, опускається туди й там до ранку вихлюпує своє срібно-олов’я-не тіло.

Якби він був живою істотою і мав людську душу, гірко б заплакав од жалю за Марією—Міліцією, Геруном, Ґабром, Ґрамою, Путерою, Ульманом, Вачом, Вірчиком, Каштаном, Кикою, Артикулом, Паталахою, за Галушками: на Слободі, Горбі, Толічках, Якимовому кутку… За Сашкою, Котулихою, Келюською, Нуфрієм і Марійкою, Маланкою і Тонофієм…

Їй-бо, вже немає кому авокати, анукати, аякати, адикати, агакати, абиськати, агікати, гайдакати, акотати, ацібати, аушкати, гакати, бодайкати...

І замовкли музики, більше не рипіжуть. І ніхто нікому не цвіркає в очі, не пудить і не стренчить тяжко гарних дівчат, вони розбіглися по світах. І не шукають сокирку під лавкою, бо ті лавки давно сточив шашіль. І ніхто тобі не розповість сон рябої кобили. То до кого, неборе, притулитися? Бо й злидні, буцім, не видні, з тієї пустки повтікали кудись…