«В полоні ночі молодої...»

Валентин ЩЕГЛЕНКО

Дах

Мій дах, як птах,
який опустив трохи крила,
Диво-сни стережу чи
таємничих і досі горищ,
Я тебе прославляю,
мій надійний і милий,
Я тебе відпускаю
босими кроквами на спориш.
— Біжи! — дозволяв я.
— Лети! — шарпав вітер затято,
Та ти ж на посту,
даше, мені прости —
Так, я полишав тебе,
я теж хотів бути крилатим,
А стомлювавсь я —
тихо горбивсь і ти.
О, мій камертоне,
мій променевий вулику,
Де збруя розвішена,
пахне сіном і тютюном,
Я вдячний тобі
за журу і розвагу, і чулість,
За мрію крилату і стремено.

Сповідь

Я на Апеннінах помаранчі збирав,
На Скандинавах солив оселедці,
У Польщі маєтки я будував
І зізнаюсь: не мед це.
На далеких плантаціях і вітрах
Я збирав чужі полуниці.
Я б все кинув й полинув би до Дніпра,
Мов спрагла за водами птиця.
Я б пішов в педагоги чи лікарі,
Я плекав би сади чи пшеницю,
Але хто ж це вибір такий утворив:
Оплата або зоряниці?
Та коли Україну обдало вогнем,
Я раптом відчув усім серцем
Одвічну спорідненість батька-Дніпра
З найменшим вкраїнським озерцем.
Немає на світі двох Батьківщин,
Як немає двох матінок рідних.
Не цурається матері син,
Коли сталося так, що бідна.
Не існує й рідних двох татусів,
Якщо другий, то, певно, вітчим.
Хто розкриленість почуттів
Замінив на розхристаність вічну?
Я прийшов, Вітчизно, тебе боронить,
У цей час моє місце в окопах.
І, здалось, Україна всміхнулась мені,
А з-за плеча кивнула Європа.

* * *

Мине тисяча років, а може, і дві,
Обживуть всі планети земляни,
У нових поколінь будуть мрії нові
І, як завжди, величні плани.
Певно, зміняться обриси материків
І клімат додасть дещо драми.
Там, за туманом майбутніх віків,
Цвістиме папайя на городі у мами.
Машини, ремесла — зміниться все,
Не зміниться тільки людина.
І хрест той, що кожен його несе,
Й поняття про рідне коріння.
Будуть люди порядні, як і в наш час,
Й меншовартісні, малороси,
Не здивуюсь, коли хтось навіть на Марс
Полетить й другий паспорт попросить.
Та що б з усіма нами час не вчинив,
Чи на Землі, чи, скажімо, Юпітері,
Найвищим званням з усіх рангів й чинів
Буде Людина з великої літери!

Осінній кошик

Червоні і жовтуваті,
Яблука запашні.
На смак вони всі багаті,
Бо в рідній зросли стороні.
Що перше яблуко — щирість,
Друге — ясність думок,
Третє — у краще віра
І в найкоротший строк.
Кошик чеснот край саду
Заклично палахкотить.
Беріть з нього, буду радий,
Аби шляхетніше жить…
Нам осінь дарує прозорість,
Просвічують наскрізь сади,
І світла довкола — море,
І в кошиках — вдосталь плодів.

Трамплін

Мчу з гори, набираю розгін
І вискакую на трамплін —
Мить польоту, а може, щастя,
Особливо, якщо не впасти.
Відтоді минуло чимало вже літ,
А серце все рветься в політ і в політ.
Не можна забути те відчуття,
І нові трампліни дарує життя.
Трампліни — це наші чудові пісні,
Які ми співали в коханні й борні.
Не стерпіти наруги й підвестись з колін —
Це, друже, теж для злету трамплін.
Народження дочки й народження сина,
Аби не міліла людьми Україна,
Діяльність, захоплення, чин —
Є вдосталь для злету причин і пружин…
Можна, звичайно, трамплін і об’їхать,
Жити і далі спокійно і тихо,
Звести довкола високий пліт —
За ним хай, як знає, живе собі світ.
Не можна лише за найвищим плотом
Позбутись потреби людини в польоті.

Багаття

Багаття клав я за рікою
Після раптової грози
В полоні вереску й лози,
В полоні ночі молодої.
Згорала береста тремтливо,
Та довго пружнилось гілля,
Неначе й в ньому дощ гуляв,
А що горить опісля зливи?!
Родилось полум’я лиш згодом,
По кілька паличок сушив
І дмухав, і ховав — ходив,
Немов за квіткою господар.
Я мовчки у вогонь дивився
І думав: так любов цінуй,
Як перший порух цей вогню,
Що, наче пролісок, родився
В полоні ночі молодої,
В полоні вереску й лози,
В полоні річки, як сльози,
В полоні тої, золотої…

На весіллі

— Любий, любий, любий,
Не піду я з іншим в танець.
— У музику вдарив бубен
На щоках — рум’янець.
Голос був проханням,
А потім — наказом:
— Йди, моє кохання, —
— А вона в образу…
Танцювала, як на лезі,
Дивилась на нього.
А у нього на протезах
Ноги.

Хвиля

Чом мені, з батька-діда рибалці,
Так на душу лягло,
Як вздовж моря по гальці
Ходить хвиля і б’є крилом.
Що за птаха — каміння креше
І на ницих наводить ляк!
Упіймати жар-птицю легше,
Ну а хвилю впіймати — як?
І шумить, і гримить за бульваром,
Плавно котиться далі ген,
Де весілля — в литаври вдарить,
Вдарить штормом на все лихе.
Гартували нас бурі, не штилі,
Як котився майданами грім.
Нова, прямовисна й очисна хвиля
Стала вітрилом моїм.

Платани

Як є коріння, то зросте і крона.
Їм, як і нам, хотілось зір дістати,
Але коли на землю випав стронцій,
Оці дерева стали, мов солдати.
Вогонь світила прийняли на себе
Без голосних промов, у листяній молитві,
Й тепер стоять з облізлою корою
просто неба,
Як у бинтах, розтріпаних у битві.

Монета

Річка замерзла, у берег упершись
Тоненьким, неміцним іще льодком…
«Пада орлом — я іду першим», —
І впала монета орлом.
Він втоптав черевиком відчай
Та й шукати пішов перехід,
І, здавалось, хиталася вічність,
Немов під ногою лід.
Свій шлях він стелив очеретом,
Щоб певніше для інших було,
І ніхто не знав, що монета
Була з двох сторін орлом.

Криниця

Вже і в нас водогін
замість криниці.
А скільки раз в неї падали зорі —
І вода, було, аж іскрилась,
І віднаджувала всю хворість…
Й от не стало до неї діла,
Обросла вона мохом до зрубу.
Всі до колонки по воду ходили.
Тільки якось тріснули труби…
Тоді кинулись до криниці.
Та втекла вода, як не гірко.
Лиш на дні зосталась світиться
Зірка.

Чобітки

Ходить гусак бережками
Й хизується чобітками.
Чобітки червоні, справні та нові,
Походжа безпечно у них по траві.
Ногами лопоче, а дзьобом гогоче,
Наче свою милу відшукати хоче.
Ой, не ходи, гусаче,
ти мій небораче, —
Бо вже небо насупилось
і ось-ось заплаче:
Причаївсь за очеретом лихий чоловік
Й цілиться з рушниці у твій, пташе, бік.
…Ой, червоні чоботи, гарні та нові,
Ой, червоні чоботи…
Чоботи — в крові.

У поїзді

Пасажир заскочив у вагон останнім
І припав очима до вікна.
Наче він щось втратив,
та поїзд невблаганний,
Набирає ходу, аж шуга луна.
І на стиках строчить, як швацька машинка,
Прагнучи з’єднати розлуку і любов.
Поїзди не знають ні втоми, ні спочинку
І кладуть на душу за шовом новий шов.
Хтось шука гармонії, бажаної стрічі,
Від журби втікає, полишає щем,
А чому ж, товаришу, розпач на обличчі
Й очі наче зрошені осіннім дощем?
Як знайти нам вимір для злагоди й гармонії?
Хлюпніть, океани, краплю доброти!
…Метушиться песик, що затримавсь на пероні,
І свого господаря не може віднайти.

Дуб

Як приїжджаю я додому,
Несу на луг я свою втому.
Там біля Тетерів-ріки
Розлогий дуб стоїть віки.
По ньому сонце променисте
Збіга в холодну воду чисту.
В грозу, коли вдаряє грім,
Він стримує Перунів гнів.
…Коли я повертаюсь з дому,
Несуть до мене друзі втому.

Яблуко

Ще вгорі лишилося яблуко! —
Шарпнув мене вітер осінній.
Непомічене яблуко! —
Виписав лист у повітрі.
Соковите, червонобоке
На першім холоді стигне.
І провалля у хмарах
Спалахує сизим вітром.
Діставав — не дістав,
Так і лишилось світити,
Неначе снігур
У ясен мороз і сніг…
Я забув усі яблука,
Що зірвав за червоне літо,
Лиш одне оте пам’ятаю,
Якого дістать не зміг.