Дорога, яку обираєш

1.

Почнемо з банальних речей. Кожна людина заслуговує на адекватну оцінку своєї праці, особливо — якщо це працездатна і працелюбна людина. Візьмемо, наприклад, токаря. Його завдання — виготовити певну кількість деталей відповідних розмірів і чистоти обробки. І він не тільки виконав «норму», а й перевиконав, дотримавшись усіх технологічних вимог, і має право на відповідну матері-альну (і моральну також) винагороду. І він їх отримає, нехай навіть бригадир чи майстер цеху відверто не симпатизують йому як людині, бо мірилом, критерієм їхніх взаємин є конкретний предмет, виріб, до якого не присікаєшся.

А які чинники впливають на розмір заробітної плати вчителя, у який спосіб він може покращити своє матеріальне становище? Маймо на увазі: якщо вчитель повністю відданий своїй справі, то зарплата — чи не єдине джерело його фізичного існування. Іншими словами, чи залежить зарплата вчителя від якості його роботи? Не поспішайте з відповіддю, шановний читачу, бо вона аж ніяк не однозначна.

Що об’єднує навчальні заклади, де готують фахівців згаданих професій: офіцера, педагога, лікаря? Вони мають дати суспільству високоосвічену, фізично і морально досконалу особистість, здатну до самовідданої та продуктивної праці й готову, в разі потреби, до захисту своєї Вітчизни від зовнішньої загрози — ось основоположні завдання медицини, освіти та армії як державних інституцій, а це, як кожному зрозуміло, не болта виточити. І в той же час об’єктивно оцінити роботу згаданих фахівців у кожний поточний момент їхньої діяльності, а отже й призначити відповідну/адекватну матеріальну винагороду неможливо за визначенням, оскільки вони — результати їхньої роботи — не тільки не передбачувані, але ще й віддалені в часі.

Аргументи? Будь ласка. У 30-х роках минулого століття радянські громадяни були переконані (у всякому разі їх у цьому переконували), що «Краснаяармиявсехсильней». Червень і наступні місяці 1941-го ошелешили навіть самого Й.Сталіна. Люди мого покоління, що служили у війську, пам’ятають, як зростала майстерність і бойовий вишкіл радянських воїнів: від «відмінного екіпажу» і «відмінного відділення» до «відмінних» взводів, рот, батальйонів — ось-ось мали вже оголосити про «відмінні» полки, дивізії, але реальну оцінку «непобедимой и легендарной» виставив німець Руст, який на невеличкому літаку серед білого дня пролетів над європейською частиною Союзу і благополучно приземлився на Красній площі радянської столиці. А де в цей час були «відмінники», чим вони займалися-клопоталися? А просуванням по службі, погонею за званнями та посадами, інтригами проти товаришів, котрі могли стати їхніми конкурентами, і т.д. Тому якщо армія у період, упродовж якого метикуваті лейтенанти спромоглися натягти на себе штани з лампасами, не воювала, значить така армія з її «паркетними» генералами, за висловом Л.Толстого, «трутневе населення» країни. Бо справжню оцін-ку збройним силам держави виставляє війна, «противна людській природі справа» (Л. Толстой), але то вже тема іншої розмови.

2.

А як бути з вчителем, лікарем? Належно їхню роботу можна оцінити лише біля домовини їхнього колишнього учня чи пацієнта: «Ця людина прожила довге і прекрасне життя. Її лікували хороші лікарі і навчали хороші вчителі». Та парадокс полягає в тому, що цих слів уже не почують ні «хороші лікарі», ні «хороші вчителі», земля їм пухом... А оцінювати їхню роботу і відповідно винагороджувати потрібно було ще за їхнього життя, коли про реальні результати їхніх трудових зусиль говорити було ще зарано, а заробітну плату виплачувати потрібно сьогодні. Й оскільки реальних критеріїв оцінки кількості і якості їхньої праці в поточному часі нема (і про них ніхто не замислюється), вдаються до віртуальних, вигаданих чиновниками речей. Про лікарів — розмова в майбутньому, а щодо вчителів, то їхню роботу оцінюють за оцінками (наголошую: не за знаннями чи уміннями, а саме за оцінками), виставленими учням їхніми вчителями, тобто відбувається своєрідне самоатестування вчителя. А якби і як би оцінили знання його учнів вчителі сусідньої школи чи району? 100% гарантії, що різниця в балах була б разючою, хоча «критерії оцінювання», за інструкцією, єдині для всієї країни.

У принципі, оцінок має бути дві: знає — не знає, вміє — не вміє, все решта — фальш. Оцінки в балах, чи то від 1 до 5, чи від 1 до 12, — це фікція, предмет негласної домовленості між педагогами, точніше, між освітянськими чиновниками і державою: ви виставляєте бали, а ми вам виплачуємо зарплату — обопільний, так би мовити, «договірняк». Впроваджуване останніми роками ЗНО ніби має на меті виявити реальний рівень знань й умінь школярів, але це не так: ЗНО до певної міри може упорядкувати систему прийому до вишів шляхом мінімізації впливу на цей процес «людського фактора» — в цьому його позитивна роль. А щодо реальних знань і умінь...

Уявімо собі тест, скажімо, для пілотів, який включав би 100 запитань і завдань — від історії і теорії повітроплавання до конкретних питань сучасної авіації. І якщо пілот успішно справився з 99 пунктами тесту, він заслуговує на найвищу оцінку. Проте, якщо зважити, що єдине завдання, з яким він не справився, — це уміння посадити літак у заданому місці, то це свідчитиме про банальну неготовність такої особи до льотної справи. Те ж саме з балами ЗНО, які в жодному разі не варто абсолютизувати. Показовими в цьому сенсі є, наприклад, такі факти. У ліцеї вчитель математики не смикав юного Пуш-кіна, а порадив йому: «Садитесь, Пушкин, за послед-нюю скамью и занимайтесь своим делом, пишите стихи». І ще факт з особистого досвіду. Було це 1953 року. Коли наша класна керівниця (вчилися ми у дев’ятому) на учнівсько-батьківських зборах з жалем констатувала, що Анатолій М. не може засвоїти навчальну програму, присутній батько Анатолія не став (як це часто буває) прискіпуватися до вчительки, а спокійно і розважливо заявив: «Не всім бути професорами, і 150 карбованців не зайві в хаті (в ті роки навчання в старших класах середньої школи було платним. — Б.С.). Тож іди завтра до конюшні, здається, там є вільна пара коней».

Наша зустріч з Анатолієм відбулася десь через п’ятдесят років. Пригадали і шкільні літа: Анатолій дослухався поради батька, працював у колгоспі їздовим, згодом закінчив курси трактористів, став механізатором. Отож і маємо непередбачувані та віддалені в часі результати: видатного російського поета і шановану людину, бригадира тракторної бригади, удостоєного високих державних нагород.

Але це в кращому випадку. Хто знає реальну ситуацію в сучасній школі, той погодиться, що кандидатів на «последнюю скамью» — без найменшої надії на майбутніх Пушкіних чи орденоносних трактористів — стає дедалі більше. Саме вони можуть бути персонажами анекдотів ще радянських часів. Як-от такого. Вчителька демонструє батькові зошита, в якому його синок-третьокласних фломастером на всю сторінку написав відоме слово «з трьох літер». Батько був у захопленні: «Спасибі вам, ви — справжня вчителька! Адже він цілих два роки не міг скласти докупи і двох літер, а тут — ціле слово написав! Спасибі вам!». Такі учні або невиправні ледарі, або, частіше за все, діти з затримкою психічного розвитку (ЗПР), саме вони поповнюють ряди тих, котрі, за колишньою термінологією, не встигають, а за сучасною — засвоюють навчальну програму «на початковому рівні». Але виставляти таким дітям у табелі чи свідоцтві про освіту бали «початкового рівня» (1, 2, 3, 4) означає наражатися на неприємності, причому з двох боків: батьків, які аж ніяк не бажають визнати, що їхнє чадо з ЗПР, хоча у більшості випадків саме вони є першопричиною зачаття подібних дітей, а з іншого боку — освітянського начальства, для якого важливі не конкретні діти, а % успішності, % якості знань тощо, причому ці відсотки мають постійно зростати, інакше...

Отак мимоволі педагоги привчають і своїх вихованців до брехні та лицемірства: діти добре усвідомлюють невідповідність знань своїх товаришів та й своїх власних виставленим балам і привчаються думати, що так можна, так треба. Кому? — це вже питання до інших. Отак і закладаються перші цеглинки майбутньої моралі майбутнього громадянина.

3.

Справжнім початком навчального року є день педагогічної ради школи напередодні 1 вересня, де найголовнішим питанням завжди буде т. зв. тарифі-кація — розподіл і затвердження педагогічного навантаження вчителів, від якого залежатиме і їхня зарплата (посадовий оклад). Базовим є навантаження у 18 годин/уроків на тиждень, саме така кількість вважається оптимальною з точки зору можливості для якісної їх підготовки. Але... В конкретних умовах конкретної школи (особливо малокомплектної сільської — а таких у нас більшість), за відсутності паралельних класів виникає ситуація, коли окремим вчителям-предметникам не вистачає годин до «ставки», тож доводиться шукати «довантаження» в інших школах або «довантажуватися» годинами інших предметів. В будь-якому разі, про якість тих уроків говорити не доводиться...

Інша ситуація в школах з контингентом у кількасот учнів. Там боротьба «за години» набуває іноді драматичного характеру і доходить не тільки до валідолу. Спільнота людей, котрі звертаються один до одного на «Ви» і на ім’я та по батькові, в такі моменти нагадує, скоріше, серпентарій, аніж колектив інтелігентів, людей, які, хто б що не казав, не згуртовані між собою так міцно, як це буває у виробничих колективах: тут кожен сам по собі, кожен індивідуальність, кожен також керівник, принаймні, класного колективу, і не кожному директорові школи вдається зцементувати цей гурт людей в єдиний трудовий колектив. Це можливо лише за умови, що керівник правильно будує свої відносини з підлеглими: гострі кути, які неодмінно час від часу з’являються, згладжуються спільними зусиллями, і це консолідує колектив. А це, у свою чергу, можливе лише за умови, коли в основу взаємовідносин в установі покладено спільну справу. 

Схематично таку ситуацію можна зобразити фігурою, що нагадує велосипедне колесо (див. рис. 1), яке без труднощів може переміщуватися по поверхні. Але якщо керівник закладу порушує цю умову, якщо ділові стосунки підмінюються особистими, наближенням «до себе» одних і віддаленням інших, ця фігура набирає іншого вигляду (див. рис. 2). Очевидно, що котитися по поверхні вона неспроможна, хіба що перекидатися в результаті значних зусиль ззовні. У таких випадках під дахом шкільної будівлі точиться зовні мовчазна, але безкомпромісна боротьба за місце в ієрархії. У будь-якому разі такий колектив негласно поділений на групи і групки. Це, передусім, нечисленна, але найвпливовіша група «наближених до» (їх наявність — чи не найголовніша причина розбрату і розладу в колективі). Окрему групу складають ті, котрі, за будь-яку ціну, «переступаючи через трупи», виривають найсприятливіші для них умови праці: максимально можливу кількість годин (дивно, але кількість годин «офіційно» не обмежується законом), найзручніший особисто для них розклад уроків, ухилення від позаурочних заходів, якщо вони не оплачуються, і пригарбання оплачуваних (класне керівництво, завідування навчальним кабінетом, факультатив, оплачуваний предметний гурток тощо), а навантаження менше 27 годин (півтори ставки) сприймають як особисту образу, хоча очевидно, що 5 чи більше уроків щоденно можна лише відбувати, а не повноцінно проводити. Вони знають, що про них думають колеги («не можуть нажертися»), але впевнені в іншому: гроші не пахнуть. 

(Далі буде).

Борис СТУПАК.