Чорно-біла магія

Шкода тільки, що розпорошеність інтересів і смаків не дарують нам, як колись, радості співпереживань, резонансу поглядів, споріднення емоцій. Ми вже не дивимося одночасно фільм, не читаємо і не обговорюємо одну на всіх книжку, що захоплює своїми одкровеннями...

Але я хочу повернутись у той час. Мені здається, що там залишилося ще багато тонкого, модерново-недоосмисленого, недопрочитаного, невідрефлексованого.

...Я натискаю на «пуск». На моніторі — Одеса сімдесятих. Десятки відтінків теплого, манливого, чуттєвого «чорно-білого».

На весь екран — обличчя ЖІНКИ. Це — фільм Кіри Муратової «Довгі проводи». Час створення — 1971 рік. Місце — Одеська кіностудія.

І вона, ця незвична жінка... Або дуже звична... Типова одеситка. Дуже органічна. Вона добре знає, як поводитися, як бути доречною, як виглядати на цвинтарі, на роботі, на застіллі у друзів (у порожньому осінньому санаторії), вдома, на святковому зібранні... Це — неповторна, вродлива, талановита Зінаїда Шарко. Чудова професійна актриса. Скільки шарму, яскравої краси, жіночої привабливості в її засмученій, знервованій або, навпаки, занадто говіркій, впевненій у собі героїні!

Життєва драма. Син, якого вона виростила одна, подорослішавши, хоче покинути її — поїхати до батька. Вона розгублена і не може знайти точку опори... Продовжує жити, як звикла, але майбутнє, нестримно насуваючись, панічно лякає її. Кожної миті вона має бути присутня в житті сина. Її психологічна норма, її душевний комфорт, домашній затишок — це коли вона поруч зі своїм хлопчиком, коли вона виховує, навчає, застерігає... Й от все має змінитися.

Осіння «чорно-біла» Одеса накочується холодними хвилями на похмуре узбережжя. Як гарно, що в фільмах Кіри Муратової нема ані крихти гучного пафосу радянських фільмів. Тільки тепер, на від-стані часу, розумієш, яка то була титанічна робота душі, який професіоналізм найвищого ґатунку — факт відображення простого буденного життя простих людей.

А ще герой фільму — Саша. Чудова неповторна робота Олега Владимирського. Нинішнього журналіста, фотокореспондента «Чорноморських новин», прекрасного фотохудожника. В далекому 1971-у Олегові тільки шістнадцять. Але яке тонке, переконливе втілення ролі! Здається, він відчуває все розумніше, глибше, ніж його досвідчена у всьому мама.

Хочеться написати: «Сашко — типовий підліток, випускник». Інтелігентна дитина. Але це не так. У сімдесяті більшість населення тієї, колишньої, країни ще складали селяни. А в місті значна частина підлітків — діти робітників. Інтелігентний, вихований хлопчик — то була рідкість. І тому Сашко — це, якоюсь мірою, мрія. Він підкорює своєю спокійною грацією, шляхетністю, першими проявами чуттєвості. Сашко — це прообраз майбутнього благородства і мужності сучасних чоловіків.

Ще здається, що фільм знято дуже просто. Але це тільки на перший погляд. Яка розкішна робота костюмера Неллі Акімової та гримера Людмили Брашеван... Це вони створили героїв стрічки такими теплими, зрозумі-лими і водночас такими по-європейськи вишуканими і стильними. Яскравішими, на мій погляд, за героїв франко-італійських костюмованих фільмів того ж часу.

На екрані — останні сцени картини. На святі виконують романс Варламова на вірші Лермонтова «Белеет парус одинокий». Янгольський голос зі сцени і дивна впертість мами, що свариться за свої глядацькі місця в залі. Це повний роздрайв і когнітивний дисонанс. Сашко не може вгамувати маму. Нервове напруження на стику з трешем, базарною сваркою. Неймовірно тонка, багата на емоції сцена «Довгих проводів». Високий модерн межує з низьким міщанством.

Й ось остання крапка в фільмі. Сашко нікуди не збирається їхати. Свято щасливої розв’язки. Але тепер здається, що розв’язка, як це буває в житті, ніколи не настане.

Арсенія ВЕЛИКА.