Інструмент нашого єднання

Ми вкотре говоримо, що жодна мова в світі не зазнала впродовж історичних епох стільки утисків, приниження, заборон, гонінь, як українська. Комусь треба було її нищити, аби українці перестали бути українцями, аби зникла з мапи Україна як держава. І досі не приховує цього наміру наш північний сусід-агресор, підбурюючи ще й деяких сусідів на Заході, які заповзято «радять», щоб ми звузили простір української мови в нашому рідному домі.

Не вийде, панове! Не розпалюйте розбрат і ненависть. Світло розвіє пітьму. І прекрасно, що те світло взялося нести наше нове покоління, таке щире і мудре не по літах.

Оксана ПОЛІЩУК.

Мова як сила національного тяжіння

З дитинства мене вчили рідні: людей треба любити... «Ти маєш любити бабусю», — казала мама. «Покажи, як ти любиш тітоньку», — вимагала в свою чергу бабуся. «Кого ти любиш найбільше — маму чи тата?» — запитували мене дорослі гості моїх батьків. А я найбільше любив іграшкового зайця, та сказати про це не міг: уже тоді знав, що мене не зрозуміють.

І потім це питання не втратило своєї гостроти... «Учись красиво писати про любов до Батьківщини», — наполягала вчителька. Батько докоряв, що не люблю й не бережу маму й бабусю, бо пізно повертаюся додому з прогулянки з друзями. А я й зараз не знаю, що на це відповісти, бо правди ніхто не зрозуміє: любити дуже складно.

Любове, яка ти? Коли серце стрибає в грудях від того, що плаче мама, — це вона? Коли пече все всередині, як іноземці копилять губи, дивлячись на небагату, немирну й іноді безпорадну нашу землю, називаючи її до того ж Росією, — це вона мені болить? Може, любов — це моя душа, коли вона живе, мріє, відчуває? Я вже, мабуть, досить дорослий, щоб розуміти, що любов — це й біль.

Моя любов — то Одеса. На робочому столі мого комп’ютера — знімок Одеси з космосу. Вона привітно сяє м’яким прибережним вогнем, у її паралельних жилах тече морська, замішана на любові до життя та свободи, кров. Але я знаю, чим моє місто не схоже на всесвітньо відомий створений великими митцями міф про нього. Сьогодні в Одесі нема злагоди між людьми, порозуміння й спільної мети. Трагічні події останніх років в Україні торкнулися моєї малої батьківщини — й одесити розділилися на окремі групи, перестали дослухатися одне до одного. Ворожнеча спалахує в запальних мережевих дискусіях, під час свят на вулицях, іноді просто відчувається в повітрі. Найстрашніше, як на мене, що мовне питання «підгодовує» цей розбрат.

Я впевнений, що мова не може палити вогнем ворожнечі. Українська мова — це солодка вода єднання саме в часи загальнонаціональної спраги істинної демократії.

Чому саме українська? Це мова, яка впродовж століть утримувала націю як єдність, сьогодні саме вона є єдиною державною. А хіба є в народу цінність, вища за державність?

Ні, недаремно Т.Г. Шевченко називав «німими рабами» українців-сучасників: бездержавний, підкорений народ був позбавлений можливості висловити власну думку щодо свого місця в історії, а тільки виспівував її піснями й думами. Ще тоді поет бачив єдину можливість «возвеличити» націю орачів, повернути народові силу духу й почуття національної гідності, поставивши «на сторожі коло їх... слово». Чи, може, Тарас Григорович перебільшував силу рідного слова, пристрасно сподіваючись на перемогу свободи на географічних і духовних теренах України? Чом же сьогодні слову батьківському не панувати на землі нашій, коли, здається, є всі умови для розмаю української культури та мови?

Мовні суперечки свідчать насамперед про те, що ми не позбавилися рабської психології меншовартості, тому дозволяємо щоденно програвати битву за рідне Слово. Не розуміємо, що мова батьків — єдина справжня зброя в боротьбі за державу і єдність нації. Я згоден із думкою: не буде мови — не стане національної держави. Нема гіршого від, як сказав Т.Г. Шевченко, німого раба. А німіємо ми, як на мене, від покірності й байдужості.

Можна багато говорити про мелодійність, чарівність україн-ської мови. Тільки глухий не оцінить її краси. Багато списано паперу про те, як принижувалася наша мова протягом віків, скільки виходило циркулярів про її заборону. Мусимо про це па-м’ятати. Але із 1991 року україн-ська мова знову здобула статус державної. Наша мова гідна такого статусу, бо нею можна вимовити й найніжніші слова освідчення, і найдотепніші жарти, і дипломатичні тонкощі. Ось тільки нам, громадянам України, треба навчитися її поважати, бо мова — це сутність людини, це першоелемент народу, нації. Це не лише засіб творчості, це — душа народу, його самобутність, неповторність. Цього вчать нас українські письменники, що переймалися проблемами мови: М. Рильський, П. Тичина, В. Симоненко, М. Куліш, А. Малишко. Зараз мовні проблеми тривожать Л. Костенко, І. Драча, О. Забужко, Ю. Андруховича, бо значна кількість сучасників не розуміє значення мови як непорушної основи державної незалежності й соборності України.

Сьогодні українська мова має стати своєрідним «полем тяжіння» українців одне до одного, бо зростає частка наших громадян, які ставлять мову в один ряд з Україною, матір’ю, коханою.

Коли я кажу «народ України», я маю на увазі будь-кого, хто вважає себе українцем. Це й етнічні українці, і росіяни, і грузини, і білоруси, і поляки, і греки, і болгари... Якщо вони вважають себе громадянами нашої держави, то належать до україн-ського народу. Громадянство — це не лише паспорт. Це глибший за географічні кордони зв’язок. Приймаючи паспорт громадянина України, стаєш часткою спільноти — різноманітної, багатонаціональної, але поєднаної, зокрема, й українською, державною мовою.

Так, відомо, що Одеса — багатонаціональне місто. Причиною того є його історія: люди різних національностей розбудовували Одесу, і це відбилося у назві вулиць: Єврейська, Французький бульвар, Грецька... Та, всупереч стереотипам, хочу сказати, що греки, арнаути, поляки, французи — то, не хочу нікого образити, лише постачальники «спецій» для котла, у якому «зварився» характер одеситів. Основний смак і силу йому дали й дають українці — корінні мешканці Одещини, трударі та підкорювачі духмяних степових та синіх солоних морських просторів Північного Причорномор’я. Одеса приростає областю, і національний колорит міста сьогодні визначає саме україномовне покоління «нових одеситів» — розмаїття й широта душі, оригінальність пісні, спокій і стриманість, стійкість, працьовитість та гостинність нащадків славетних козаків.

Кожен з нас, одеситів, має плекати рідну мову, але, йдучи важким шляхом утвердження незалежності, захисту цілісності країни, заради Вітчизни маємо об’єднатися українським словом.

Либонь, тоді спливуть за водою чорні біль і тривога, а любов моя до Одеси стане тихою й ніжною, білою, як пелюстки в саду «біля хати», що колись обсипали мою юну маму, прозорою, як «неозоре синє море», яким упевнено пливе корабель української державності до нашої «землі обітованої» — нашої національної та духовної свободи.

Мова України — це свіча у темряві агресивного сьогодення. Нехай ця свіча вічно горить! Не роздмухуймо бурю ненависті, що може загасити полум’я добра і єдності!

Дмитро САРАФАНЮК,
учень 11-го класу
ЗОШ №38 м. Одеси.