Військово-історичний комплекс меншовартості

Екскурсію нам проводив пан Іван (депутат Воловецької райради). Виглядало, що методички для тутешніх екскурсоводів написані десь у Будапешті. Експозиція не надто велика. Є тут заржавілі зразки вогнепальної зброї різних армій, мінометні міни і снаряди, багнети, кілька видів касок, військовий черевик, який досить добре зберігся, ліхтарі, пляшки від рому, предмети солдатського побуту. Про Угорську королівську армію  говорилося з пошаною.

На тому, що ця армія до останнього була вірним союзником нацистської Німеччини не наголошувалося. (Італія капітулювала у вересні 1943-го, Румунія стала на бік Антигітлерівської коаліції 23 серпня 1944-го, оголосивши війну Угорщині та Німеччині).

Фашистський лідер Угорщини Міклош Горті представлений як «видатний діяч», його великий портрет в експозиції на почесному місці, поруч — портрети радянських військовоначальників, серед яких і молодий полковник Леонід Брежнєв. А от, наприклад, король Румунії Міхай має роль зрадника. (Кого король Міхай зрадив? Гітлера).

Про те, що окупанти з Угорської королівської армії (гонведи, угор. Honvйd) на захоплених теренах України відзначалися особливою жорстокістю проти мирного населення — ані слова. Основна увага — на інженерних моментах, на якості угорського бетону (який, звісно ж, кращий за радянський) та міцності німецької арматури із заводів Круппа.

Про Україну, на чиїй землі загарбники  на кістках полонених будували цю безглузду споруду (бункер за прямим воєнним призначенням використовувався не більше двох тижнів), згадувалося в окремих епізодах і не надто приязно. Наприклад: «У дев’яностих та двохтисячних роках його (бункер) було повністю знищено вандалами, які заради власної наживи повирізали та повикрадали з нього всі металоконструкції, кабелі, труби, ліжка, унітази, умивальники, душові, броньовані двері тощо. А передостанньою функцією бункера було сміттєзвалище, так місцеві жителі використовували даний об’єкт».

В експозиції музею жодної згадки про подвиг захисників Карпатської України, яку у крові втопили «благородні» мадярські фашисти. Про тюрми та концентраційні табори, створені окупантами навесні 1939-го, — також нічого.

Як і про сучасну Україну. Музей наче військовий, але про АТО — жодного слова і жодної світлини. Якщо вже казати про закарпатських угорців, то чому не згадати про чотирьох героїв, які полягли за Україну? Роланд Попович, 19 років; Золтан Балаж, 22 роки; Адальберт Ковач, 36 років; Шандор Товт, 44 роки.

Але ж ні, бо від «такого» знудило б прибічників «Великої Угорщини». Ідеологічне наповнення музею — саме для них. Про Україну тут — категорично ні! Хто платить, той і «танцює», і стрічки з мадярськими триколорами в’яже. Саме йому потрібно догодити.

Перед входом у підземелля кілька великих аматорських дерев’яних скульптур. Є тут озброєний угорський гонвед а також орел — турул. Усі фігури обвішані стрічками у кольорах угорського триколору (червоно-біло-зелені). Турул — легендарний птах, який привів народ від Уралу до місця сучасної Угорщини. Хоча турул і не є офіційним гербом держави, він — важливий національний символ, особливо популярний серед прихильників ідеї так званої «Великої Угорщини», що прагнуть повернення кордонів, дійсних до укладання Тріанонського договору. Територія Закарпатської області також входить у цей план. Адміністративну межу по Головному Карпатському хребту, яка розділяє Закарпаття з Львівщиною та Івано-Франківщиною, в Угорщині називають не інакше як… «тисячолітній кордон»!

Ми тут, бачте, тимчасово, а вони — «тисячолітні». Дарма, що до їх «приходу» це були землі Київської Русі. І що в усі часи угорського панування, незважаючи на брутальну мадяризацію, українці, яких тоді русинами називали, становили більшість населення краю.

«Добрий» Віктор Ющенко 2008 року дозволив угорцям на Верецькому перевалі встановити пам’ятний знак з нагоди 1100-ліття переходу фіно-угорських племен через Карпати (в обмін на встановлення в Будапешті постаменту жертвам Голодомору в Україні). І це попри протести патріотичної громадськості. Бо ж у 1939-у неподалік від цього місця угорські та польські війська розстріляли полонених оборонців Карпатської України. Воістину, благими намірами устелений шлях до пекла.

Хтось дорікне мені за надмірну емоційність.  Але даруйте. Оглядаємо музейний розділ організації «Відязок» («Страж», «Vigyazok»), угорської асоці-ації збереження військової та куль-турної спадщини, що займається відновленням національних історичних пам’яток та поховань. Про себе вони пишуть таке: «Незважаючи на те, що в сусідніх Сербії, Румунії та Словаччині вже проводилися дослідження, основні напрямки діяльності організації зосередилися в сьогоднішній Україні, зокрема в Закарпатті».

«…в сьогоднішній Україні» — вловили відтіночок? Тобто Україна — як щось короткотермінове: сьогодні є, а завтра може й не бути...

Це — фрагмент двомовного (угорською та українською) тексту про «Відязок».

А ось кілька стендів з якісними світлинами про відновлення військових цвинтарів у населених пунктах Ясиня, Чорна Тиса, Свидовець, Кваси, Рахів, Богдан, Тересва та інших. Відновлювати цвинтарі — справа гуманна, християнська, але… У центрі кожного стенду — логотипи сучасного Міністерства оборони Угорщини та організації «Відязок». Тексти написані двома мовами. За браком часу я їх сфотографував, щоб пізніше прочитати вдома. Яким було моє здивування, коли виявилося, що тексти справді двомовні — угорською та англійською! В українському музеї чужинці ігнорують українську — державну! — мову, а місцеве чиновницьке нещастя це ковтає.

Угорщина в Україні робить те, що їй дозволяють. У Румунії, Словаччині, Сербії, Хорватії, до територій яких є також великі «мрії та сентименти», любителям «Великої Угорщини» дають відкоша. Досвід цих країн потребує вивчення. А Україна, з її непатріотичними, продажними начальниками-флюгерами, — слабка ланка, тому «основні напрямки» начебто гуманітарної діяльності наших сусідів спрямовані на Закарпаття.

Останній приклад? Будь ласка. Закарпатська обласна рада (БПП, «Відродження», «Опоблок» та Партія угорців Закарпаття) проголосувала за звернення до Президента України з вимогою накласти вето на Закон «Про освіту». Серед тих, хто голосував, — голови тамтешніх ОДА та обл-ради Геннадій Москаль і Михайло Рівіс. Текст того звернення дуже близький до вимог, які лунають з Будапешта. Але Президент України не піддався тиску і Закон «Про освіту» підписав.

Уже сьогодні спостерігаємо, як замість буцімто невинних сентиментів до «втраченого раю» у сусідів з’являються претензії, а за ними — істерика на кшталт «Не пустимо вас до Європи!». Нічого, попустить! Сусіди поважатимуть нас лише тоді, коли ми самі себе почнемо поважати.

Володимир ГЕНИК.
Одеса — Воловець (Закарпаття) — Одеса.