Про життя та звичаї козацькі

3

Селилися вони в степу біля річок — і поодинці, і невеликими ватагами. Хто рибалив, хто худобу розводив, а більшість хліборобством займалась. Землі родючі були — по три врожаї на рік давали. Добре жили. Одне погано було — набігала час від часу з Дикого поля орда татарська, людей вбивала, в полон забирала. Через це оборонятися мусили. Озброюватися почали, гуртуватися, укріплення будувати, які засікою огороджували. Звідси і Січ пішла. А коли сил набралися, стали вздовж кордонів непорушною стіною народ і землю боронити.

4

Йшли до них на Січ усі, хто за віру та народ живота покласти готовий був. Тут тобі не служба царська — маєтків та багатства не здобудеш. Лише смерть геройська, про яку лірники з кобзарями співати будуть. Та все одно бажаючих вистачало. Хто від неволі панської тікав, а хто слави військової шукав. У кожного своя причина, своя історія була.

І народи різні тут були — від французів з іспанцями до турків з татарами. Притягувала Січ іноземців, бо за правду стояла.

5

Серед них різні люди зустрічалися: кріпаки колишні, міщани, князі… Та все це в минулому було, бо як на Січ приходили, одразу товариством ставали. А серед товариства які титули бути можуть? Тож усі без винятку рівні були. А якщо виділяли кого, то не за походження, а за мужність та мудрість державну.

6

Аби до козацтва потрапити, треба було в Бога вірити та смерті не боятися. Проте не кожного приймали, найкращих відбирали. Але й вони не одразу козаками ставали, вчили їх спочатку. Недарма ж у запорожців джури були. А в джурах тих і юні, і дорослі числились. Серйозний вишкіл був. Їх неначе гвардію муштрували, аби кожної хвилини до бою готові були.

7

Були вони і в житті, і перед смертю рівні. Хоч січовики, хоч полковники — різниці не було, одною лавою на ворога йшли, одним чином смерть приймали. Та що там полковники, траплялось, і гетьмани в боях голови складали. Тож не чванилися між собою, не хизувалися.

Тут ще виборність велику роль відігравала. Це тепер навіть дрібний писарчук перед людьми носа дере. А тоді кожен знав: сьогодні ти хорунжий або курінний, а завтра до козаків повернутися можна — скине товариство за найменшу провину. Тому і дбали про підлеглих, а щоб знущатися з них, такого і в голову нікому не приходило. Один привілей був у старшини — першими у битву кидатися. От тільки сучасні керманичі про це знати не хочуть. Вони тепер лише там перші, де грошима пахне.

8

Нікого, крім старшини, козаки не слухали, і коритись не хотіли. Хоч король наказував, хоч цар — пусте. Як старшина вирішить, так і зроблять. Старшина їхня велику силу мала, але самочинно і вона важніших рішень не приймала.

Для цього козацька рада була. Били тоді у дзвони, з гармат палили — козаків скликали. Збиралися вони у коло на майдані, а до центру кошовий із старшиною виходили. Вклонялися один одному, а потім радитись починали. Доки коло тривало, будь-хто висловитися міг А як вирішено, то ніхто вже порушити права не мав.

9

Старшина їхня сувора була, могла винуватців і на горло скарати. Та все одно поважали її. Розуміли: не прості люди перед ними. Старшинське звання за гроші не купиш, великі заслуги перед військом треба мати. То як не слухати таких, як не шану-вати?!

10

Старшини у них достатньо було, немало й небагато — саме в раз. У запорожців головним кошовий був, у решти козаків — гетьман. Ці двоє з булавою ходили. Полковницькою ознакою пірнак був, його ще шестопером називають. Суддя завжди срібну печатку на поясі носив, а писар з каламарем і пером не розлучався. Осавул за порядком мусив доглядати, тому з дерев’яним києм ходив. Була у запорожців й інша старшина, але саме ця головною була.

11

Смерті вони не боялися, звикли їй щодня в очі дивитися. Тому і ставлення до неї глузливе, пані-братське було — кумою смерть називали. Знали: прийде час — зустріне їх кума, обійме і зацілує до смерті. Одне бажання лише було — в бою голову скласти. Проте і смерть на палі почесною вважали, так і казали: «Спадкова стовпова смерть».

12

Запорожці не зброд який, не ватага — славне військо запо-різьке. У них усе як треба було: і зброя, і дисципліна, і вишкіл. Як у похід виступали, любо глянути було: попереду хорунжий з корогвою на баскому конику скаче, за ним — кошовий зі старшиною, а потім кіннота з піхотою стрункими лавами суне. Весело йшли, пісні співали. Усі браві, чепурні. Зброя виблискує, амуніція сяє. Обози, гармати з припасами везуть. Славні вояки і військо їх славне. Вони одним виглядом своїм на ворога жах наводили.

13

Не могли вони панської неволі та утисків терпіти. Ні над собою, ні над іншими. Завжди за справедливість, за волю стояли. Якщо сотворив Господь усіх рівними, то які пани можуть бути? Не по-Божому це. Тож як повставали селяни, на чолі завжди запорожці були.

А щоб на селян полювати чи землю їхню відбирати — такого і бути не могло.

14

Дехто їх жорстокими називав, особливо — шляхта. То пусте. Не знали запорожці пощади від ворогів, тому й самі жалю не мали. Як їх нищили, так і вони ворогів до коріння нищили. Такий тоді час жорстокий був, не було в ньому для милосердя місця.

15

Хто за людей стоїть — добру пам’ять залишає. Століття минули, а народ і досі запорожців оспівує. Не померла, отже, слава козацька. І довіку не помре!

16

Пращури наші чужої слави не займали. Їм і своєї достатньо було. Не раз і не два Європу від османів рятували. Тож на весь світ козацька слава лунала. І коли згадували запорожців, то одні — з любов’ю і шаною, інші — з острахом і люттю.

Воно й не дивно. Їх сам султан боявся, слиною бризкав, знищити погрожував, та сили не мав.

17

Одягалися по-всякому. Коли в похід ішли, то на всяк випадок найстаріше одягали. Щоб не було ворогу поживи, як пропаде душа козацька. А як з походу поверталися, то не впізнати було. Неначе павичі ходили, розмальовані й блискучі. Але не довго те тривало. Десь через тиждень, як розтринькають здобич, несли свій одяг до перекупників. А потім далі гуляли.

Так, по-всякому одягались: і пишно, і грішно.

18

Бурхливе життя козацьке — надто вже ворогів у запорожців багато було. То вони, вороги, на козаків ідуть, то козаки на них. І так з року в рік. Через це мало хто до ста літ доживав. А якщо неймовірне і траплялося, щастило деяким, то живого місця на собі не мали. Усі порубані-пошматовані були. По ранах тих хоч географію вивчай, усе там було: і Крим, і Туреччина, і Польща...

Орденів з медалями у них не було, то вони свої рани, немов ордени, носили. От тільки відзнаки козацькі всім людям зрозумілі були. Їм за розвал держави нагород, як тепер, не давали.

19

У їжі невибагливі були, не перебирали; що на стіл подавалося, те й споживали: і соломаху, і тетерю, і рибу. До страв напої різні подавалися. Хто горілку пив, хто медовуху, а деякі наливку полюбляли. Пили до не можу, та п’яних не було. Бо норму знали, та й градус напоїв невеликий був, до двадцяти десь. Тож усе чинно, пристойно було.

Разом з козаками старшина сиділа — такий уже звичай був, аби усі разом харчувалися. Курінний молитву прочитував, тоді й починали. Потихеньку їли, не поспішали. А як поїдять, завжди кухарям дякували. Не забували про своїх годувальників.

20

Для козаків не життя, а честь найдорожчою була. У ту добу, страшну та героїчну, за людське життя і шага (дрібної монети) не давали. Сьогодні живий, а завтра — один Бог відає. Та що завтра? До завтра дожити треба. На кожному кроці смерть чатує. За мить і волю, і життя втратити можна. То хто життя цінувати буде, якщо воно все одно промайне, згине? Інша справа — честь козацька. Вона і після смерті з козаком залишається, ще й у спадщину нащадкам переходить.

Тож було що берегти, було чим перейматися.

21

Козаки все товариство поважали, а побратимів — особливо. Побратимство — це святе, непорушне. Побратимів не батьки дають, а доля козацька. Братів і троє може бути, і четверо, а побратим — лише один. Він не по крові рідня, а по духу. І вже якщо побраталися козаки, то горою один за одного стояли. Допомагали, як могли. Коли ж війна починалася, то в боях берегли, з полону викуповували. А якщо гинув один, то страшною була помста іншого.

Хто побратима зраджував, великим грішником вважався. Такому ні на землі, ні на небі прощення не було.

22

Як поставала душа козацька перед Богом, то мусила перед ним відповідати. Розпитував Господь, як жила, чи гріхів багато. Тож сповідалася душа, все життя козацьке до найменшої дрібнички згадувала. А Господь слухав і суд вершив. І якщо боронив козак людей та віру православну захищав, то всі гріхи прощалися. Така їм уже від Всевишнього нагорода була — за муки, яких вони на землі заради віри і Батьківщини зазнали. Через це майже всі до раю перебралися.

Кажуть, що вони і там свою Січ влаштували. Райською зветься. А правда це чи ні, один Бог відає…

Олександр РОСЕЦЬКИЙ.
м. Ананьїв.