Дорога на вершину

Зупинилися у затишному будиночку у старовинному мальовничому карпатському селі Татарів. У день штурму Великої Гори, поглянувши о шостій ранку у віконце, побачили затягнуте хмарами небо. Накрапав дрібний дощик. Але, порадившись між собою і повіривши інтуїції, вирушили в дорогу. До туристичної бази «Заросляк», що неподалік від Ворохти, підвіз нас своєю машиною наш приятель, етно-граф, професор Івано-Франків-ського університету Ярослав Мельник. А далі — пішечком, самостійно. Сходження на Говерлу з північного боку, з бази «Заросляк», — найпопулярніший маршрут, але перш ніж вирушити догори, нам довелося пройти крізь «зарості» величезного базару, де місцеві гуцули продавали туристам усе, що можна продати: сувеніри, медалі, вино і закуски... Того ранку топовим товаром старого гуцула були плащики від дощу...

Погода нам сприяла. Сіяла легенька мжичка, не морила спека, тож підніматися було приємно. Увійшовши в прадавній, з випуклими коріннями, ліс, ми перейшли гірський потічок і попрямували дорогою, що стрімко брала на південний захід. Із бази «Заросляк» на Говерлу ведуть два шляхи. Один із них, помаркований синім кольором, трохи коротший та стрімкіший. Зелений шлях — пологіший, але на кілька кілометрів довший. Оскільки четверо з нас піднімалися на Говерлу вперше, вирішили скористатися пологішим шляхом. Але випадково пропустили розвилку і стрімко пішли вверх. Така була наша доля.

Після прадавнього лісу почалися справжні зарості невисокого, десь півтора метра, ялівцю. Ліс закінчився, а з ним — і легка прогулянка. Гущавина ялиць і смерек перейшла у так званий субальпійський пояс — низькорослі чагарники. Стежинки звивалися лабіринтами у хащах, але ми точно знали, куди треба йти — вгору. На шляху — величезні брили та дрібне ка-міння, сильні пориви вітру, різкі зміни погоди, тож зручні шкіряні черевики, вітронепродувні курт-ки та міцні штани не були зай-вими. Хоча наша місцева подруга з Івано-Франківська, Олена, розповідала по дорозі, що у часи президента Ющенка, який запровадив традицію для чиновників — підніматися на Говерлу у День Незалежності України, жіночки сходили на гору на високих шпильках, а чоловіки — у костюмах з краватками. Важко собі уявити таке, хоча нам зустрілася старшого віку жіночка у рожевих пластмасових шльопанцях та у фіолетовому домашньому халаті — місцева гуцулка.

А ще нам стали у нагоді дерев’яні палки. Ми знайшли їх у лісі й піднімалися, опираючись на них. Було набагато легше та безпечніше.

Цей шматок шляху — заростями ялівцю — мабуть, був найдовший. Коли ж він закінчився, ми опинилися на полонині Заросляк, на честь якої названа база, і врешті побачили найвищу точку України. Хмари залишилися внизу, але до самої вершини ще було понад два кілометри досить стрімкого підйому.

Ставши популярним маршрутом, Говерла трохи потерпає від масових сходжень туристів, після яких залишається сміття і витоптані високогірні луки. За підрахунками фахівців, екологічне навантаження на гору не повинне перевищувати 200 осіб на добу, насправді ж у пік сезону людей набагато більше. На Говерлі, розташованій у масиві Чорногора, діють особливі правила для мандрівників: не смітити, не завдавати шкоди природі, не розпалювати вогнищ, на території заповідника заборонено ставити намети, ловити рибу, збирати квіти, ягоди, гриби. По дорозі траплялися таблички від лісництва з написами: «Сміття в Карпатах — на твоїй совісті». Втім, на на-шому шляху було досить чисто. Останнім часом екологічні активісти влаштовують спеціальні сходження на Говерлу, щоб зібрати сміття, та й туристи стають свідомішими.

Фінальна частина маршруту, мабуть, найважча. Підйом на цій ділянці гори — найкрутіший, але краєвиди, що відкриваються з кожним кроком, стають дедалі красивішими і фантастичнішими. Найлегше було підкоряти вершину нашому Джанго — він зо п’ять разів збігав туди й назад, поки ми піднялися. Й ось останні кроки, друге дихання — і ми на вершині. Дві години і 15 хвилин ми витратили, щоб піднятися сюди із бази «Заросляк» — гарний результат для початківців.

Серце охоплює неймовірне відчуття щастя, якого не буває внизу, на рівнині, а може бути тільки в горах. Цілий світ — на долоні. Тут відкривається величезна панорама на всі боки. З півночі видніються Івано-Франківськ та Коломия, з півдня — гори і села Румунії та Піп Іван, на заході — Петрос, а на південному сході здіймаються вершини Чорногірського хребта.

Вершина Говерли — невеликий плоский майданчик. Разом з нами тут небагато людей — наше сходження було дуже вранішнім. Хотілося залишатися тут якомога довше. Милуємося красою навколишнього світу, хмарами, горами, полонинами... Кажемо Говерлі «До побачення!» і, трішки перекусивши, без ентузіазму починаємо сходити вниз. Дорога додолу добра тим, що можна без поспіху озиратися навколо, розглядатися на краєвиди, спілкуватися з тими, хто йде назустріч, у кого вершина — попереду.

На шляху зустрічалися люди з різних куточків України. Молоді батьки вели на гору маленьких дітей — що може бути кращим для родини, ніж спільна подорож у гори, з труднощами-перешкодами?!

Найменшенький гірський турист, Сашко із Києва, мав заледве три рочки і гордо долав останні кроки перед вершиною на шиї у свого татка. Пара із Тернополя, Микола та Орися, без поспіху піднімалися, ведучи двох дітей: п’ятирічну донечку Настуню і трохи меншого сина Василька.

На зворотному шляху зустріли також групу індійських студентів та пару поляків.

Сходили на гору, назустріч нам, і три жінки пенсійного віку, подруги з Харкова.

— А що ж робити на пенсії? Не насіння ж лускати біля під’їзду! — засміялася старша з них, 73-річна пані Галина, коли ми поцікавилися, як почувається під час підйому. — Є багато вільного часу, можна долати вершини, здійснювати мрії, подорожувати.

Ще одного пенсіонера, пана Володимира з Києва, 1942 року народження, зустріли на полонині у товаристві молодих хлопців, його онуків.

— Поділіться досвідом, що треба зробити, аби у 75 вперше піднятися на Говерлу? — запитуємо жвавого дідуся.

— Треба у 74 вперше стати на лижі! — відповідає один з його онуків. — Ми тільки минулої зими навчили діда на лижах з гір кататися.

Загалом, дорогою траплялися різні люди. Вже у заростях ялівця нас обігнала молода дівчина з чималим горбиком, що злегка накульгувала, — їй також вдалося підкорити Говерлу, попри фізичні особливості. Тож можу сміливо стверджувати: хоч вік і фізична форма мають значення, але найважливіше — це бажання і готовність здійснити його.

І насамкінець, кілька порад тим, хто наважиться зробити це вперше.

Води не потрібно брати багато — літр на двох вистачить, тим більше, що по дорозі трапляються потічки з чистою гірською водою. Кілька бутербродів не будуть зайвими — їсти все одно захочеться. Сухофрукти, горішки, печиво також знадобляться. Не зайвими будуть і зручні та міцні взуття й одяг. Обов’язково візьміть куртку від дощу та вітру — навіть якщо підніматиметеся влітку, тут часто змінюється погода, а чим вище, тим сильніший вітер. І, звичайно ж, прихопіть фотоапарат чи смартфон — ці краєвиди хочеться залишити у пам’яті назавжди.

Та перше, що необхідно зробити — відірвати очі від телевізора, піднятися з дивана і запитати себе: «А коли це я востаннє був на Говерлі? Ніколи? Час збиратися у дорогу!».

Ольга ФІЛІППОВА.

Одеса — Татарів — Одеса.