Лицар південного степу

Увагу одеських літераторів вірші Володимира Куликівського привернули у 1957 році, коли деякі з них були опубліковані у газеті «Юний піонер» та запропоновані альманаху «Літературна Одеса». Тодішній редактор альманаху Григорій В’язовський, члени редколегії Степан Ковганюк, Володимир Гетьман та інші, побачивши, що в україн-ську літературу входить оригінальний поет, схвалили до друку чотири вірші. Серед них і «Проти вітру», який по-справжньому став для автора доленосним. У ньому є такі рядки:

Твердо знаю: за даллю крутою
Світить сонце твоєї мети.
Я люблю, особливо зимою,
Проти вітру колючого йти.

Відтоді й почалися неприємності поета у стосунках з владою. Його, як то кажуть, взяли на олівець органи КДБ, а Г. В’язовського усунули з посади редактора. Хоч і наступного року, вже за редакторства Євгена Бандуренка, в «Літературній Одесі» знову було вміщено до-бірку віршів балтського юнака, все ж у видавництвах і редак-ціях почали ставитися до друкування його творів з пересторогою, а двері до Спілки письменників були зачинені для нього навіть після виходу в «Радянському письменнику» 1965-го ліричної збірки «Зелені ритми». Уже згаданий вірш «Проти вітру», як і низка інших («Послання суддям», «Пророки», «Не вам судить»...), побачили світ завдяки дружині поета В.О. Авер’яновій у збірці «Прощання з травнем» (у циклі «Бунтарські мотиви»), виданій у Херсоні лише у 2007-у з нагоди 70-ліття поета.

Перша книжка В.Куликівського «Подарунок» з дитячими віршами вийшла 1959 року в одеському облвидавництві за редакторства поета Володимира Гетьмана, з яким Володя познайомився на початку 1957-го. Ті вірші писалися переважно у Балті, де він товаришував зі своїми однолітками — теж здібними поетами Віктором Скоковим і Володимиром Шлієнком, з якими, як і з В. Гетьманом, підтримував дружні зв’язки багато наступних років. Школярів здружила спільна участь у гуртках малювання та літературному. Обоє залишили про Володю цікаві спогади у віршах і прозі.

Наступні роки для В. Куликів-ського видалися сумбурними й водночас насиченими подіями не тільки в літературному житті. Поет Микола Сом (приїздив до Балти у 1990-х) у передмові до книжки «Відтворення», зокрема, писав: «Мій незабутній товариш Володимир Куликівський ішов у поезію із широких південних степів. Саме звідти — його широка, сонячна душа, щедра і відкрита для доброго людського побратимства». Водночас зазначав, що Володя був неприкаяною і дивовижною людиною, вельми непрактичною і невлаштованою. У 1987-у саме М. Сом сприяв появі в «Літературній Україні» (24 вересня) добірки віршів балтського поета з нагоди його 50-річчя.

Володимир Куликівський, вирісши у родині робітника (батько, Петро Прокопович, 40 років працював ковалем на ливарно-механічному заводі), звик до всіляких труднощів, мав неспокійний і непосидючий характер. У молодості Володя працював вантажником і ковалем, колгосп-ником і портовиком, потім — переважно журналістом, тривалий час був, так би мовити, мандрівним поетом. Ночував на вокзалах і причалах, майже пішки пройшов усі райцентри і більшість сіл Одещини та Херсонщини. Він чудово знав життя людей, любив з ними спілкуватися, був дуже товариським, хоча часом залишався наївним, як у юності. Швидко знаходив спільну мову і серед поетів свого покоління, і серед старших митців.

Ще проживаючи в Балті, Володимир зазнайомився з одеськими поетами Ігорем Нєвєровим, Володимиром Гетьманом, Олександром Уваровим та іншими. Поет і перекладач Анатолій Яні пізніше назвав юного колегу «Артюр Рембо із Балти». У 1960-х заприятелював з Борисом Нечердою, зустрічався з Володимиром Домріним, Олексою Різниковим. Високо цінував його творчість Валентин Мороз та інші письменники.

Працюючи у балтській районній газеті, на початку 1980-х мені пощастило особисто двічі зустрічатися з цією неординарною, надзвичайно інтелігентною, елегантною людиною, яка справляла неабияке позитивне враження. (Мешкаючи із 1960-х у Херсоні, Володимир щороку приїздив у Балту до рідні). Якось при зустрічі він згадував, як юнаком приїхав до Володимира Сосюри (у його квартиру) зі своїми віршами, і той був дуже зворушений талантом бідного юнака, а потім посприяв його вступу на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Добрі стосунки встановилися у молодого поета також з Теренем Масенком, Андрієм Малишком, Анатолієм Шияном, Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Олесем Гончарем, Миколою Нагнибідою, композитором Платоном Майбородою. До слова, у 1964 році написав надзвичайно зворушливого вірша «На смерть М.Т. Рильського», який не раз публікувався.

У хрущовсько-брежнєвські роки В.Куликівському частенько перепадало як за гострі вірші, за неупокорену козацьку душу, так і за дотепні жарти та різні витівки, непередбачувані вчинки. У статті «Одіссея Павла Тичини» («Українська літературна газета» від 26 березня 2016 року) Григорій Донець згадує: «…Тичина при кожній нагоді допомагав людям. А комусь вдалося вирватися з ув’язнення, як, скажімо, Надії Суровцевій, Іванові Щербині чи молодому поету Володимиру Куликівському, якого Павло Григорович особисто приїхав забирати з тюрми на державній автівці з прапорцем народного депутата СРСР». Знаменний але водночас прикрий факт. Тож Володимир, природно, про нього розказував не всім. А щодо спілкування з тим же Павлом Тичиною, то, як розповідав мені якось Петро Засенко, наш геній радив молодому поетові більше писати про робітників і т.п.

Найкращою наукою Володимир вважав життєвий досвід. Так уже склалися обставини (значною мірою позначилися побутова невлаштованість та матеріальні нестатки), що журфаку він не закінчив, а потім, теж за сприяння маститих письменників, деякий час навчався на Вищих літературних курсах у Москві. Врешті, основною для нього стала професія журналіста: у Херсоні працював у газетах «Наддніпрянська правда» та «Ленінський прапор» (тепер — «Новий день», тут — найбільше), хоч і не постійно, з перер-вами.

Попри те, що більша частина творчого (і не тільки) життя В. Куликівського пов’язана з Херсоном, але й там поет не забував про рідну Балтщину. Саме там з-під його пера з’являється вражаючий вірш «Балта», де є такі рядки:

Балто, Балто,
Мила до нестями,
Що тобі єлейна похвала,
Коли ти вишневими руками
Україну-матір обняла!

Балтські мотиви присутні й у віршах «Яблунька», «Усе нове» та інших. Звісно, чимало поезій присвячено Херсонщині, яка стала для В. Куликівського справді рідною. І всі ті рядки щирі, проникливі. Автор не вдається до декларативності: його поезія пронизана справжньою любов’ю і до малої батьківщини, в до всієї рідної землі, до України. В одному з віршів читаємо звертання: «Вербово-тополиний мій Херсоне», в іншому («Моя земля») — синівське зізнання:

Немало пройдено по світу
Чужих земель,
Чужих доріг,
Але, річками перевиту,
Я Україну скрізь беріг.

…Чи є іще на світі люди,
Такі, як у моїх краях?

Надзвичайною любов’ю до України пройняті «Балада про украдену землю» та незакінчена поема «Любов і хліб», які побачили світ у збірці «Прощання з травнем», видрукуваній десять років тому стараннями вдови поета та його друзів.

Ще раз зауважимо, що Володимир Куликівський підтримував дружні стосунки з багатьма майстрами слова. Не можна, зокрема, не згадати його зустрічі з Василем Симоненком, який приїздив і до Херсона, з Василем Діденком, Володимиром Вільним, Бориславом Степанюком. Про взаємоповагу і спілкування свідчать присвяти віршів Куликівського В. Симоненку, В. Гетьману, М. Нагнибіді, І. Григурку, П. Майбороді. Цікаві спогади про нього залишили херсонські побратими по перу Юрій Голобородько, Микола Братан, Леонід Куліш, Василь Загороднюк, Валерій Кулик (саме він назвав В. Куликівського «лицарем степового краю» в однойменному вірші) та інші земляки, з-поміж яких, певна річ, одесити і балтяни — В. Гетьман, А.Яні, С. Цванг, В. Скоков та П. Бондарчук. До слова, саме Петро Бондарчук (місцевий літературознавець, активний член балтського літоб’єднання ім. В. Куликівського і деякий час його керівник, неабиякий ентузіаст та пропагандист творчості поета) зумів зібрати ті письмові спогади у брошуру й видати у Херсоні за сприяння вдови поета. Завдяки його ж зусиллям у Балті встановлена (десять років тому) меморіальну дошка на будинку батьків, де пройшли дитячі та юнацькі роки В. Куликівського. За все це і херсонці, і балтяни дуже вдячні П. Бондарчуку, який, на жаль, цього року відійшов в інші світи.

Я вже згадував про ліричну збірку В.Куликівського «Зелені ритми», яка важко йшла до друку і стала (у 60-і роки) його єдиною «дорослою» книжкою при житті, здобувши схвальне сприйняття у сучасників письменників та читачів. У той час для автора вже практично були зачинені редакційні двері журналів, тож зрідка пробивався до читача на шпальтах місцевих газет. Попри те, творчості не покидав, зокрема багато писав для дітей. У Сімферополі (видавництво «Таврія») у 1981 році вийшла збірка «Посварились місяці», а в 1983-у — «Червона тачанка». Так поряд та услід за чудовими віршованими казками В. Симоненка з’явилися на світ новітні казки Володимира Куликівського — чималий спадок, у якому дохідливо йдеться про цілком серйозні речі. Це твори, які незмінно користуються успіхом у дитячого (та й дорослого) читача: «Новина», «Про хвалька-Морозця та лісоруба-молодця», «Марисина гвоздика», «Поєдинок» тощо. Не випадково, теж за сприяння вдови і друзів поета, у 2007 році в Херсоні було видано збірку «Казки». На сьогодні останньою книгою поета, виданою завдяки В.О. Авер’яновій, є збірка лірики «Вересневі далі» (2013 р., Херсон), до якої увійшли як раніше друковані, так і деякі досі не публіковані поезії.

Літератори й нечисленні, на жаль, дослідники біографії та творчості В. Куликівського його характерними рисами називають не тільки сміливість і відвертість як борця за загальнолюдські цінності, а й романтичну наснаженість, тонкий ліризм і навіть ніжність, належні гумор та іронію, людяність і людськість (за висловом М. Рильського), незалежність у характері, неабияку віру в себе і свій народ. Не випадково ж у вірші «Під зорею Азову» наш земляк сповідально проголосив слова, які можна назвати його кредом:

Тільки б совістю,
Тільки б віршами
Не сідати на мілину.
Я життя не бажаю іншого,
А свойого не обмину.

У його віршах зустрічаємо й рядки, які можна назвати пророчими, не кажучи вже про певну філософську насиченість лірики Куликівсього.

Часто про молодого митця говорять, що він не встиг долюбити, дожити, доспівати. Але от як цікаво це питання пробує розв’язати герой нашої оповіді:

Рицарів сльозливої одежі

В суперечці хочу запитать:

— Чи давно вже визначено межі

Долюбить, дожити, доспівать?

Звертаючись до співвітчизників, поет щиро і проникливо наголошував:

Я у кожній людині
Краплиною крові живу.
Він встиг сказати рідній землі останні, прощальні слова:
Я на тебе не пилом упав,
А зерном, що в степах половіє.

Колись, як згадувала дружина Віра Олексіївна, поет написав:

Може, десь під перегуки грому
В землю відійду я назавжди,
Тільки в надвечір’ї чарівному
Ти мене риданням не буди.

Він і справді відійшов під перегуки грому 31 травня 1985-го на одному з баштанів Цюрупинського району Херсонщини.

«Метеором веселим згорю» — це, напевне, й про незабутнього, хоч і призабутого у літературному середовищі, Володю Куликівського. Тож нехай і по багатьох роках, мовлене не тільки з нагоди ювілею, його слово «злітає рвійно і вогонь народжує в очах!» (за його ж висловом, бо про це він мріяв).

Михайло ГЕРШКОВИЧ,
член НСЖУ, поет.
м. Балта.